Любов пішла у відпустку. Історія на вечір

29 липня 2026 р. 22:04

29 липня 2026 р. 22:04

Прочитавши вірш Євгенії Назарук, Марія Петрівна ніби знову пройшла стежкою своєї молодості…

У районній бібліотеці того дня було тихо, як у церкві після вечірньої служби. За вікном жовкло листя, дощ ліниво стукав по підвіконню, а Марія Петрівна сиділа біля батареї й удавала, що читає журнал. Насправді вона просто гріла руки

Їй було п’ятдесят дев’ять, але вона вперто казала: «П’ятдесят із хвостиком». Хвостик, правда, щороку ставав довший, але що з того? У жінки, яка пережила дві операції, одного чоловіка, трьох начальників і ремонт у кухні, має бути право хоча б на красиву арифметику.

Журнал пахнув друкарською фарбою і чужими долями. Марія Петрівна перегортала сторінки без особливої цікавості, аж поки погляд не зачепився за вірш Євгенії Назарук.

Читала повільно. Спершу – як чужу поезію. А тоді раптом рядки стали її власними. Особливо останні:

Любов пішла у відпустку,

Як кажуть, за свій рахунок…

Марія Петрівна зняла окуляри.

– От же ж, – прошепотіла. – І хто їй так точно відпустку оформив?

Бібліотекарка Галя, що сиділа за столом видачі й клеїла інвентарні номери на книжки, підвела голову:

– Ви щось сказали?

– Та ні. То я з поезією розмовляю.

– А-а-а, – кивнула Галя. – З поезією можна. Вона не перебиває.

Марія Петрівна усміхнулася. Але в грудях щось защеміло так давно знайомо, ніби хтось відчинив стару шафу, де між нафталіном і вишитими рушниками лежала її молодість.

Тоді вона ще була Марічкою. Бігла на побачення на підборах, хоча до клубу було два кілометри битою дорогою. Підбори грузли в пилюці, один раз вона мало не впала біля Федорчукової криниці, зате прийшла така гарна, що сама собі заздрила.

Василь чекав біля липи. Стояв у білій сорочці, зачесаний, із букетиком польових квітів. Квіти були трохи пом’яті, бо дорогою він, певно, тримав їх у кишені, але Марічка тоді подумала: «Нічого, головне – старався».

– Ти така, що й дивитися страшно, – сказав Василь.

– Чого страшно?

– Бо як задивлюся, то вже не відведу очей.

Вона засміялася так, що аж горобці з липи зірвалися. Ото був час! Небо сміялося, трави сміялися, навіть сільський автобус, який завжди приходив із запізненням і скрипів, як стара теща, того вечора здавався майже музикою.

Василь умів говорити. Це потім виявилося, що говорити він умів краще, ніж жити. Але тоді Марічка цього не знала. Вона слухала, як він обіцяв повезти її до моря, купити червоні черевики, посадити біля хати сад і назвати першу доньку Яриною.

До моря вони так і не поїхали. Червоні черевики Марічка купила собі сама на базарі, та ще й на розмір менші, бо продавчиня переконувала: «Розносяться, жіночко, любов теж не зразу зручна». Саду Василь не посадив, бо «руки не доходили». А доньку Ярину вони не мали, бо й весілля не було.

Було інше.

Читала повільно. Спершу – як чужу поезію. А тоді раптом рядки стали її власними.

Була неділя, коли Марічка прийшла до нього, несучи в хустинці пиріжки з вишнями. Мати напекла: «Понесеш Василькові, хай бачить, що в нас дівка не абияка». Марічка йшла усміхнена, на підборах, із серцем, повним медового трунку.

А біля Василевих воріт стояла Ганна з пошти. У новій сукні. З такою талією, що Марічка потім ще довго не любила тонких талій із принципу.

Василь вийшов на поріг і побачив їх обох. Одну – з пиріжками. Другу – з очима, в яких уже було все вирішено.

– Марічко, – сказав він розгублено. – Ти тільки не подумай…

І саме ця фраза була найстрашніша. Бо коли чоловік каже «ти тільки не подумай», жінка вже давно все подумала, додумала й поставила крапку.

Марічка не кричала. Не плакала. Навіть пиріжки не кинула йому в лице, хоча потім не раз шкодувала: красивий був би фінал. Вона просто подала вузлик Ганні.

– На, – сказала. – Бо йому з вишнями подобаються.

І пішла.

Підбори стукали по дорозі так голосно, ніби то не взуття, а маленькі молоточки забивали дошки на скрині її першого кохання.

Потім були пересуди. О, село вміє влаштувати любові похорон швидше, ніж люди встигають зрозуміти, що вона захворіла.

– Казали ж їй, не дуже вір тому Василеві.

– А вона що? Очі зробила, як у телички перед ярмарком.

– Добре, що не встигла заміж.

