У старовинні вишиванки одягнулись «Ягоденські свояки»

30 липня 2026 р. 15:53

30 липня 2026 р. 15:53

Її оселя більше нагадує музей живої пам’яті, де кожна річ має свою історію. Тут зберігаються автентичні українські строї з різних куточків країни, вишиті рушники й полотна, старовинний посуд та безліч інших безцінних речей, які засновниця й керівниця народного аматорського фольклорного колективу «Ягоденські свояки» із села Ягідне Оваднівської громади Олена Поліщук збирає й дбайливо береже вже багато років.

– Кажуть, церква – місце намолене. А моя хата наспівана, – усміхається господиня. – У жодному разі не порівнюю храм зі своїм скромним обійстям, лиш хочу зауважити, що в моїх стінах пісня звучить чи не щодня і живе у кожному куточку оселі.

Особливе місце в її колекції займають старовинні сорочки. Доглянуті з любов’ю її руками, не припадають пилом на полицях, а оживають на сцені. «Спочатку шукала для себе вбрання, згодом – для колективу. Тепер не можу зупинитися» , – каже вона. – Саме у них учасники ансамблю виконують як давні, так і сучасні місцеві пісні, яких у репертуарі колективу  сотні.

Про свою справу, народний одяг, українські традиції та творчість Олена Поліщук може розповідати годинами. У кожній її історії – не лише знання, а й велика любов до культурної спадщини, прагнення зберегти її для майбутніх поколінь і поділитися нею з усіма, хто цінує українську пісню та народні звичаї.

Поруч – мама-свекруха, як лагідно називає Олена Ганну Кирилівну. Та й справді стала вона їй другою мамою. Пісня для неї – не просто мелодія, а частина життя, що передається з покоління в покоління, від серця до серця.

– Тоді співали всі. Не було в Ягідному людини, яка не вміла чи не любила співати, – каже пані Олена. – Пісні передавалися від батька до сина, від матері до доньки. Співали мої дідусі й бабусі, співали батьки, співаю я разом із дітьми, а тепер уже співає і моя онука. Виходить, пісенну традицію нашої родини продовжують уже чотири покоління.

У шістнадцять років доля подарувала Олені ще одну співочу родину. Вона покохала односельця Бориса, або, як любить говорити,  –  свого учителя, і невдовзі стала його дружиною. У подружжя народилося троє дітей: дві доньки, а через дев’ятнадцять років – довгоочікуваний син.

Раннє заміжжя не стало для Олени на заваді. Навпаки – після народження доньок у житті відкрилася нова сторінка. Її талант помітив тодішній завідувач Турійського відділу культури В’ячеслав Левчук, нині вже покійний. Олена з усмішкою називає його хрещеним батьком у професії, адже він колись сказав: «Будеш працювати, спочатку створюючи собі ім’я, потім воно працюватиме на тебе». Саме ці слова стали для неї дороговказом.

– Я дослухалася до його поради й вступила на режисерський факультет Волинського державного училища культури і мистецтв, який заочно закінчила з відзнакою. Згодом сільський голова Ягідного Анатолій Жолоб заохочував відшуковувати автентичні речі, що зберігали пам’ять про минуле. Ми разом їздили селами. У когось знаходилася стара прялка, хтось віддавав скриню, інші ділилися глиняним посудом, дехто приносив вишиванку. Так зібрали чимало народних скарбів, які бережуть дух і історію краю.

І це був лише початок. Саме тоді зародилася справа, яка згодом переросла у велику колекцію автентичного одягу, предметів побуту й старожитностей, що нині прикрашають хату пані Олени. А ще було закладено основу народного аматорського колективу «Ягоденські свояки», кістяком якого й донині залишається родина Поліщуків.

– Усе почалося, коли я стала завідувачкою клубу в селі Руда. У ті роки Турійський район часто проводив різноманітні творчі конкурси. Спершу їздила сама – брала участь у конкурсах читців, адже художнє слово було мені близьке, не раз поверталася з нагородами за призові місця. Згодом подумала: чому б не залучити до цього односельців? Спочатку було нелегко. Старші люди ще добре пам’ятали радянські часи, коли на сцену чи на різні заходи нерідко йшли з примусу. А тут усе добровільно, від душі. Найпершими підтримали рідні. Ми почали виступати всією сім’єю, і коли стали привозити з конкурсів відзнаки за перші місця, виник ще більший запал розвиватися й брати участь у фестивалях та оглядах.

