Третю свою доньку Герой-волинянин Сергій Носуліч уже не побачив...

19 липня 2026 р. 09:11

19 липня 2026 р. 09:11

Василинка з’явилася на світ уже після загибелі Тата-Героя. Тепер Наталія мусить бути для їхніх дівчат і мамою, і татом.

Василина (так назвали дівчинку на честь дідуся – батька Сергія) з’явилася на світ 18 квітня 2025-го. А її тато загинув ще 6 січня, хоч і числився на той час у списках тих, хто пропав безвісти

– Майже півтора року, – каже дружина захисника-героя Наталія, – жевріла надія, що чоловік живий, може, в полон потрапив. Хоч я чула, що наших хлопців – учасників спецоперації на Курщині, а він саме там воював, росіяни не брали  в полон – їх зразу розстрілювали. Похоронили ми його 7 травня цього року.

«Все у нас вирішилося в один рік – і зустрічі-побачення, і весілля, вінчання»

Наталія Носуліч, у якої війна забрала чоловіка, а в трьох доньок – батька, живе в селі Світязь, що на Шаччині. Вона зустріла нас із найменшою, Василиною, – старші в день нашої зустрічі були в літньому відпочинковому таборі на Камінь-Каширщині. Тож Наталія, як могла, забавляла дівчинку, якій всього рік і два місяці, й ми спілкувалися. Про те, як доля закинула її в озерний край, такий спомин:

– Я родом – із Каменя-Каширського, а працювала у Волинському обласному центрі з гідрометеорології. Була начальником Сергія – агрометеоролога Світязької метеостанції. Впродовж трьох років приїжджала час від час на інспекцію. А якийсь раз приїхала і вийшло так, що й залишилася тут.

Пам’ятний 2017 рік, коли «все закрутилося»:

– У кожного з нас було якесь минуле, бо ж не сімнадцятилітніми доля звела. Але нічого серйозного. А, познайомившись із Сергієм, я зрозуміла, що він – «мій» чоловік, таким і бачила свою половинку. Зустрічалися недовго – місяців п’ять. 4 листопада одружилися. Одне слово, все у нас вирішилося в один рік.

Саме Сергій, який був молодший за дружину на чотири роки, захотів, як пригадує жінка, щоб все було, «як треба». Тож і свати приїжджали до нареченої з рушниками, хлібом-сіллю, і церковний шлюб взяли молодята – повінчалися, відгуляли весілля. Наталія прийшла в невістки – сімейне життя молодого подружжя починалося в батьківській оселі чоловіка (хоч вона ще якийсь час працювала в Луцьку – з обласного центру з гідрометеорології пішла в декретну відпустку). У квітні 2018-го в Носулічів народилася їхня старша донька, Ірина, через півтора року на світ з’явилася – середня, Таня.

– А в 2020-му ми взялися вже будувати свій дім, – розповідає жінка.

– Все самі робили, починаючи від проєкту. В Серьожі руки – золоті: за що б не брався, то йому вдавалося.

У новий дім, який зводили з Сергієм, в якому ми й зустрілися з Наталією, вона з дітьми перебралася вже тоді, як чоловік загинув, хоч перш сповіщення було, що він пропав безвісти.

З одного боку жінку тішить те, що доводить до пуття своє житло, про яке мріяли з чоловіком. А з другого – їй тут дуже важко морально. І про це жінка говорить:

– Не знаю як сказати... Боляче, бо на кожному кроці бачиш те, що Сергій робив своїми руками. На жаль, вже нічого не зробить... А вийдеш на подвір’я – там деревця, посаджені ним. Садочок наш його руками закладений, виплеканий. Він був добрим хазяїном і старався, як міг, для сім’ї.

«Я – фаталістка: вірю, нікуди не дінешся від того, що судилося людині»

Коли в 2022 році почалася повномасштабна війна, то Сергій Носуліч, працюючи на Світязькій метеостанції, мав бронь.

