«Немає такої хати, де б я не побувала»: історія медсестри з Волині, яка понад 40 років рятує людей

17 липня 2026 р. 18:24

17 липня 2026 р. 18:24

Понад 40 років медична сестра Баївської амбулаторії Ольга Вегера допомагає жителям села у найважчі моменти. За цей час вона побувала майже в кожній оселі, пережила сотні нічних викликів, врятувала не одне життя та стала людиною, якій довіряють цілі покоління.

Про медичку розповідає місцеве видання Боратин24 .

У Баєві жартують: діти, яких свого часу лікувала сімейна медична сестра Баївської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Ольга Михайлівна, уже давно самі стали батьками, а дехто й бавить власних онуків. І в цьому жарті — чимала частка правди. Адже своє життя із Баєвом вона пов’язала ще 1 квітня 1985 року. Відтоді минуло понад сорок років невтомної праці, відбулися тисячі прийомів пацієнтів, сотні нічних викликів і незліченна кількість людських історій, у яких вона завжди була поруч — із медичною сумкою, добрим словом і щирим бажанням допомогти. Недарма сама Ольга Михайлівна з усмішкою говорить: “Немає такої хати у Баєві, де б я не побувала”. За цими простими словами — ціле життя, присвячене людям.

«Я родом із села Плоске Старосамбірського району Львівської області, — розповідає вона. — У нашій родині зростало троє дітей: старші брат і сестра та я. Саме сестра першою обрала медицину. Вона ще змалку говорила, що хоче лікувати людей, і згодом здійснила свою мрію, здобувши медичну освіту. Мабуть, саме її приклад став для мене визначальним. Я теж захотіла присвятити своє життя медицині, допомагати людям, полегшувати їхній біль, підтримувати тоді, коли вони найбільше цього потребують».

У школі Ольга навчалася старанно й наполегливо. Улюбленими були біологія, хімія та всі предмети, які відкривали двері у світ медицини. Завдяки відмінному навчанню вона без вступних іспитів стала студенткою Луцького медичного училища.

«Навчатися мені дуже подобалося, — пригадує вона. — Кожен день приносив нові знання. Ми не лише слухали лекції, а й багато практикувалися, поступово опановуючи професію. Саме практика допомагала відчути, що таке справжня відповідальність за людину. А ще нам надзвичайно пощастило з викладачами. Вони ставилися до студентів по-батьківськи, терпляче пояснювали навіть найскладніші теми, завжди були готові допомогти й зробити все, аби ми не просто вивчили матеріал, а справді його зрозуміли та змогли застосувати у роботі».

Після закінчення училища молоду спеціалістку направили працювати акушеркою до пологового будинку в Ковелі. Проте життя внесло свої корективи. Щоденні поїздки займали багато часу, знайти житло в чужому місті було непросто, тому дівчина звернулася з проханням про переведення. Так доля привела її до Баєва — села, яке згодом стало для неї другою домівкою.

Першого квітня 1985 року Ольга Михайлівна переступила поріг Баївського ФАПу.  Тоді вона, молода фельдшерка, ще не здогадувалася, що залишиться тут на все своє професійне життя. Спочатку винаймала житло разом із двома такими ж молодими спеціалістками — вчителькою та бухгалтеркою. Усі троє лише розпочинали самостійне життя, будували плани на майбутнє, мріяли про власні родини. І вже незабаром кожна зустріла свою долю.

«Я пішла в невістки й дванадцять років прожила у свекрів, — згадує Ольга Михайлівна. — Родина була велика. Окрім мого чоловіка, у свекрів було ще четверо дітей, із нами жила й старенька бабуся. Потім народилися наші донечка і синочок, тож під одним дахом нас стало одинадцятеро. Було тісно, але ніхто через це не нарікав. Ми жили дружно, підтримували одне одного, разом працювали, разом раділи й переживали труднощі. Згодом почали будувати власний будинок, і лише через дванадцять років перебралися у свою оселю».

Та навіть тоді головною справою її життя залишалася медицина. Вона ніколи не рахувала, скільки кілометрів пройшла за ці роки сільськими дорогами, скільки разів поспіхом збиралася на нічний виклик чи скільки дитячих сліз довелося витерти. Для неї найважливішим завжди було встигнути туди, де чекали на допомогу.

За сорок років роботи Ользі Михайлівні довелося побачити чи не всі прояви людського життя — щиру радість і гіркий біль, щасливі миті й страшні трагедії. Бували дні, коли люди дякували їй за врятоване здоров’я, а траплялися й такі, після яких ще довго не могла оговтатися. Адже професія медика — це не лише знання й досвід. Це велика відповідальність, постійне співпереживання та вміння пропускати через власне серце чужий біль. Особливо важко Ольга Михайлівна згадує трагедію, яка свого часу сколихнула все село. Дві дівчинки-підлітки стали жертвами небезпечної інтернет-гри «Синій кит», що тоді поширювалася у соціальних мережах і підштовхувала дітей до самогубства.

