Поляк Єжи Юрчинський іде у вогонь і під завали, рятуючи українців

19 липня 2026 р. 16:35

19 липня 2026 р. 16:35

«Ми – «ждуни». Як тільки щось прилітає – ми одними з перших вирушаємо на місце», – жартує Єжи Юрчинський.

Волонтер допомагає Україні від 2022 року: спершу він брав участь у гасінні пожеж і розбиранні завалів на місцях прильотів у Харкові, а згодом зосередився на роботі з постраждалими

Єжи Юрчинський також координує діяльність фонду Poland Helps Ukraine, який має два гуманітарні хаби – у Харкові та Херсоні. Звідти допомогу – а це понад 50 мільйонів злотих – оперативно доставляють у зону бойових дій і на деокуповані території.

Пана Єжи нагородили двома медалями за оборону міста-героя Харкова та почесною грамотою ДСНС за мужність. А в жовтні 2025 року мер Ігор Терехов присвоїв йому звання «Почесний амбасадор Харківської міської територіальної громади».

– Ким ви хотіли стати в дитинстві?

– Моряком. І мрія певним чином здійснилася. Я їжджу в далекі подорожі – з Польщі на схід України. У Харків, Херсон, на деокуповані території. Такі мандрівки переносять ніби в іншу реальність, як океанський рейс… Я працюю з Департаментом надзвичайних ситуацій міської ради Харкова. По суті, це штаб кризового управління, який координує роботу всіх служб – після прильотів ми виїжджаємо на місця. Для мене це честь. Харківські рятувальники – еліта… Бувають ночі (а тепер уже і дні), коли дрони летять цілими зграями у бік Харкова. Наш департамент має доступ до всіх даних, і ми під землею (бо там розташований наш центр) постійно чекаємо наступної атаки на місто. Тому я жартую, що ми – «ждуни». Як тільки щось прилітає – ми одними з перших вирушаємо на місце. Оцінюємо масштаби збитків, часто шукаємо «шахеди» чи ракети, які десь неподалік впали і не вибухнули...

– А перед тим, як почали працювати у департаменті, допомагали харківським пожежникам. Як усе почалося?

– У червні 2022-го до польського фонду, в якому я працюю, прийшов запит від харківської пожежної частини. Я саме був із гуманітарною допомогою в Покровську. Ми передаємо допомогу, куплену за зібрані поляками кошти, й веземо її під біло-червоними прапорами – для нас надзвичайно важливо, щоб вона потрапляла саме туди, де її справді потребують. Тому я вирішив поїхати з Покровська не назад до Львова, а у Харків – перевірити ситуацію на місці.

Коли я приїхав до пожежної частини, виявилося, що в них, крім усього, величезний дефіцит рятувальників, які працюють на висотах. Адже вся Салтівка – це багатоповерхівки. Я спершу з цікавості напросився з пожежниками на виїзд, подивився, як вони працюють, і зрозумів, що мені ця специфіка роботи, спорядження знайомі. Бо ж я – спелеолог, досліджував печери. А пожежники використовували техніки дуже схожі до тих, що й ми, коли спускалися під землю. Я зрозумів, що можу бути їм корисний і запропонував допомогу. Вони мене «перевірили» один день у роботі, а потім попросили дозволу в командування. Відтоді я почав з ними їздити на місця прильотів. Тоді нас, так званих висотних рятувальників, було лише троє на весь Харків: вони двоє – професійні пожежники, і я – спелеолог.

– Як саме ваш досвід спелеолога став у нагоді в Харкові?

– Коли ми зустрічаємося з колегами з Клубу варшавських спелеологів, я жартую, що мав би бути печеролазом, а став завалолазом, тобто «лажу» по завалах напівзруйнованих будинків. Власне на початку 2022 року я мав їхати з клубом у експедицію до Італії, але почалася повномасштабна війна, і я замість Італії поїхав в Україну.

