«У мене всі чемпіони»: інтерв’ю з «Тренером року» з Луцька Андрієм Зінчуком

24 липня 2026 р. 14:49

24 липня 2026 р. 14:49

Андрій Зінчук — заслужений тренер України, очільник збірної та наставник Академії змішаних єдиноборств «Воїн» , який роками виховує чемпіонів світу та Європи з ММА у Луцьку. Це людина, для якої спорт став справою всього життя, способом виховання характеру та гартування переможців.

В інтерв’ю для ВСН Андрій розповів про шлях від перших тренувань з дзюдо до визнання кращим тренером країни, виховання синів-чемпіонів та велику мрію створити спортивну академію для молоді з волинських сіл.

Нагадаємо, що наставник волинських спортсменів отримав національну премію «Тренер року 2026 з неолімпійських видів спорту». Нагородження відбулося під час урочистої церемонії за участі Міністра молоді та спорту України Матвія Бідного . Це визнання стали результатом багаторічної праці тренера Академії змішаних єдиноборств «Воїн» та вагомого внеску у розвиток ММА.

— Андрію, розкажіть трохи про своє дитинство: звідки ви родом і де навчалися?

— Народився я в Луцьку, а дитинство минуло в селі Білосток. Так і вийшло, що життя пройшло: Луцьк, Білосток, Волинська область. Навчався у 15-й школі в Луцьку.

— Як у вашому житті взагалі з’явився спорт? З чого розпочиналася ваша спортивна кар’єра?

— Все починалося з дзюдо в товаристві «Динамо». Я займався там багато років. Прийшов якось до товариша на тренування, подивився — і так і залишився. Мій перший тренер — Олександр Миколайчук , а основний, який дав мені путівку в життя, це Вадим Володимирович Шайдевич . Я йому безмежно вдячний за все. Ми з ним пройшли шлях від мого дитинства і до юнацького віку... Далі вже був Анатолій Бондарєв.

Пізніше я перейшов на самбо. Маю вищу освіту — бакалавр з фізичного виховання.

— Чи пам’ятаєте свої найперші змагання та відчуття перед виходом?

— Ой, це було так давно, ще у дитячій ваговій категорії. Чесно, у мене було стільки тих змагань у житті, що конкретно перші вже й не згадаю. Але щодо хвилювання — воно є завжди. Навіть зараз, коли виходиш чи коли твої вихованці виходять у клітку, сам відчуваєш цей мандраж.

— З чого почалася ваша тренерська діяльність?

— Сам боровся, потім почав підстраховувати тренера, трохи допомагав йому... І так плавно перейшов у тренерську діяльність. З напрямку ММА ми рухаємося вже багато років. Усі наші нинішні чемпіони та призери світу — це хлопці, які виросли на моїх очах змалечку.

— Які ключові нагороди ви вже маєте та чи очікували на визнання кращим тренером країни?

— Колись, пам’ятаю, Антон Сосновський проводив премію «Людина року», і я став переможцем у номінації «Студент-спортсмен року». Мені тоді вручили золотий злиток, статуетку, грамоту... Згодом я вже отримав звання «Заслужений тренер України». А цього року — «Тренер України з неолімпійських видів спорту». Я не знав, яка саме буде номінація, але знав, що треба за це боротися. Проте це не тільки моя заслуга — це завжди командна робота.

— Ваші власні діти теж пішли вашими слідами?

— У мене троє дітей, двоє з них уже виступають. Старший, Давід Зінчук — вже чемпіон Європи, а менший — чемпіон України. Дітей до спорту я трішки підштовхнув. Та зараз усіх дітей треба заохочувати, аби вони не сиділи в телефонах. Батьки мають контролювати й підтримувати. До репетиторів же всі ходять і не пропускають, гроші платять. А в спорті дехто дозволяє собі: «Ой, пропустив, то завтра прийду». Але ж якщо ти пропустив тренування — ти зробив крок назад.

— Чи змінилося бажання дітей тренуватися за останні роки?

— Усе трохи погіршилося. Вони зараз хочуть відкрити двері з квартири — і щоб одразу був зал. Ніхто не хоче далеко добиратися, планувати свій час. Телефони трохи перемагають, але з цим треба боротися. Щодо дівчат, то я намагаюся їх не брати — все ж це не зовсім дівочий вид спорту. Якщо вже приходять дуже наполегливі, то зазвичай направляю їх в інші клуби.