– І проблеми з бронюванням не було до 2024 року, – каже Наталія. – А потім щось пішло «не так» (зараз це вже не має ніякого значення), і Сергій втратив відстрочку на мобілізацію. Йому вручили повістку. Я – фаталістка: вірю, нікуди не дінешся від того, що судилося людині по життю. Значить – така моя доля і його, напевно. 23 травня Сергій пішов служити. Спочатку потрапив в «учебку» на Житомирщині. Був там у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. А вже після навчання, через місяць його забрали в підрозділ спеціального призначення. Були Жовті Води на Дніпропетровщині. Там хлопців ще поганяли трохи. Крім того, йшла, скажемо так, калібровка – перевірка придатності – зокрема, хто, може, п’є. Сергій і не пив, і не курив, був добре підготовлений фізично. Тож потрапив у спецпідрозділ, який перекинули на Сумщину. А вже звідти були виїзди на Курщину (Ку рська наступальна операція Сил оборони України розпочалася 6 серпня 2024 року. Це був перший випадок перенесення повномасштабних бойових дій на територію рф з часу Другої світової війни. – Ав т.). Туди Сергій попав вже восени.

Короткі телефонні розмови, а то й тільки – есемески – таким було спілкування подружжя. Але, як зараз пригадує дружина Сергія Носуліча, поряд з її чоловіком були дуже хороші побратими, з якими він йшов на штурм. Запам’яталося, як казав їй: «Я вірю їм, як собі». А ще більше дізналася Наталія про те, які люди були поряд з її Сергієм, коли він загинув. Уже після похорону чоловіка до неї приїжджав капелан («попрощатися не зміг, бо ж дорога далека») і привіз прапор 4-го окремого полку «Рейнджер» військової частини А5011, в якому служив Сергій. Тепер вона знає, що це – елітний підрозділ Сил спеціальних операцій Збройних Сил України, створений у 2024 році, який спеціалізується на розвідці, проведенні штурмових операцій та рейдах у тилу ворога. Тобто – непроста місія випала на війні її чоловікові. Передав капелан грамоту Пам’яті і Скорботи солдата Сергія Носуліча, підписану командувачем Сил спеціальних операцій Збройних Сил України генералом-майором Олександром Трепаком. До сліз розчулили його слова-спомин про Сергія.

«У мене й батьків Сергія майже півтора року жевріла надія, що він живий»

Коли Сергій Носуліч ішов на війну, в подружжя було дві донечки. Третю дитину тоді ще не планували.

– Це відкладали на «потім», коли переберемося в свою хату, – пригадує жінка. – Але все складалося так, щоб швидше з’явилася на світ наша Василинка. У липні Сергій приїжджав на декілька днів додому, тоді вона й «зав’язалася». Раніше, коли мова заходила про поповнення в сім’ї, то чоловік дуже хотів хлопчика. Я йому ще говорила: «Нащо тобі син – з дівчатками клопоту буде менше, бо, маючи дві доньки, ми вже навчені». А дізнавшись, що в нас буде третя ­дівчинка, вже будучи на війні, Сергій, який встиг побачити життя з іншої сторони (знав, як гинули хлопці), говорив: «Син чи дочка – хто буде, то добре, – аби здорові!»

Чоловік зателефонував і сказав, що буде на черговому виїзді, який йому «щось не подобається». У нього, видно, було недобре передчуття. Так і сталося.

Восени Сергій вже був на Сумщині, звідки невеликими групами бійці виїжджали на Курщину. Він мав контузію, але, за словами дружини, не пропускав жодного завдання:

– Якось, це вже в кінці листопада, хлопці 16 діб сиділи в окопі без зв’язку. Але я, як зараз пригадую, була абсолютно спокійна. Жила з відчуттям, що все буде добре. Але дуже боялася наступного, 2025 року. Хоч думки про найстрашніше не було – думала, що, може, матиме Сергій важке поранення. І от – уже січень. Чоловік зателефонував і сказав, що буде на черговому виїзді, який йому «щось не подобається». У нього, видно, було недобре передчуття. Так і сталося. Знала, що їхав на завдання на одну добу. Та вже – друга, третя минає, а зв’язку нема.

9 січня Наталії прийшло сповіщення, що її Сергій пропав безвісти.

– І я тоді почала шукати свої контакти з його побратимами. Але ні до кого не додзвонилася. Як виявиться, група з дев’яти чоловік пішла на завдання й пропала. До керівника групи зателефонувала. Кажу йому: «Як же так – пару днів хлопців нема, а ви вже даєте, що пропали безвісти? Може, вони заблудилися, може, ще щось з ними сталося? Він відповів, що там били дронами: я, мовляв, тіл не бачив і не можу сказати, де хлопці поділися. Тоді вже ми, дружини, мами бійців, котрі були в цій групі, почали одна одну шукати. І познаходили. І ДНК здавали зразу. Ну, всю відповідну процедуру найперше пройшли в ТЦК. А ще ми з дівчатами шукали якісь громадські організації, сподіваючись на їхню допомогу. Дехто із наших дівчат їздив в Туреччину, оскільки через цю країну Україна передає списки військовополонених, зниклих безвісти для перевірки інформації, розшуку та подальшої репатріації. Їздили в Дніпро на опізнання тіл.

