Спецпризначенець «Wizard»: «Коли багато хто втікав від війни з України, я повернувся з-за кордону»

25 липня 2026 р. 14:32

25 липня 2026 р. 14:32

Позивний «Wizard» для нього – не про магію, а про здатність відчути бій, уберегти людей і втримати позиції.

По правді, зустрівшись із героєм нашої публікації – діючим військовослужбовцем-лучанином, пережила якусь мить розгубленості: «Чи ж відбудеться розмова?» Бо ж почула слова-застереження: мовляв, розповісти про пережите на війні можу, але служба в мене така, що «без прізвища – тільки з позивним». І жодних фото з відкритим лицем

Одне слово, ситуація – нестандартна. Та в наступну мить будь-який сумнів витиснула цікавість (як-не-як – інтерв’ю із спецпризначенцем під час його короткотермінової відпустки!), тож розпитала про позивний, а він у мого візаві – «Wizard» (англійське слово, яке має декілька значень, – «чарівник», «маг», а в Україні відомий «козак-характерник» – запорозький козак, якому приписувалося володіння магічними силами). Цей позивний та офіцерський статус замінили ім’я й прізвище в нашому інтерв’ю.

«У листопаді 2024-го я вперше зайшов на Курщину»

Насамперед питання, звичайно, таке, щоб «Wizard» зробив екскурс у минуле – в дитинство, з якого все починається:

– Пане офіцере, яким ріс хлопчик, чим захоплювався, ким уявляв себе і як насправді було у вашому житті?

– Є парадоксальна чи смішна історія. Коли я закінчував 11-й клас, то крайнє есе з англійської мови було в нас про те, ким бачимо себе в майбутньому. Не знаю чому, я написав, що буду міністром оборони України (мабуть, озвалися гени – мій прадід у Другу світову війну брав участь в операції «Багратіон» – звільняв від фашистів білорусію, Литву, Кенігсберзький регіон – нині це Калінінградська область рф, і там загинув у бою). Тим часом у житті так склалося, що не мав стосунку ні до яких силових структур. Хоч фізично був доволі сильно розвинутий. Добре стріляв – у тому числі, і в школі. Навички здобув в ДПЮ (призовна підготовка юнаків). Це відзначав і вчитель, який у нас вів цю справу. Після школи навчався – одна вища освіта, друга, зокрема, юридична. Працював у різних бізнес-компаніях. Пізніше і власну справу мав.

– І ваше життя вас влаштовувало...

– До повномасштабного вторгнення – так. Нічого іншого не планував. Велика війна застала мене за кордоном – не конкретизуючи, скажу, що у справах був у Європі, в одній із неблизьких країн – біля Атлантичного океану. І ось у той момент, коли багато хто втікав від війни з України, я повернувся відразу додому.

– А скажіть, будь ласка, сім’я у вас була?

– Звісно. Була і є – дружина, діти. І, скажемо так, що в мене дітей така кількість, навіть більша, яка дає мені підстави не служити ( й на сьогодні, до речі, найстаршому нема ще вісімнадцяти. – Авт. ). Я був морально готовий до війни. І сім’я моя – теж. Батьки були про це попереджені. Адже простежувалися всі ознаки того, що росіяни готуються до війни з Україною, особливо, коли вони завезли кров, в тому числі і на територію білорусі, й розбили табори. Тобто, в них із 10 по 20 лютого тривало військове навчання. Було усвідомлення, що орієнтовно з середини лютого і до кінця місяця почнеться вторгнення.

– Ви повернулися в Україну – і якими були ваші дії?

– Я зразу почав волонтерити, допомагати хлопцям, які були на передовій, особливо тим, кого знав як учасників АТО. Там, куди я їздив, був «сіряк». Тобто, в населеному пункті вже були і наші, й окупанти. Траплялися ситуації, що навіть вивозив із окремих місць цивільне населення, коли військові просили. Є волонтери, які більш публічні, – вони ведуть в соцмережах блоги – все це показують. Я цим публічно не займався.

– А коли почався ваш шлях безпосередньо на війні?

– Я знав, що з моїми навичками, навіть шкільними, а пізніше додатково поповненими, оскільки цікавився військовою справою, можу бути корисний. Це й вирішило все.

