Від спілкування у листах до смарагдового весілля: історія подружжя Горбачів

18 липня 2026 р. 12:09

18 липня 2026 р. 12:09

Уже традиційно під час святкування Дня міста у Володимирі вшановуватимуть подружжя, які у парі-пів століття або відзначили й більші ювілейні дати подружнього життя. Серед цьогорічних таких ювілярів – Марія Миколаївна та Микола Дмитрович Горбачі. У травні вони відзначили смарагдове весілля – 55 років спільного життя.

Доля звела їх під час перебування у Любитівському дитячому будинку.

– Я народився у Новосілках, закінчив восьмирічну школу в Суходолах. У дев’ятий клас мав іти навчатися у Володимирську школу-інтернат, адже був напівсиротою, зростав без батька. Мене направили у Любитівський дитбудинок, що на Ковельщині. Через рік сюди у сьомий клас прийшла Марія – найстарша із дітей багатодітної сім’ї з села Ситовичі. Там відбулося наше знайомство, – розповідає Микола Дмитрович.

Цей заклад подарував його вихованцям не лише міцний фундамент для подальшої реалізації у житті, а ще й щирих друзів на роки і низку теплих спогадів про спільне дозвілля – свята й екскурсії. Особливо запам’яталася поїздка до Молдови, про яку із посмішкою розповідають онукам, адже навіть сама дорога уже була не аби-якою пригодою. Їхали тоді на кузові вантажівки, сидячи на лавках під брезентовим накриттям.

Після закінчення 11-го класу Микола планував йти навчатися до військово-медичного училища. Та в останній момент разом із 15 однолітками вирішив спробувати сили у вступі до морехідного училища закордонного плавання в естонському Пярну, куди прийняли лише двох. Навчався рік, а на літні канікули приїздив у дитбудинок. Тут влітку на кухні працювала Марія. Спілкувалися, жартували, а коли їх знову розлучила відстань – писали одне одному листи…

Микола працював у морському пароплавстві в Естонії. А Марія після десятого класу вступила у Червоноградське технічне училище, після закінчення якого отримала направлення на панчішну фабрику у Харкові.

З роками міцніли їхні стосунки, ставали палкішими почуття, попри відстань у майже дві тисячі кілометрів. Зустрічі були нечастими – то Марія їхала в Естонію, то Микола приїздив у Харків. Зрештою обоє зрозуміли, що більше не хочуть жити в розлуці. Коли вирішили одружитися, Микола залишив роботу в морі й повернувся в Україну.

Веселим був день весілля. З Новосілок до Ситович наречений їхав на вантажівці. Попереду везли весільний коровай. Такий великий і пишний, що дорогою привертав увагу людей. Як пригадує подружжя, на Ковельщині тоді ще не бачили таких весільних галузок. Жінки кидали полоти колгоспні буряки й збігалися ближче до дороги, аби роздивитися цю весільну прикрасу.

Менше року молоде подружжя мешкало у Харкові, а тоді прийняли рішення їхати на рідну Волинь. Оселилися в Новосілках і кілька років жили під одним дахом з Миколиною мамою і сестрою з сім’єю, згодом – в орендованому житлі, а у 1984-му отримали квартиру. Усьому встигали давати лад: вели побут, ростили трьох дітей, здобували освіту й працювали.

Марія на Волині розпочала трудовий шлях на швейній фабриці. Згодом, опанувавши фах бухгалтерки у Горохівському сільськогосподарському технікумі, 27 років працювала на птахофабриці. На заслужений відпочинок не пішла й досі – уже чверть століття трудиться у науково-дослідному селянському (фермерському) господарстві Євгена Колача. Розповідає, що без труднощів опанувала комп’ютерний бухгалтерський облік і сучасні програми. Каже, якби й досі доводилося вести всю документацію лише на папері, то, можливо, вже не працювала б.

Микола Дмитрович вступив у Львівський політехнічний інститут на вечірню форму навчання, де здобув професію інженера-електрика. 42 роки працював на шахті «Бужанська»: 14 років був електрослюсарем, а згодом, аж до виходу на пенсію у 2014 році, обіймав посаду головного енергетика.