Після народження доньки Наталія особисто не могла брати участь в акціях, які привертали увагу суспільства до того, що «Безвісти зниклі – не означає забуті». Але пошуковий прапор із написом: «Зозуля», твої дівчата тебе чекають!» («Зозуля» – позивний Сергія: так у селі Світязь називають родину Носулічів) був на таких заходах, зокрема і в Києві. Тепер – це вже реліквія в родині загиблого Героя.

Перші ДНК хлопців, які були на завданні в одній групі з Сергієм, зійшлися у січні 2026-го. Наталія говорить з приводу цього:

– Але в мене й батьків Сергія ще жевріла надія, що він живий: може, в полон потрапив? Правда, я чула, що наших хлопців – учасників спецоперації на Курщині – росіяни не брали в полон – їх зразу розстрілювали. Хоч шанс залишався. Але місяців чотири тому зійшлося й друге ДНК. У мене є знімок, на якому Сергій із двома побратимами. Знаю, що один із них точно загинув, іншого його дружина, з якою ми спілкуємося, ще шукає. На сьогодні вже відомо, що п’ятеро з дев’яти хлопців, в один день загинули.

Хоронили Сергія Носуліча 7 травня. Наталія втішена тим, що є могила чоловіка, до якої можна прийти, щось розповісти йому про доньок, про те, як підростає найменша Василина, котру він уже не побачив («її назвали на честь дідуся – Сергієвого батька»).

– Мене питали, чи хочу я, щоб відкрили домовину, – каже жінка. – Я відмовилася, бо хотіла запам’ятати свого коханого чоловіка таким, яким він був за життя. Головне, що ДНК зійшлося – 98 чи 99 відсотків, тож знала, що хороню свого Сергія.

Наталія з великим жалем говорила про те, як шкода, що не встиг чоловік пожити, натішитися своїми дівчатками, зігріти їх любов’ю й турботою.

«Найперше купила собі косу, бо хто мені буде косити?»

Мова зайшла про те, як живеться в селі вдові з трьома малими дітьми.

– У мене було відчуття, що моє життя закінчилося, – говорила жінка. – По суті, мене тримають на цьому світі доньки, чи я тримаюся за них. Ти мусиш встати, приготувати поїсти. І про город, щоб був посаджений, доглянутий, подбати. Але я – ще й людина, жінка. Я люблю свого чоловіка й нікого другого не хочу – ми планували з Сергієм прожити в парі довге життя. Та ось така, зовсім інша, випала доля.

І про те, що багато жінок, дружин загиблих, опиняються під своєрідним мікроскопом, згадала Наталія – багатьох цікавить, як вони живуть, що купують:

– Думаю, що до кінця року мені треба придбати машину. Для чого? А тому, що я з трьома дітьми – сама в чужому селі. Це добре, що поряд є хороші люди, що мене підтримують на кожному кроці батько Сергія, куми, мої рідні. Але ж ти не можеш постійно когось просити підвезти – а тим часом у тебе така ще малеча, що ти з візочком, із яким непросто навіть сісти в маршрутку. І я пішла на курси водіїв. Теорію здала, а от практичне водіння – ще ні. Бо, чесно скажу, була в такому стані, що не могла їздити.

І вже про суто щоденні клопоти, які є, якщо ти живеш у селі:

– Найперше купила собі косу, бо хто мені буде косити? Батько Сергія може прийти, але йому й свого косіння вистачає – обійстя велике. Тож тепер, маючи невеличку, якраз на мої жіночі руки косу, – ні від кого не залежна, І пульверизатора придбала, щоб кропити картоплю, коли її починають жерти жуки...

Підняти, як мовиться, на ноги доньок – святий обов’язок Наталії перед Сергієм. І з приводу цього жінка каже:

– У мене само собою виробився свій режим життя. Коли чекала появи нашої найменшої, Василини, то знала одне: мені треба її доносити, потім – народити, викормити. І коли тато мій помер (це було пів року тому), то я вже не могла плакати, – боялася, що серце дасть збій. А в мене ж – малі діти, яким я потрібна, бо тепер є для них і мамою, й татом.

Катерина ЗУБЧУК

Волинські