«Одну з дівчаток я власними руками знімала з петлі, — тихо говорить вона, і в її голосі досі відчувається біль тих днів. — Серце тоді просто розривалося. Немає страшнішого горя, ніж коли батькам доводиться ховати власну дитину. Такі моменти неможливо забути. Вони залишаються з тобою назавжди».

Після короткої паузи вона додає слова, які найкраще характеризують усе її професійне життя:

«Відверто кажучи, немає такої хати у Баєві, де б я не побувала».

І справді, за десятиліття праці вона переступила поріг чи не кожної оселі. Її викликали вдень і серед ночі, у будні й на свята, у сильні морози та літню спеку. Люди знали: якщо трапилася біда, Ольга Михайлівна неодмінно прийде. Вона поспішала до немовлят із високою температурою, допомагала літнім людям, надавала першу допомогу потерпілим, виїжджала для засвідчення фактів смерті. У її роботі не існувало понять «неробочий час» чи «незручний момент». Медик завжди має бути готовим допомогти. У 2021 році у Баєві відкрили амбулаторію і Ольга Михайлівна стала медичною сестрою.

«Набачитися довелося дуже багато, — зізнається вона. — Професія медика лише на перший погляд здається звичайною. Насправді це величезна відповідальність. Інколи рахунок іде буквально на хвилини, адже від правильного рішення чи своєчасно наданої допомоги залежить людське життя. У такі моменти не маєш права на розгубленість. Потрібно діяти швидко, впевнено і професійно».

Попри всі труднощі, вона ніколи не шкодувала про обраний життєвий шлях.

«Мені завжди було приємно відчувати, що рідні пишаються мною. Найбільшою підтримкою протягом усього життя був і залишається мій чоловік. Він став для мене справжнім Божим дарунком, людиною, яка завжди розуміла, що робота медика не закінчується із завершенням робочого дня. Не раз бувало, що доводилося залишати сімейну вечерю чи домашні справи й поспішати до пацієнтів. Він ніколи не дорікав, а навпаки — підтримував. Так само завжди підтримували мене наші діти».

З особливою теплотою вона згадує і свого батька.

«Він дуже поважав людей, які рятують інших, — пожежників, медиків, усіх, хто приходить на допомогу у найважчі хвилини. Коли ми із сестрою обрали медицину, тато був по-справжньому щасливий. Він часто казав, що немає більшої честі, ніж працювати заради людського життя».

За роки роботи Ольга Михайлівна стала свідком багатьох змін у медичній галузі. Вона пам’ятає часи, коли вся документація велася від руки, коли не існувало електронних декларацій, електронних рецептів чи медичних інформаційних систем. Згодом прийшла медична реформа, яка кардинально змінила принципи роботи сімейної медицини. До цих змін вона ставиться виважено.

«Як і будь-яка реформа, вона має свої переваги й недоліки, — говорить медична сестра. — З одного боку, роботи з документами стало значно більше. Часом здається, що паперова чи електронна робота забирає не менше часу, ніж спілкування з пацієнтом. Але є й беззаперечні плюси. Сьогодні жителі сіл мають значно більше можливостей отримати якісну медичну допомогу. За направленням сімейного лікаря людина може пройти сучасне обстеження або потрапити на консультацію до вузького спеціаліста в обласній лікарні. Раніше про таке можна було лише мріяти».

Попри багаторічний стаж, Ольга Михайлівна зовсім не втратила оптимізму. Вона надзвичайно приємна у спілкуванні, доброзичлива, має чудове почуття гумору і навіть про непрості робочі будні розповідає з легкою усмішкою. Пригадує один випадок, який і сьогодні викликає у неї теплі емоції. Одного разу до амбулаторії привезли чоловіка, якого дуже сильно покусали бджоли. Через важку алергічну реакцію він почав задихатися просто на очах.

«Я відразу зрозуміла, що не можна втрачати ні хвилини, — згадує вона. — Швидко зробила необхідні уколи, постійно спостерігала за його станом. На щастя, медикаменти подіяли, чоловікові стало легше, і небезпека минула. Наступного дня пацієнт знову прийшов до амбулаторії. Та цього разу — вже не по медичну допомогу. У руках він тримав трилітрову банку запашного меду. Каже мені: «Якби не ви, навіть боюся подумати, чим усе могло закінчитися. Знаю, що маю сильну алергію на укуси бджіл. Прийміть, будь ласка, цей мед — це від щирого серця». Такі моменти запам’ятовуються надовго. Не через подарунок, а тому, що розумієш: людина жива, здорова і щиро вдячна».

Саме заради таких хвилин, зізнається Ольга Михайлівна, і варто було обирати професію медика. Адже найціннішою нагородою для лікаря чи медичної сестри завжди залишаються не грамоти чи відзнаки, а людська вдячність, щира усмішка пацієнта та усвідомлення того, що вдалося допомогти тим, хто цього найбільше потребував.

• У Луцьку чоловік пережив клінічну смерть просто в аптеці
• Електричний розряд врятував життя: на Волині медики швидкої відновили роботу серця чоловіка
• Не відповідала на дзвінки: у Луцьку врятували літню жінку

Волинські