А коли саме, то перші бойові дії, в яких я брав участь, – це була Курська операція, котра розпочалася влітку 2024-го. В листопаді я вперше зайшов на територію рф. Тоді, коли росіяни вже говорили, що нас от-от виб’ють, наш підрозділ був далеко за містом Суджа. Знову ж таки – я, в статусі офіцера, міг не заходити на територію рф, але сам попросився у вищого командування. І працював зі своїм особовим складом на лінії бойового зіткнення.

– І який це був підрозділ?

– 6-й окремий полк спеціального призначення «Рейнджер» – на той час новостворений бойовий підрозділ Сил спеціальних операцій.

– Доводилося розповідати про бійців, на жаль, загиблих, які воювали в таких підрозділах, що об’єднують найбільш підготовлених військових. Тепер маю можливість запитати, якими якостями треба було володіти, щоб потрапити до його складу?

– Багато анкет довелося заповнити. Була перевірка на рівень ай-к’ю (IQ), оперативність прийняття рішення. Крім того, які навички здобув у цивільному житті, яким спортом займався. Одне слово, беруться до уваги і розумові та фізичні, й моральні якості. Якщо про Курську операцію говорити, то пам’ятаю, що росіяни постійно ставили термін – то до листопада погрожували вибити нас, то на 1 грудня перенесли цю дату. З грудня вже й корейці їм помагали, та в намірах росіян фігурував уже січень 2025-го, а затим – лютий. Але і в лютому ворог не справився. Думаю, що ми перевершили сподівання і Верховного Головнокомандувача ЗСУ, і безпосереднього керівництва Збройними Силами України, бо зайти на територію країни, армія якої – друга в світі (принаймні, такою досі вважалася), яка має атомну зброю, ще й певний час втриматися там – це подвиг українського воїна.

«Повертався до Луцька з відчуттям незавершеної роботи»

– Наскільки відомо, Курська операція, тривала до березня...

– На той час я там уже не був – на кінець січня 2025 року мене перемістили на Донеччину – Курахівський напрямок фронту, зокрема Костянтинопіль. Це дорога від Запоріжжя до Донецька. Там я воював майже місяць. Складні бої йшли на північ від нас – в Андріївці. З одного я вийшов із контузією. Тоді техніку нам ворог розбив. Евакуатор не міг приїхати, й ми десять кілометрів йшли пішки до місця дислокації. А взагалі – гарно ми там стояли, а ще гарніше – в наступні місяці – в березні, квітні і пізніше. Фактично та робота, яка тоді була виконана, і в результаті зупинила швидке просування росіян на Донецькому напрямку, дала змогу влітку минулого року майже зупинити фронт.

Наразі нема просувань війська що українського, що російського. А це і є основне завдання найвищого керівництва. І ми, в принципі, я б сказав, майже виконали його. Просто в нас лінія фронту – понад 1000 кілометрів, і ще є деякі відрізки, де ворога не зовсім зупинено. Але я думаю, що нам для цього потрібно буквально якихось декілька місяців при тому темпі, який зараз є.

– Пане «Wizard», знаю, що ви свого часу вже звільнилися зі служби. За яких обставин це було?

– Так, рік тому я звільнився. Мабуть, основна причина – це те, що хотів масштабувати свої навички, перейти в більш активний підрозділ. Обсяг завдань тактичного рівня мене вже мало влаштовував. Хотілося працювати на тактично-оперативному рівні, коли ти, наприклад, допомагаєш не одній бригаді, а декільком відразу. Тож, звільнившись, побув трохи вдома й пішов туди, куди планував. Хоча в армії можна перевестися добровільно, узгодивши це з керівництвом, але насправді цей «плюс» не дуже працює. Думаю, багато військових підтвердять, що адекватних, хороших військовослужбовців командири військових частин не хочуть відпускати. Навіть усвідомлюючи, що десь-інде ти принесеш більше користі – зможеш більше знищити ворога і так далі. Така специфіка українського війська, яка диктується недостатністю, неукомплектованістю особового складу.

– З яким відчуттям ви приїхали до Луцька?

– З відчуттям незавершеної роботи. Підтримувало те, що вже в той момент знав, куди піду далі. Просто потрібно було дочекатися певного наказу. Хоч, поки ти збираєш повний пакет документів, на те місце, де тебе, думаєш, очікують, може хтось і зайти.

