Народився і загинув на Харківщині, похований на Волині: історія Героя Дмитра Будневського

23 липня 2026 р. 19:41

23 липня 2026 р. 19:41

Дмитро перебував за кордоном, коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Того страшного ранку йому зателефонувала дружина Катерина і крізь сльози повідомила: почалася велика війна. У перші дні їхнє рідне село Циркуни на Харківщині опинилося під російською окупацією, яка тривала до шостого травня.

У розмові з журналісткою ВСН Катерина Будневська згадала, як її чоловік відреагував на звістку про війну.

«Щойно Дмитро дізнався про наступ, вони з Олександром із Кременчука одразу звільнилися із заводу, де працювали, й з Вроцлава вирушили у напрямку українського кордону. Для нього було важливо якнайшвидше повернутися додому», — згадує Катерина Будневська.

Дорогою збирали гуманітарну допомогу, а на кордоні передавали її волонтерам, які доставляли вантажі в Україну. Коли ж прибув вантаж із військовою амуніцією, повезли самі. Тим часом село, у якому проживав, і у якому залишались його рідні, опинилося під окупацією.

Командир 2-го механізованого взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Дмитро Будневський народився 28 травня 1984 року. Загинув 23 вересня 2022 року на рідній Харківщині. Того ж дня разом із ним в бою поліг і володимирчанин Роман Самусенко .

Дмитро народився й виріс у селі Циркуни на Харківщині. Хоча його батьківщина — Слобожанщина, коріння родини сягає Волині. Мама родом із села Стрілецьке, якого сьогодні вже немає на карті, батько — з Коритниці. Доля звела їх разом, згодом привела до Циркунів, де почали будувати своє життя.

Мама працювала в колгоспі, батько ходив у море. Саме в Циркунах народився Дмитро. Коли йому було вісім місяців, батько повернувся з рейсу й уперше побачив сина. Та зустріч стала для нього переломною. Він вирішив більше не ходити в плавання, адже не хотів втрачати найцінніше — можливість бути поруч і бачити, як росте його дитина.

Дмитро навчався у Харкові, після закінчення школи вступив до Академії цивільного захисту України за напрямком підготовки «Пожежна безпека», де здобув кваліфікацію інженера-інспектора з пожежної безпеки. Навчання закінчив з відзнакою.

«Ми познайомилися, коли я приїхала з Красногвардійська, що в Криму, навчатися до Харківського національного автомобільно-дорожнього університету. Наше знайомство швидко переросло у щире кохання. Згодом одружилися й оселилися в Циркунах, — згадує дружина Катерина. — У нашій родині народилося двоє дітей — син і донька. Дмитро був турботливим чоловіком і люблячим батьком. Він завжди дбав, щоб родина ні в чому не знала нестатку, багато працював і робив усе заради нашого добробуту. Спочатку трудився на заводі «Промелелектро», де виготовляли занурювальні та промислові насоси. Згодом почав їздити на заробітки за кордон, аби забезпечити сім'ї кращі можливості. Я ж працювала у банківській сфері».

Того страшного ранку, 24 лютого 2022 року, жителі Циркунів прокинулися не від буденних звуків нового дня, а від сліпучих спалахів і гуркоту вибухів. Війна, про яку ще вчора багато хто не хотів вірити, увірвалася в їхнє життя. Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Через близькість села до державного кордону ворожі війська дісталися сюди за лічені години. Циркуни опинилися в окупації, а їхні мешканці — у новій, страшній реальності, де кожен день був боротьбою за життя, безпеку й надію.

«Я одразу зателефонувала Дмитрові. У голові була лише одна думка — як вибратися з окупації», — згадує Катерина.

Та обставини ставали дедалі складнішими. У свекрухи виявили важку хворобу, їй терміново потрібна була складна операція. Тож родина почала гарячково шукати будь-яку можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Тим часом Дмитро, перетнувши кордон, перебував у рідної тітки на Волині. Він планував придбати автомобіль, щоб повернутися і вивезти не лише свою сім'ю, а й друзів та знайомих. Але Катерина розуміла, наскільки це небезпечно, і не хотіла, щоб він ризикував життям.

Двадцятого березня, на двадцять п'ятий день окупації, їм нарешті вдалося вирватися з окупованого села. У цей самий час Дмитро вже вирушив назустріч рідним, не знаючи, що вони вже в безпеці. Зв'язатися з ним не вдавалося — телефон мовчав. Кожна хвилина невідомості ставала дедалі важчою, тривога лише зростала. Урятував щасливий випадок. На одному з блокпостів військові зупинили Дмитра й дозволили зарядити телефон. Щойно він увімкнувся, пролунав дзвінок — це була Катерина. Почувши її голос, Дмитро дізнався, що найдорожчі люди вже вибралися з окупації й перебувають у безпеці.