Виїзди в печеру – це командні виїзди, де можна розраховувати лише на членів своєї групи. Так само і в роботі на завалах. У печери ми спускаємося ніби в колодязь – згори вниз. І так само на напівзруйнованих висотках: спершу ти заходиш або підіймаєшся за допомогою крана на найвищий вцілілий елемент будівлі – і вже згори починаєш роботу, пересуваючись нижче. Моїм завданням тут є не стільки розбирання самих завалів, скільки підготування території для роботи інших спеціалістів.

– Що це означає на практиці?

– Ми оглядаємо місце, по можливості шукаємо тіла чи живих постраждалих, які можуть бути під «горішніми» завалами. Усуваємо за допомогою крана певні будівельні елементи, щоб дати можливість працювати іншим рятувальникам, пожежникам, щоб вони могли зайти всередину. Перевіряємо вцілілі конструкції на міцність. Інколи допомагаємо підготувати будинок до демонтажу.

Розкажу такий випадок. Може, це й дрібниці, але вони добре показують душу Харкова. В один із університетів влучила ракета й зірвала дах. Ми, висотна група, з’явилися там одні з перших, щоб оглянути завалене горище й прибрати пошкоджені елементи, аби пожежники внизу могли спокійно працювати і їм на голову нічого не сипалося. І от уявіть: ми у повному спорядженні, в комбінезонах, касках, піднімаємося на найвищий поверх будинку, в який пів години тому влучила ракета, а там уже стоять прибиральниці з мітлами й совками, і побачивши нас, питають: «То ми вже можемо прибирати? Ви вже закінчили?» Це незламний Харків. Місто живе та працює…

– У Познані ви мали комфортний офіс у хмарочосі, а у Харкові перші майже два роки жили в конференційному залі пожежної частини.

– То був цікавий досвід. Уявіть: велике приміщення, не пристосоване для життя, і в кутку моє двоповерхове ліжко. Спершу я спав нагорі, а потім «переїхав» вниз – так я міг швидше зібратися, коли треба було терміново виїжджати. Удень я їздив із пожежниками-рятувальниками, які працюють на висотах, а вночі – зі «звичайними» пожежниками на ХТЗ ( Харківський тракторний завод. – Ред. )… Взагалі це було, як у казці про Алі-Бабу: один ненормальний поляк і сорок українських пожежників.

Коли я виїжджав на якийсь час до Польщі, мої харківські рятувальники казали: «Коли ти їдеш, ми боїмося, що ти нас покинув, бо вже не віриш у все це, бо думаєш, що все програно, що Харків здадуть. А коли ти з нами на виїздах – нам ніби спокійніше. Бо поруч є хтось із іншої країни, хто добровільно виходить з нами під удари й ризикує життям, – це додає нам віри, коли в нас опускаються руки, що все має сенс, попри корумповану владу, неефективність, безгосподарність». Тому я завжди кажу: слава героям – тим, що зі зброєю, і тим, що без зброї захищають Україну. Слава тим, хто залишився захищати свій дім. Вічний сором тим, хто втік.

– Ви час від часу їздите до Польщі і, мабуть, чули від деяких поляків, що «це не наша війна». Що на це відповідаєте?

– Я б тут почав не з поляків, а з українців – чоловіків, які повтікали за кордон і нічим не допомагають, нічого не роблять задля завершення війни. Це дуже болюча тема. У мене багато знайомих українців у Польщі, і чимало з них кажуть: «Я не можу воювати, бо у мене дружина, у мене дитина, у мене хвора мама». Але тоді питання: а ті хлопці, які воюють, які десятками потрапляють до лікарень, часто після ампутацій… Чи в них немає дітей? Немає матерів? Немає дружин? Є, правда ж? То що, вони – якісь інші, гірші? Звісно, це справа вибору кожного. Це будуть дуже важкі розмови після війни. Вони вже починаються між українцями: «Де ти був? Де ти воював?» . Ті, хто зараз за кордоном ховається за спідницями своїх жінок і вважає, що це не їхня війна, мають здати українські паспорти. Безповоротно.