Наголошую, що не фарт, щастя врятують, а дуже відповідальний підхід. Коли бійці в укритті, вибити їх звідти надзвичайно складно.

Різне буває. Тому в мене, звісно, була якась внутрішня пересторога. І я вже почав навіть плавно готуватися до того, що доведеться повертатися до цивільного життя. Адже я прийняв рішення, що піду туди, куди зібрався, або – нікуди.

– І вам вдалося досягти задуманого?

– Так. У кінці літа 2025-го я був у новому підрозділі, на Запоріжжі. Ось туди повернуся і з відпустки, в якій був.

– А як же дружина ставиться до того, що ви – багатодітний батько, який міг би звільнитися зі служби назовсім і займатися своїми мирними справами, вибрали такий непростий шлях?

– Їй було тяжко сприйняти таке рішення. Думаю, як і кожній жінці. Мабуть, внутрішній мій стержень, характер допоміг переконати її, що все буде добре. І я йду туди тільки за Перемогою! Так і кажу дружині. У мене нема настрою, що можу бути поранений, а то й загину. І, слава Богу, за крайній рік втрат у підрозділі не було, хоча в безпосередньому підпорядкуванні дуже багато людей мали поранення. Бувало, їздив сам на ту позицію, щоби підняти моральний дух військовослужбовцям зі свого підрозділу, показати, що ми всі робимо спільну справу. Таким чином власним прикладом доводимо, що ми можемо стояти, де стоїмо, а часом і просуватися вперед, повертати свої території.

«Коли людина настроєна на негатив, то щось недобре обов’язково настигне»

– Ви кажете, що у вашому підрозділі не було втрат. Але в принципі ви, звичайно ж, втрачали на війні побратимів?

– Так. Ще на Курщині під час артилерійського обстрілу загинув мій товариш, котрий був у моєму підпорядкуванні. Це – перша втрата. А були й пізніше.

У мене, перш за все, буде посил до тих, хто служить: «Не думайте про погане. Я сьогодні хочу це сказати, маючи на увазі, що недаремно говорять: «Думки матеріалізуються». Коли людина настроєна на негатив, то щось недобре обов’язково настигне. Тобто, так працює Всесвіт! Позитивне мислення має бути навіть тоді, коли ти їдеш десь там, де сталася дуже печальна історія. На війні не так страшно, коли ти розумієш, що робиш. Наприклад, попадання в машину – це ще не вирок. Цього не боятися треба – просто автомобілі бажано обшивати сітками. І використовувати при цьому власну амуніцію – не легковажити з бронежилетом, шоломом...

Не бути фатальною людиною, але дбати про те, щоб включити певні РЕБи.

А потужні РЕБи є майже по всій лінії фронту. Тобто, ті підрозділи, які не розуміють, як працює додатковий захист, мають цікавитися цим, поповнювати знання й практичні навички. Просити КББ – контрбатарейну боротьбу – при переміщенні, щоб подавляти ворожі артилерійські гармати. Ми маємо розвиватися, бо тільки технологічно, інтелектуально можемо перемогти росію. В нас іншого шляху немає. Бо маємо менше ресурсів, менше людей. Хоч, я думаю, вже всі зараз бачать, що за чисельністю ми майже зрівнялися. Ну, в плані того, що в росії – недобір. Це за рахунок того, що в них набагато більші втрати. І це – в десятки разів по деяких напрямках.

– Знаєте, ваші слова особливо втішають. Адже це інформація – з вуст людини, яка приїхала з передової, тобто знає, що там, на війні, не з чуток.

– Я ще раз наголошую, що не фарт, щастя врятують, а дуже відповідальний підхід. Коли бійці в укритті, вибити їх звідти надзвичайно складно. А от при переміщенні якраз найбільше втрат (я статистику не знаю, але більш ніж впевнений у цьому). Тому при переміщенні обов’язково має бути комунікація. Всі повинні знати, як діяти в разі якоїсь нештатної ситуації. Тим часом не всі навіть знають, де евакопункт. А це залежить від командира: підлеглим треба надавати таку інформацію, щоб у разі надзвичайної ситуації вони відразу зорієнтувалися, де найближчий пункт медичної допомоги. Якщо вже і сталася біда, то по можливості дуже оперативно людину треба дістати з того пекла й надати необхідну допомогу. Чесно вам кажу, що при будь-якому переміщенні максимально контролюється дорога. А якщо вже йде наступ, то робиться «прасування» тих територій. Тим більше, що зараз є дуже багато розвідувальних приладів. І я пишаюся тим, що більше року в моєму спецпідрозділі – жодної втрати.