Сімейний ансамбль Поліщуків об’їздив чи не всю Волинь. Виступали на сценах різних сіл і містечок, знайомили людей із місцевими піснями і традиціями. Згодом доньки виросли, розійшлися своїми життєвими дорогами, тож Олені довелося думати, ким поповнити колектив. До ансамблю почали долучатися інші родичі, з часом і односельці. Однак не кожен мав можливість виступати – комусь заважала робота, комусь домашні клопоти. Та саме з тих людей, які любили народну пісню і берегли традиції, сформувався колектив «Ягоденські свояки», що став справжньою творчою родиною і хранителем місцевої культурної спадщини. Головною берегинею є свекруха пані Олени Ганна Кирилівна, або, як кажуть у колективі, – ходяча носійка автентики, яка, як ніхто інший,  знає старовинні пісні. Музичною душею колективу є чоловік пані Олени – Борис, який володіє грою майже на усіх музичних інструментах, а свої знання і любов до музики передає молодшому поколінню, зокрема, сину Захару. «Навіть я навчилася грати на сопілці у 46 років», – каже Олена.

Завдяки бабі Ганні спів у сім’ї став такою ж частиною життя, як щоденна праця чи родинні зустрічі. Їй 82 роки, вона найстарша учасниця «Ягоденських свояків». Та варто лише зазвучати знайомій мелодії, як її голос упевнено вплітається в багатоголосся ансамблю. Важко повірити, що ця тендітна жінка й досі сама доглядає господарство, обробляє тридцять соток городу, жне серпом і ніколи не скаржиться на втому. Здається, її силою живить сама пісня.

– Скільки себе пам’ятаю, стільки й співаю, – усміхається Ганна Кирилівна. За цією усмішкою – непросте життя.

– У мами нас росло семеро: шестеро братів і я, найменша. Батько помер, коли я була ще зовсім малою, мамі довелося самій ставити нас на ноги. Жилося важко. Двоє братів уже відійшли у Вічність, а тоді всі змалку працювали. Старші бралися за чоловічу роботу, а я вчилася ткати, поралася по господарству.

Попри всі труднощі, у їхній хаті ніколи не замовкала пісня.

– Спочатку слухала, як тихенько наспівувала мама. Потім співали брати. А коли підросла, й сама почала запам’ятовувати слова. Тоді люди йшли селом – співали, працювали в полі – теж співали. Я, бувало, вилізу на вишню та й слухаю, як пісня лине над селом. Пам’ятаю, ще в першому класі співала: «Я лисичка, я сестричка». Потім були шкільні роки, робота в колгоспній ланці, весілля, колядки, щедрівки… Куди б не вела мене доля, пісня завжди була поруч.

Вона на мить замовкає, а тоді знову усміхається: «Уже дев’ятий десяток пішов, а я й досі співаю. І, дасть Бог, ще співатиму».

Бо для Ганни Кирилівни пісня – не просто мелодія. Це пам’ять про батьків і братів, голос рідного села, ниточка, що єднає покоління, і та життєдайна сила, яка допомагала вистояти в найважчі часи й не втратити любові до життя.

Розповідаючи про діяльність колективу, Олена показує свою найбільшу гордість – колекцію автентичних вишитих сорочок, зібраних майже з усіх куточків України. Одні їй подарували, та більшість придбала власним коштом.

– Коли бачу річ, яка має історичну цінність, не можу пройти мимо. У чомусь собі відмовлю, але куплю. Попри скромний сімейний бюджет. Буває, за одну сорочку доводиться віддати кілька тисяч гривень, але вона того варта, – усміхається господиня. – Та для мене важливо не лише придбати. Кожна сорочка має свою історію, і я намагаюся її дізнатися.

У пошуках старовинного вбрання жінка об’їздила десятки сіл і районів. Знайомилася з людьми, розпитувала про родинні реліквії. Хтось віддавав сорочку, хтось – фартушок, а хтось ділився спогадами, які виявилися не меншою цінністю, ніж самі речі.

– Коли почала глибше вивчати історію, зрозуміла, чому на Волині так мало збереглося традиційних вишиванок. Багато сіл були спалені під час війни та під час польських погромів, а разом із людськими оселями зникали в полум’ї сорочки, рушники, скрині – усе, що берегло пам’ять роду. Про це мені розповідали батьки, а я все записувала, бо ця трагедія торкнулася й нашої сім’ї.

Особливе місце в колекції займає вишиванка, історія якої переплелася з долею родини. Свого часу її передала Олені вчителька, у якої вона позичала сорочку для виступів доньки і яка  ненароком обмовилася, що це сорочка Олениного діда, який таємно передав синові (дядькові Юхиму, коли той відбував у повоєнні роки покарання за нібито зв’язки з УПА у далекому Казахстані). Як вона опинилася в її руках, достеменно ніхто не знає. Проте світлини підтверджують: саме в цій вишиванці дядько був сфотографований у далекі роки.