І тепер сидіти без діла не може. Уже сім років є слухачем Університету третього віку, де вивчає англійську мову, комп’ютерні технології, історію рідного краю та опановує базові цифрові навички роботи зі смартфоном.

Горбачі вчили дітей бути дружними й працьовитими. Донька Людмила – заступниця директора з навчальної роботи, викладачка по класу домри Володимирської дитячої музичної школи, Павло уже багато років працює за кордоном. Нелегкі випробування теж не оминули родину. В автоаварії вони втратили сина Анатолія.

Микола Дмитрович і Марія Миколаївна тішаться успіхами чотирьох онуків. Радіють, коли дружною сім’єю вдається зібратися разом – на день народження чи релігійне свято. Не втрачають Горбачі й тісного зв’язку з іншими родичами, підтримуючи давню традицію родинної єдності на Рідзвяні свята.

– Мій дід, мамин батько, народився у 1887 році. У нього було восьмеро дітей. Усі вони дожили до поважного віку, створили великі родини. У мене 15 двоюрідних братів і сестер, і ми усі підтримуємо міцний зв’язок. По можливості зустрічаємося, хоч і живемо в різних куточках України, – розповідає Микола Дмитрович. – Не малою є й родина Марії. Вона має трьох братів і сестру. Попри те, що в батьківській хаті в Ситовичах уже ніхто не живе, сюди з’їжджається рідня.

Цікавлюся світом захоплень подружжя. Микола Дмитрович зізнається, що до риболовлі байдужий. Його справжня віддушина – тихе полювання. Раніше любив ходити до лісу по гриби та чорниці, й досі із захопленням згадує, якими щедрими на ці дари природи були ліси поблизу Ситович, звідки родом дружина. А ще він – майстер на всі руки. Якщо вдома потрібно було щось полагодити чи змайструвати, охоче брався за справу. Із задоволенням проводить час на дачі.

– Люблю черешні, маю десять таких дерев. Росте багато сортів яблунь. Торік деякі плоди збереглися аж до нового врожаю. Є й виноград, і малина, – розповідає Микола Дмитрович.

Марія Миколаївна ж черпає наснагу від квітів – вирощує їх на дачній ділянці. Від перших весняних тюльпанів до пізніх осінніх хризантем її квітник майорить барвами. Не менше любить і кімнатні рослини. Справжнім довгожителем у її домашній оранжереї є епіфілум, який росте в родині ще з 1980-х й щороку тішить господиню рясним цвітом.

– Кажуть, молодість бачить світ у рожевих окулярах і лиш з роками починаєш дивитися на все іншими очима. Коли за плечима вже чимало прожитих літ, починаєш по-справжньому розуміти ціну кожному дню, – каже Марія Миколаївна. – Ми пройшли довгу дорогу. І якщо хтось думає, що сімейне життя – це лише свята та радісні хвилини, це зовсім не так. На шляху нам зустрічалося різне – і важкі випробування, і гіркі розчарування, і біда, яка, здавалося, вибивала землю з-під ніг. Були хвилини, коли руки опускалися від утоми та болю. Нині, сидячи поряд, дивимося на те, що вдалося створити за ці роки, на дітей, онуків і розуміємо: треба цінувати кожну мить, дякувати Богові за новий ранок. І найбільше багатство у житті – через роки можливість бачити рідні очі, які дивляться на тебе з таким же теплим поглядом, як і колись.

Секрет свого міцного шлюбу Горбачі вбачають у любові. Саме вона, переконані, допомогла пройти крізь життєві випробування, зберегти повагу одне до одного й побудувати хорошу родину.

Цьогоріч у рамках відзначення Дня міста вшанують 13 «золотих пар», які своєю любов’ю, взаємною повагою та відданістю родині є прикладом для молодших поколінь. Серед них – вісім пар, які разом уже пів століття, три пари, які відзначили чи відзначатимуть 55 років, дві – 60 років подружнього життя.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Волинські