«Доктор Зло» сказав лагідно: «Дай «ладошку»» – і вдарив по руці електрошокером»

12 липня 2026 р. 16:38

12 липня 2026 р. 16:38

Сергій Ахметов після 1304 днів неволі не стримував сліз…

Сергій Ахметов із Бучі – один із багатьох тисяч цивільних українців, яких окупанти захопили в полон. У російській неволі він знаходився нескінченні 3,5 роки

Зранку 9 березня 2022-го він вийшов із дому, сів у свою автівку, щоб евакуюватись, бо начебто була домовленість із росіянами про «зелений коридор», проте вони його схопили. Сергій зміг повернутися додому аж через 1304 дні.

– Ми давно збагнули, що якщо тебе викликають, фотографують, ти пишеш або кажеш на камеру: «Претензий не имею. Лечили нормально, кормили хорошо, обеспечивали всем необходимым», то, скоріш за все, тебе звідси забирають, – розповів «Фактам» Сергій Ахметов. – Це може бути або етап в іншу в’язницю, або обмін.

Мене одного з нашої камери викликали увечері 24 вересня 2025 року. Сфотографували, звеліли на камеру сказати, що все добре. Повернувся у свою камеру, кажу хлопцям: «Кіно». Всі зрозуміли, стали вітати, наказували передати своїм рідним, що живі, бо хлопці роками не мають жодної інформації про своїх родичів.

«Мене побили, наказали зняти взуття, лишився на холоді в самих шкарпетках…»

– Мене не здивувало, що під час першої так званої зачистки 5 березня 2022 року російські військові зламали БТРом мій паркан. Такі вони люди, – розповів «ФАКТАМ» колишній цивільний полонений Сергій Ахметов із Бучі. – Здивувало інше: на грудях у них були нашивки блакитного кольору з написом: «Миротворческие силы» – абсурд якийсь! Коли вони повалили паркан, я вийшов з дому. Непрошені «гості» провели у мене обшук, забрали карабін (він належав сусіду). Правда, поводилися більш-менш врівноважено. Мене в той день не арештували.

– Чому, коли ви спробували виїхати в евакуацію, російські солдати схопили вас?

– Це ж було, як лотерея. Скажімо, сусіди спробували евакуюватися 3 березня, і їм поталанило. А хто намагався вирватися наступного дня, не доїхали. Власне, через цю непевність я вирішив почекати. Але увечері 8 березня отримав на телефон повідомлення, що завтра о 10-й ранку можна буде виїхати з Бучі по «зеленому коридору». То й наважився. Перед тим, як їхати, начепив на автівку саморобний білий прапор, щоб не було сумнівів, що цивільний. Проїхав аж метрів 30 (коли повернувся з полону, підрахував ці метри) і побачив наставлений у мій бік автомат. Позаду того, хто підняв зброю, були ще десь 8−10 солдатів (всі з георгіївськими стрічками). Довелося зупинити автівку. Росіянин гаркнув: «Где миномет, су-а!?»

– Який ще міномет?

– Річ у тім, що неподалік гупав міномет: вихід міни, а потім «прильот». Напевно, ця група російських солдатів його шукала. Я трошки посперечався з ними. Але це була не найкраща ідея, бо суперечка з людьми зі зброєю може закінчитися трагічно. Старшому серед них не сподобалося, що я відповідаю на запитання: «Нет», «Нет», «Нет»… Він дістав обойму для пістолета, показав мені, що в ній всі патрони на місці. Тоді зарядив нею пістолет, пересмикнув затвор і приставив дуло мені до голови. Він так холоднокровно робив це, що було зрозуміло: натиснути на курок йому не складно…

– Де вас росіяни утримували?

– У Гостомельському аеропорту (він недалеко від мого дому). Спершу вели під конвоєм пішки. Дорогою я бачив розстріляні мікроавтобус швидкої допомоги й легкові автівки. Мене привели на Гостомель. Там обшукали, перевірили телефон. Їх сильно розізлило, що я комусь написав, що росіяни під час зачистки поводяться, як орда. Мене побили, наказали зняти взуття, лишився у самих шкарпетках. Я на адреналіні якось тримався босий на холоді. Врешті мене та ще одного чоловіка повезли в аеропорт, де у росіян були штаб й імпровізована тюрма.

– Що це була за в’язниця?

– Вони її облаштували у господарському блоці (точніше, в овочесховищі їдальні) аеропорту. Вікон там немає, світла в ті дні у цих приміщеннях не вмикали, вентиляції – також. Свіже повітря дуже помалу просочувалося крізь шпарину. Не опалювалося, я називаю ту в’язницю «Гостомельський холодильник». Спершу нас там тримали десятьох. А вже 15 березня зранку, якщо правильно запам’ятав, кількість зросла до 22. Там були дві камери. Плюс кімнатка, в якій тримали чи то одну, чи то двох жінок. Поруч із цими приміщеннями росіяни проводили допити. До речі, я після звільнення з полону їздив туди зі слідчими. Знайшов місце, де лежав на підлозі…

«росіяни, певно, зняли ці берці зі своїх вбитих солдатів»

– Як ви обходилися без взуття?

– Солдати розщедрилися на поношені російські військові берці. Коли мене з іще одним чоловіком привезли в аеропорт і поставили обличчям до стіни, я почув, як хтось із них спитав: «Сорок второй или сорок первый?» Крикнув їм: «Командир, сорок второй!» Вони засміялися. За пару хвилин поставили біля мене берці: «Обувайся»…

Вони мене не один раз рятували – зокрема, коли нас повезли в білорусь, в містечко Наровля, адже там було ще холодніше, ніж у нас. А тримали там українців у будівлі, схожій на покинуту ферму. Коли в неї заганяли десь 70−80 полонених, ми надто сильно не мерзли, бо приміщення нагрівалося завдяки нашому теплу. А як тільки першу групу в’язнів відвезли й нас лишилося десь 25, стало надзвичайно холодно.