– А як, цікаво, до вас пристав позивний «Wizard»? Ви самі взяли його собі чи з чиєїсь подачі?

– У мене була можливість самому його обрати. І в принципі, коли озвучив уперше, то всі дивувались, чому саме такий? Та з часом ті різні підрозділи (я вже з багатьма співпрацював), коли побачили мене в роботі, зокрема в критичних ситуаціях, то погодилися, що «в цьому щось є». В давнину були козаки-характерники – ті, хто відчував бій: коли його варто починати, коли – ні. Вони самі проводили певну розвідку перед боєм. От такий, найбільш славетний із козаків-характерників – це Іван Сірко. Він провів 244 бої (65 великих і 179 – малих та середніх) – без жодної поразки. Якщо вже про себе говорити, то тактичні поразки в мене були, але якщо брати на тактично-оперативному рівні, то там, де працювали мої підрозділи, завжди була стабілізація на ввіреній ділянці фронту. А це – найнеобхідніше.

– І, мабуть, якась конкретна ситуація особливо запам’яталася?

– Коли в тебе летить артилерійський снаряд, і ти його вже почув, то є буквально лічені долі секунди прийняти рішення й піти в укриття чи вибрати таке місце, яке буде трішки глибше, ніж та ділянка, де ти є. Все маєш миттєво оцінити й максимально убезпечитись, прийнявши рятівне рішення. В мене була ситуація, коли нас обстрілювали з артилерії на Донецькому напрямку. Ми йшли в одну сторону, на позицію. А я в одну мить оцінив ситуацію й розвернув військовослужбовців, які були зі мною. І, як, виявилося, це було зроблено правильно, бо так ми вціліли.

Щодо ситуації на фронті, то вона зараз оптимістичніша, як була раніше. Це – найголовніше. Але потрібні витримка і терпіння суспільства, а військові все зроблять. Головне, щоб їм не заважали. Ми мусимо йти до перемоги над ворогом. А вона нам дасться тільки тривалістю. Війна йде на виснаження України. Але Україна не виснажиться. Нам допомагає Європа. І навіть якщо буде в нас критична ситуація з людьми, я більш ніж впевнений, що Франція і в цьому допоможе. І не тільки Франція, можливо, і Туреччина.

– Не можу не запитати, як ви ставитеся до так званої «бусифікації»?

– Складне питання. Я думаю, що в якийсь момент ми провалили кампанію з інформаційної обізнаності. А російські служби теж не сплять. Вони підхопили на цьому хейт і відбувся перелом в українському суспільстві, коли настрашена частина людей просто панічно боїться йти в армію. Звідси й те, що ми бачимо з негативних відео. А з’являються вони тоді, коли чоловік категорично відмовляється навіть пред’явити для перевірки необхідні документи. Але я хочу сказати про те, що тішить: мені дуже приємно, що ще є й добровольці. Приходять хлопці за започаткованим новим контрактом (віком до 25 років), які хочуть воювати. У цьому зв’язку в мене є меседж до тих, хто ще не у війську. Вони мають розуміти, що 7–8 років (стільки путін може воювати) нереально ховатися. Тому краще підготуватись. Є можливість піти на якісь курси, наприклад, пілотів БпЛА. Варіантів – дуже багато, бо насправді у війську є різні посади. Ті ж самі діловоди – вони не воюють. Як і ті, хто займається тиловим забезпеченням. Якщо ти водій, то можеш бути ним і на службі. І не треба йти в ТЦК, а в рекрутинговий центр. Їх чимало зараз є. Навіть якщо це не в Луцьку, то поїхати у Львів. І, повірте мені, кожен підпише контракт на ту посаду, на яку він хоче, і буде там служити, де уже передбачено цим контрактом.

Катерина ЗУБЧУК

Волинські