– Та кому тепер треба така горда?

Марічка чула все. У магазині, біля колодязя, у церкві після служби. Люди говорили пошепки, але так, щоб вона точно почула. Вона спершу трималася. Потім плакала в подушку. Потім вишивала ночами, бо руки мусили щось робити, інакше серце могло наробити дурниць.

А Василь через два місяці одружився з Ганною з пошти.

На весіллі, кажуть, упився так, що переплутав дружину з дружкою. Марічка, коли почула, вперше після всього розсміялася. Сміх вийшов короткий, гіркий, але живий. Значить, не все в ній померло.

Минали роки. Марічка стала Марією Петрівною. Працювала в бухгалтерії, потім у райспоживспілці, потім у школі завгоспом. Уміла знайти лампочку, домовитися з електриком, посварити кочегара і так подивитися на постачальника, що той сам згадував про недовезені мішки цементу.

Заміж вона таки вийшла. За доброго чоловіка, Степана. Він не говорив красиво, зате ніколи не обіцяв того, чого не міг зробити. Приніс у хату не море й не червоні черевики, а драбину, мішок картоплі й звичку питати ввечері:

– Ти їла?

І виявилося, що іноді це важливіше за всі поезії світу.

Вони прожили разом двадцять сім років. Не казково, ні. Бувало всяке. Сварилися через гроші, через телевізор, через його рибалку і її сестру, яка «приходить на годинку, а сидить до темної ночі». Але Степан ніколи не сміявся з її сліз. І коли вона хворіла, грів їй чай, хоч цукор завжди сипав не туди: то забагато, то забував зовсім.

Після його смерті Марія Петрівна думала, що любов уже остаточно зачинила кабінет, здала ключі й пішла на пенсію. Але ні. Виявилося, любов – хитра бухгалтерка: може роками числитися у відпустці за свій рахунок, а тоді раптом прислати листа.

Той лист прийшов у вигляді Василя.

Він з’явився на базарі біля прилавка з яблуками. Посивілий, трохи зігнутий, але очі ті самі – небезпечні, як молоде вино.

– Марічко? – спитав він.

Вона тримала в руці кілограм антонівки й подумала, що доля має кепське почуття гумору. Бо зустрічати перше кохання з торбою буряків і капустою під пахвою – це не зовсім той кадр, який вона уявляла в дев’ятнадцять.

– Марія Петрівна, – поправила вона.

– Ти не змінилася.

– То ти або погано бачиш, або дуже ввічливий.

Василь засміявся. А вона раптом зрозуміла: вже не болить. Десь там, у глибині, лишився слід, як від старого порізу на пальці, але крові вже нема.

Вони випили кави в кіоску біля ринку. Василь розповів, що Ганна давно живе з донькою в Польщі, що життя «якось не так пішло», що часто згадував Марічку. Вона слухала й кивала. Без злості. Без тріумфу. Без бажання показати, кого він втратив.

Тільки в якийсь момент сказала:

– Василю, знаєш, що найцікавіше? Тоді я думала, що ти зламав мені життя. А тепер розумію: ти просто не встиг його зіпсувати.

Він опустив очі.

– Прости.

– Давно простила. Просто не було нагоди повідомити.

Вони розійшлися біля автобусної зупинки. Він хотів провести, але вона відмовилася.

– Я вже давно сама дорогу знаю.

…І от тепер, у бібліотеці, читаючи вірш Євгенії Назарук, Марія Петрівна раптом побачила все своє життя ніби збоку: дівчину на підборах, Василя біля воріт, Ганну з пошти, Степана з чаєм, базарні яблука, осінь за вікном і себе – не зламану, не паперову, а живу.

Бібліотекарка Галя підійшла ближче.

– Гарний вірш?

– Дуже, – сказала Марія Петрівна. – Наче хтось мою душу прочитав без окулярів.

– То беріть журнал додому.

– Візьму. Треба перечитати.

– А що там таке?

Марія Петрівна знову глянула на останні рядки й усміхнулася.

– Та пише, що любов пішла у відпустку за свій рахунок.

– І що?

– А те, Галю, що хай іде. Може, вона там нарешті відпочине. Бо як повернеться – я вже дурною не буду.

Галя пирснула сміхом.

– А як повернеться з квітами?

Марія Петрівна одягла окуляри, склала журнал у торбу й підвелася.

– Тоді хай бере талончик і стає в чергу. У мене тепер прийом тільки за попереднім записом.

За вікном дощ перестав. Осінь усе ще стояла на порозі, але вже не здавалася такою холодною. Марія Петрівна вийшла з бібліотеки, обережно переступила калюжу й поправила шарф.

Підборів вона давно не носила – ноги вже не ті. Зате йшла рівно, спокійно і навіть трохи урочисто.

Бо любов, може, й пішла у відпустку.

Але серце – ні.

Василина ПИСАНКА

Волинські