Зарядив нею пістолет, пересмикнув затвор і приставив дуло мені до голови.

До речі, там же, в білорусі, коли я перевзувався, побачив, що один берць 41-го розміру, а другий – 42-го. Наші військовополонені сказали, що росіяни, певно, зняли ці черевики зі своїх вбитих солдатів. У білорусі росіяни намірялися в мене їх забрати. «Смотри! Наши берцы!» – заволав один із них. І попер на мене: «Снимай!» А щоб краще «почув», вдарив мене. Віддавати – означало себе згубити. В екстремальній ситуації рішення народилося миттєво: «Мне эти берцы дали ваши офицеры фсб!» – збрехав я. Ось так і відбився. Але шнурки вони все ж забрали. Довелося зав’язати скотчем.

– Вас довго тримали в білорусі?

– Ні, 20-го березня нас повезли в росію, у СІЗО в Новозибкові Брянської області. Коли 2 травня нас там змусили кричати «Байден х-ло!», ми зрозуміли, що Америка допомагає Україні. Значить, наша країна тримається.

До нас у Новозибківське СІЗО кинули охоронця з Чорнобильської АЕС, який мав можливість в окупації до кінця березня отримувати інформацію з українських ЗМІ. Тож він знав, що росіяни пішли з Київщини, Чернігівщини й Сумщини. Для мене особисто було важливо дізнатися від нього, що ворог не дійшов до Броварів, значить, мої діти й колишня дружина не були в окупації.

«Сегодня на обходе – плохой доктор!»

– …Як полон відбився на вашому здоров’ї?

– Поганенько. З лівого боку – два зламаних ребра (це мене так «пригостили» росіяни у СІЗО №2 в Новозибкові під час так званої «прийомки» нових в’язнів). Ще два зламаних ­ребра – з правого боку (це «пам’ять» про тюрму в Мордовії). Після повернення з полону довелося видалити п’ять зубів, бо в російських тюрмах вони фактично розсипалися. Там, як правило, якщо якийсь зуб почав сипатися, то через пів року від нього майже нічого не лишається. Мені ще, якщо так можна висловитися, «поталанило»: сипалися ті зуби, які лікував до полону. Чому «поталанило»? Бо нерви були вже «вбиті», тому ці зуби сильно не боліли. А хлопці, в яких така проблема виникла з раніше здоровими зубами, дуже мучилися від болю. Максимум допомоги від адміністрації СІЗО у таких випадках – тюремний лікар дасть якусь пігулку знеболювального (нормального стоматологічного лікування не проводять).

Але й для того, щоб отримати таб­летку, треба, щоб до тебе покликали лікаря. Черговий запросто може сказати в’язню щось на кшталт: «Заткнись!», і людина продовжує мучитися від болю.

Якщо ти, наприклад, застудився, то немає жодної гарантії, що отримаєш хоч якусь меддопомогу – це лотерея. Скажу з власного досвіду. Коли я застудився в Мордовії, то в той день чергував «Доктор Зло» (там працювало двоє лікарів – один нормальний, другий – «Зло»). «Доктор Зло» говорив лагідним веселим голосом. Я йому кажу: «Заболел, можно получить что-нибудь от температуры?» «Давай ладошку», – майже приязно відповів «Зло». Я простягнув руку, а він по ній – електрошокером. Питає: «Ну как? Выздоровел?» Довелося чекати наступного дня, коли на зміну прийшов нормальний лікар, який дав таблетки.

Через певний час адміністрація задіяла двох лікарів жінок. Ситуація повторилась: одна нормальна, а друга сама чесно й голосно заявляла: «Сегодня на обходе плохой доктор!» Ми знали, що це не жарт. Правда, електрошокером вона не била.

– Щодо зубів. Полоненим видають зубні щітки?

– Скрізь по-різному. У СІЗО в Новозибкові видавали. А в Мордовії – ні. Точніше, там нам стали їх видавати після двох місяців нашого перебування в тюрмі. Але видавали в особливий спосіб – разом із ложками. Ти маєш встигнути поїсти, помити посуд і ще й почистити зуби. Кран з водою один, нас десятеро.

Ще одна проблема, з якою ми зіткнулися в полоні, – це короста. Вона з’явилась у нас в колонії, в Мордовії. Туди направили засуджених з так званої «днр». Певно, вони й занесли цю хворобу. У корпусі 37 камер, і всі вона вразила.

– Від корости полонених лікували?

– Фактично ні. Лише одного разу дали якусь «мазюкалку». Нею, певно, слід мазатись хоча б тиждень. Але вистачило лише на пару днів. Я вилікувався від цієї напасті вже після звільнення з полону. Ми тут три тижні лікувалися в стаціонарі.

–… Чим зараз займаєтесь?

– Дивіться, до великої війни я створював (від задуму до втілення в готовий виріб) дитячі розвиваючі іграшки. Але зараз такий час, що вирішив зайнятися чимсь актуальнішим для країни. Тож працюю оператором фрезерного верстата з числовим програмним керуванням. Це не військове виробництво, а виготовлення запчастин для сільгосптехніки. Але все одно справа важлива.

Ігор ОСИПЧУК, «ФАКТИ»

Волинські