Коли у 1957 році люди, репресовані радянською владою, почали повертатися до України, вони везли із собою все, що вдалося вберегти під час цих поневірянь. Разом із цією сорочкою до рідної оселі повернулося й старе крісло, яке й досі стоїть у хаті пані Олени як мовчазний свідок родинної історії. Частина родини тоді приїхала на батьківщину, рідний дядько залишився у Казахстані.

Серед великої колекції вишитих речей – сорочки з льону й конопляного полотна, рушники, фартухи, домоткані полотна. Час не пошкодував багатьох із них: одні поточені мишами, інші зістарені роками. Та кожну Олена дбайливо очищає, підшиває, бережно складає.

– До сорока років гадала, що сорочка – це просто коротка вишиванка. Потім дізналася, що справжня українська жіноча сорочка була додільною – довгою, до самого долу. Звідси й назва. Подивіться, у всіх сорочок акуратно оброблений низ. Лише на Волині вони були коротшими, бо ховалися під спідницею. У нас носили літники, тож сорочка була іншого крою.

Кожен експонат у її хаті – це окрема історія, яку господиня вивчає так само ретельно, як колись збирала самі речі.

– Збираю все це, щоб потім показувати дітям, як вишивали предки, яким був шлях льону – від насінини до готового полотна. Навіть зараз ще їде до мене невибілене домоткане полотно. Скільки б не зібрала, усе здається, що замало. Хочу, щоб люди знали: в Україні вишивали не лише хрестиком чи гладдю. Є ще набивна вишивка, є десятки технік, кожна зі своїми особливостями.

Олена легко читає візерунки, мов сторінки давньої книги. Ось кодимські рушники, виткані так майстерно, що не мають ні лицевого, ні виворітного боку. Ось рушник-божник із Черкащини завдовжки понад три з половиною метри, яким прикрашали покуття над іконами. Поруч – домоткані рушники з Вінничини, оздоблені мереживом, рушники із Сумщини, ягоденський фартушок її тітки з напрочуд тонкою вишивкою, а також рушник із Чернігівщини, датований 1912 роком. Є у колекції й рушники, які власноруч вишила її мама.

Кожен із них має свою мову символів. На поминальних рушниках вишивали фрукти – як уособлення райського саду. На рушнику «Життя» розквітає троянда, що символізує долю, колосся жита означає саме життя, а пташки нагадують про завершення земного шляху, коли душа, за народними уявленнями, відлітає у засвіти.

Саме у вишиванках із різних куточків України, кожна з яких має свою багаторічну історію, виступають учасники фольклорного колективу «Ягоденські свояки». Перед кожним виступом Олена власноруч прасує вбрання та ретельно добирає для кожного учасника, дбаючи, щоб образи були автентичними й гармонійними.

– У мене вся  хата старовинними виробами завалена. Діти жартують, що треба окремий будинок для одягу й усіх вишиванок, – з усмішкою розповідає жінка.

Підготовка до виступів, особливо тих, що відтворюють давні обряди, перетворює її оселю на справжню творчу майстерню.

– Тоді будинок стає суцільним хаосом: в’яжуться снопи, плетуться вінки, прасується одяг, щось підшивається, переробляється. Майже все доводиться робити ночами, – каже Олена.

Запрошень на виступи «Ягоденські свояки» отримують чимало. Колектив побував на фестивалі «Культура єднає» на Світязі, де не лише виконував народні пісні, а й відтворював старовинний обряд обжинок.

– Нас запрошують звідусіль, бо людям подобається те, що робимо, і вони рекомендують іншим. Після виступів часто кажуть: «Ви показали справжню душу народної культури». Мабуть, секрет у тому, що завжди прошу учасників бути природними, не грати ролі й не перетворювати виступ на театральну постановку. Ми просто щиро проживаємо кожну пісню й кожен обряд. Минулий рік був дуже насиченим на виступи. Об’їздили чимало куточків Волині, брали участь у різноманітних фестивалях і культурних заходах. Найнепростішими стали роки пандемії. Хоч тоді не мали можливості виступати перед глядачами, це не завадило брати участь у конкурсах, для яких потрібно було записувати відеовиступи. Саме тоді навчилася не лише знімати, а й монтувати відео – те, про що давно мріяла, – розповідає Олена.

Нині колектив налічує 14 учасників. Наймолодшою серед них є десятирічна онука пані Олени, найстаршою – 82-річна Ганна Кирилівна. Така різниця у віці лише підкреслює особливість «Ягоденських свояків» – єдність поколінь.

Жанна  БІЛОЦЬКА

Волинські