— Що намагаєтеся передати своїм учням з того, чого навчили вас наставники?

— Передаю дисципліну. Рухатися тільки вперед і ніколи не здаватися. Тримати всіх у руках і завжди допомагати близьким.

— Скількома вихованцями пишаєтеся найбільше?

— Усіма – у мене всі чемпіони!  Моя майстерська група — це все майстри спорту, хлопці, якими я безмежно пишаюся. Вийти в клітку — це вже велике досягнення, адже коли за тобою закривають клітку — це божевільний адреналін.

ММА — це універсальний і дуже важкий вид спорту, бо треба вміти й бити, і в стійці боротися, і в партері, робити больові та задушливі прийоми. Вони виступають і з кікбоксингу, і з грепплінгу, і з панкратіону, і з рукопашного бою.

— Розкажіть, як будується підготовка до серйозних турнірів?

— Є календарний план. Ми бачимо змагання, готуємося, проводимо навчально-тренувальні збори. Останнім часом, оскільки я є тренером збірної України, намагаюся затягувати всі збори сюди, до Луцька. ММА має активно розвиватися саме у нас, на Заході України.

— Як вдається ладнати з дорослими бійцями, адже у кожного свій характер?

—  У принципі, кожен тренер має бути й психологом. Працювати з дорослою збірною непросто, адже у кожного свій характер. До кожного треба знайти підхід: десь піднатиснути, десь попустити, підібрати правильні слова.

— Як підтримуєте хлопців після поразок?

— Якщо хтось програв, кажу: «Все буде попереду, у свій час». Якщо не вийшло — найчастіше сам винен, десь недопрацював. Треба проаналізувати помилки, ходити на тренування й працювати далі.

— Що вважаєте найважливішим у вихованні спортсмена?

— Дисципліна. Фізичну форму ми напрацюємо, якщо людина дисциплінована. А якщо є лише дані, але немає дисципліни — все пропаде.

— Як змінився український спорт за останні роки?

— Зараз важко. Чимало спортсменів виїхали за кордон, виступають чи тренуються там. Спорту загалом важко виживати, бракує фінансування на розвиток. Доросла збірна буває недоукомплектована. Але ми українці, ми мусимо виживати, ставати кращими й йти вперед.

— Що для вас є найважчим у щоденній тренерській праці?

— Найважче — переступати через «не можу» і постійно шукати фінансування. На поїздки, на оренду залів. Усі вихідні розписані, вдома майже не буваєш.

Буває, так надокучить, що думаєш: «Нащо воно мені треба? Я ж з цього не заробляю, а тільки вкладаю в дітей» . Ростиш їх, вони стають готовими хлопцями, піднімають прапор, ідуть далі... Деколи так підламує. А потім мине кілька тижнів і знову повертаєшся до роботи. Бо розумієш: а хто, як не ти?

— Як відпочиваєте, коли з’являється вільна хвилина?

— Люблю природу. Поїхати в ліс, на ділянці щось зробити, на квадроциклі покататися. На рибалку з'їздити, хоч і буваю там раз на рік, але просто сісти в тиші. Також обожнюю море, люблю сидіти на пляжі й дивитися на воду.

— Яка ваша головна мета на майбутнє як тренера?

— Я хочу створити велику спортивну академію, як ліцей чи школу. Щоб можна було збирати талановитих дітей із сіл Волинської області. Там втрачається багато талановитих дітей, бо немає спорту, немає розвитку. Я хотів би забрати їх сюди, щоб вони жили, навчалися й тренувалися під наглядом. Якщо забрати дитину зі шкільних років і замість звичайних уроків фізкультури дати спеціалізовану підготовку — вони всі стануть чемпіонами. Головне — це створити для них правильний колектив та умови.

— Що б ви порадили майбутнім спортсменам?

— Ніколи не здаватися і йти тільки вперед. Якщо ви вже почали чимось займатися і вам це подобається, то треба викладатися  на повну. Тренуйтеся не для тренера, а для себе та свого майбутнього. Це правило працює абсолютно в усьому, чим би ви не займалися в житті.

• «Бокс — це квиток у світ»: тренер Борис Жайворонко з Луцька про пів століття на рингу
• Почав ловити рибу у 5 років, а тепер виборює медалі для України: історія волинянина Павла Хваса
• Шлях до золота: як волинська фехтувальниця підкорює світові старти

Волинські