Ті, хто зараз за кордоном ховається за спідницями своїх жінок і вважає, що це не їхня війна, мають здати українські паспорти. Безповоротно.

Але та сама проблема була б і в Польщі. Зараз проводять дуже багато тренінгів, конференцій на тему цивільної оборони. Я іноді в них беру участь. Там розповідають, як розробити плани евакуації, самооборони, як діяти в екстрених ситуаціях, надавати першу допомогу. А я насправді не певен, чи є сенс проводити таке навчання, бо половина з присутніх утече. Дехто з тих, хто сьогодні говорить, що буде давати відсіч на війні, при першій небезпеці змінить свою думку, бо на нього почнуть тиснути рідні, наприклад, дружина скаже: «Ти не можеш собі дозволити ризикувати життям, бо у нас двоє дітей, я сама їх не потягну, тому ми мусимо їхати до тітки у Францію». І вони поїдуть до тітки у Францію. І це природний сценарій. Усе дуже складно. Це нормально, що не в кожного є ДНК воїна. Проте жахає те, як багато людей у Польщі й загалом в Європі вже забули, що таке батьківщина та патріотизм.

– Ви аж так не вірите у своїх співвітчизників?

– Це не я, а опитування – вони показали, що тільки близько 45 % поляків готові боронити свою країну. Де ж решта нації?

– Чому так?

– Це наслідок західноєвропейського достатку. У росії, бідній країні, маси людей готові воювати, щоб заробити. А тут суспільство в «теплій ванні». І постане питання, що для нього важливіше: його конкретні квартира і автомобіль у кредит – чи дедалі абстрактніше поняття «батьківщина», за яку потрібно ризикувати життям. Сьогодні ніхто не замислюється над тим, що таке батьківщина. У тік-тоці цьому не вчать.

У Польщі часто кажуть: НАТО нас захистить. Але з досвіду України Польща мала б засвоїти, що допомагають лише тим, хто сам починає потужно боротися. Тим, хто готовий ризикувати, платити життям за свою батьківщину...

А тим полякам, які кажуть про Україну – «це не наша війна», я відповідаю: ні, це таки наша війна. Бо історія Польщі показує, що росія – імперська потвора, яка не зупиниться. Її мета – не захопити шматок України, не загарбати землю. Її мета – відбудова російської імперії. І кордони цієї імперії проходять уздовж кордону росії з Німеччиною. Так-так, я не обмовився – вздовж кордону росії з Німеччиною. Завжди так було.

– Повертаючись до роботи вашого фонду – він також допомагає евакуйовувати людей із прифронтових зон. З яких саме місць?

– Це були місії у Харківській області, переважно в районі Куп’янська. Тоді я намагався все знімати на відео. І коли згодом ми передивлялися ці кадри – просто плакали.

Особливо добре пам’ятаю історію жінки, яку ми зустріли у центрі Ківшерівки. Вона розповідала, що її син три дні пролежав перед її під’їздом без голови – його розірвало снарядом. І не було кому його забрати, бо все обстрілювали…

– Що допомагає вам не зламатися після важких виїздів?

– Я про це не думаю. Концентруюся на роботі. Хоча, гадаю, в мене чистий ПТСР ( посттравматичний стресовий розлад. – Ред. ). І не тільки у мене. У Харкові живе 1 400 000 людей, які щодня переживають повітряні тривоги, розуміють, що нині можуть загинути. Це – травма. Майже півтора мільйона травмованих людей – і це тільки Харків. А скільки ще міст під обстрілами. Не кажучи вже про фронт…