Разом вирушили до Львова. Завдяки підтримці «УкрСибБанку», в якому працювала Катерина, сім'я отримала прихисток. Керівництво забезпечило їх житлом і допомогло з роботою Катерині, за що вона й досі щиро вдячна. У Львові свекрусі провели необхідну операцію. Згодом вона переїхала на Волинь до родичів. Дмитро весь час був поруч, підтримував її під час лікування. Та, попри це, його не полишало бажання стати на захист України.

Коли з'явилася така можливість, не вагався ні хвилини. Влітку Дмитра мобілізували. Спочатку проходив службу при Національній академії сухопутних військ. Щоб заспокоїти матір, навіть оформив переведення за місцем її проживання. Та серце кликало туди, де точилися найзапекліші бої. Згодом перевівся до 14-ї окремої механізованої бригади, яка саме набирала добровольців. Дмитро став одним із них.

За кілька тижнів Дмитро виконував бойові завдання на рідній Харківщині. Він повернувся туди не як цивільний, а як захисник, щоб боронити землю, на якій народився й виріс.

23 вересня 2022 року разом із побратимами вирушив на бойове завдання. Назад Дмитро не повернувся. Того дня разом із ним загинув і його побратим Роман Самусенко.

«Була п'ятниця, останній робочий день тижня, — згадує Катерина. — Я повернулася додому, приготувала вечерю, сіла за стіл. І раптом мене охопило дивне відчуття. Здавалося, ніби Дмитро сидить навпроти. Я не бачила його, але відчувала настільки виразно, що мимоволі промовила: "Ти тут, Дімо?". У відповідь — тиша. Інакше й бути не могло. Але це відчуття його присутності, ця незрозуміла тривога не полишали мене. Лише згодом дізналася страшну правду: саме того дня Дмитро загинув».

Мить, яку тоді Катерина не могла пояснити, назавжди закарбувалася в її пам'яті. Згодом вона ще не раз поверталася думками до того вечора, намагаючись знайти відповіді на запитання, яких війна залишає так багато, але майже ніколи не дає на них відповідей.

«За кілька днів, у вівторок, пролунав телефонний дзвінок. Чоловічий голос запитав, чи є я дружиною Дмитра Будневського. У цю мить серце ніби стиснулося — відчула, що ця розмова несе недобру звістку. Забігаючи наперед, запитала: "Він живий?". У відповідь мене попросили назвати адресу, де я перебуваю, і сказали чекати на приїзд працівників ТЦК. Далі майже нічого не пам’ятаю. Від болю і шоку я втратила свідомість. Дівчата кинулися допомагати мені, приводили до тями. Тієї ж ночі вирушила на Волинь — до свекрухи, щоб повідомити їй найстрашнішу звістку. Водночас батько Дмитра вже тримав у руках квитки на Волинь. Він збирався в дорогу, не знаючи, що сина більше немає».

Порадившись зі свекрухою та рідними Дмитра, Катерина ухвалила рішення поховати чоловіка на Волині — у Володимирі.

«Дмитро був надзвичайно добрим і людяним. Він належав до тих людей, які не просто не відмовляють у допомозі, а й самі першими її пропонують. Йому було важливо підтримати інших, навіть у найзвичайніших щоденних справах. Наприклад, коли косив траву біля власної хати, завжди обкошував і сусідські ділянки. Для нього це не було чимось особливим — просто так він жив, думаючи не лише про себе.

Після його загибелі ми відчули підтримку людей, яким Дмитро був дорогий. Його колишні однокласники, які нині проживають у США, допомогли нам із дітьми у цей надзвичайно складний час. Ця турбота стала важливою опорою для нашої родини. Смерть Дмитра — важка і непоправна втрата. Його немає поруч, але пам’ять про нього, його добрі вчинки та ставлення до людей назавжди залишаться з нами».

Дмитра Будневського поховали на Федорівському кладовищі на Алеї Героїв. У нього залишились мама, батько пішов у засвіти, дружина та діти.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Мамі сказав, що їде на роботу, а сам пішов захищати Україну: 19-річний Герой з Волині загинув, рятуючи поранених
• За день до загибелі пообіцяв, що приїде у відпустку на мамин ювілей, але повернувся «на щиті»: спогади про 33-річного Героя з Волині
• Написав рідним «Я вас усіх дуже люблю» і більше не вийшов на зв'язок: Герою з Волині назавжди 23 роки

Волинські