А щодо психічного здоров’я... Знаєте, я цілком нормальний. У мене навіть є довідка. Ні, я серйозно. Одного разу в Херсоні ми зустрілися з головним лікарем психіатричної лікарні. Він розповідав, що їм потрібно. А половину того всього я б забув, тому попросив його дати мені конкретний список. І от він на якомусь аркуші від руки написав: чотири ходунки, два судна, три туалетні крісла, один матрац, чайник… Я кажу: «Пане докторе, від вас офіційних звернень до фонду не потрібно, – я вам і так довіряю. Достатньо цього списку. Але на всяк випадок – поставте, будь ласка, якусь печатку». І він завірив двома печатками – директора лікарні і своєю, лікаря-психіатра. Список той – українською, в Польщі ніхто не розуміє, що там написано, але я всім кажу: «Ось моя довідка з двома печатками, що я – нормальний».

– Як ви долаєте страх?

– Подібно до того, як у печерах: коли спускаєшся у цю чорну прірву, мусиш зосередитися тільки на мотузці й на тому, що робиш у цей конкретний момент. Якщо розсієшся увагою на щось інше – можеш загинути. Так само й тут: коли починається виїзд – потрібно щонайшвидше одягнути спорядження, сконцентруватися думками на завданні, а не на ризику. Не думати: чи є в мене страхівка? Як я житиму без руки, без ноги? Що відчуватимуть рідні? До мами та родини подзвониш уже потім, щоб розповідати казочки.

– Як загалом ваші рідні в Польщі відреагували на рішення допомагати українцям у Харкові?

– Скажімо так, – вони змирилися. Це було моє рішення. Я стараюся щомісяця до них їздити. Але коли я в Польщі, на телефон все одно приходять сповіщення про обстріли: де, що, яка ситуація. І я в цей момент думаю: ні, я мушу їхати туди, мушу там бути. І це не про те, що нібито саме я можу там на місці якось особливо зарадити, ні. Просто я інакше не можу. Можливо, в цьому й полягає моя ненормальність. Хоча інколи все ж у мені закрадаються сумніви, особливо коли я чую про якісь корупційні скандали чи гучні вечірки в Україні. І тоді собі думаю: чому я, поляк, маю їм допомагати?

– То чому, ви, поляк, маєте «їм», тобто нам, допомагати?

– Як це чому? Щоб засоромити всіх цих емігрантів-ухилянтів. А якщо серйозно – тому що я зустрів у Харкові, Херсоні, Куп’янську чи Краматорську людей, які не мають жодних сумнівів: вони борються за ті цінності, у які вірю і я. Тому що я плакав, бачачи людей, яких російська орда позбавила всього, зокрема людської гідності. І насамперед тому, що я маю таку можливість. Це наша спільна війна з чужою цивілізацією.

– Ви вже відчуваєте себе харків’янином?

– Наполовину – так. Моє життя поділене між Харковом і Польщею. А тепер я ще й офіційно амбасадор Харкова. 30 жовтня 2025 року мер Харкова Ігор Терехов присвоїв Єжи Юрчинському звання «Почесний амбасадор Харківської міської територіальної громади». Якби не жителі Харкова, які самі почали захищати своє місто, воно давно було б російським. Незламні люди. Харків – мій другий дім.

– Коли ви це зрозуміли?

– Коли відчув, що більше радію приїзду до Харкова, ніж поверненню додому в Польщі… Тому я тут, скільки буде потрібно. До перемоги. Тільки так.

– А що для вас перемога?

– Я багато думав і не знаю відповіді на це питання. Хай це для себе вирішать українці. Сам факт, що зараз у Харкові, який лежить за якихось кількадесят кілометрів від лінії фронту, живе майже півтора мільйона людей, – свідчить про їхню незламність. І якщо буде потрібно (але, сподіваюся, до цього не дійде), вони битимуться до кінця, за кожен будинок. Медаль «За оборону міста Харкова» мене багато до чого зобов’язує, отже, іншого плану, ніж бути там до кінця, у мене немає. Харків, – місто поранене, але непереможне.

Повний текст – тут .

Наталія ТКАЧИК, novapolshcha.pl

Волинські