«Страшно було на кладовище піти»: захисник із Волині розповів про повернення після майже чотирьох років російського полону

31 липня 2026 р. 14:21

31 липня 2026 р. 14:21

Андрій Артисюк із Любешова пішов на війну добровольцем у перші місяці повномасштабного вторгнення. У складі 115-ї окремої механізованої бригади він обороняв Україну на одному з найважчих напрямків — поблизу Сєвєродонецька. Навесні 2022 року під час виконання бойового завдання військовослужбовець потрапив у російський полон, де провів майже чотири роки. У травні 2026 року Андрій повернувся додому в межах обміну полоненими.

Після лікування та періоду адаптації захисник розповів про пережите в неволі, очікування повернення та перші кроки життя після полону, — пишуть на сайті «Нове життя» - новини Любешівщини» .

У травні цього року Любешівщина зустріла свого земляка так, як зустрічають тих, кого вже майже перестали сподіватися побачити. Люди вийшли із прапорами, обіймали, не приховували сліз. Відтоді минуло трохи часу. Позаду – лікування, госпіталі, перші тижні адаптації. Тепер Андрій Васильович погодився поговорити про те, що залишилося за колючим дротом.

Ми неквапом ідемо дамбою. Розмова то зав’язується, то раптом обривається. На деякі запитання він відповідає відразу, над іншими трохи мовчить. Тоді машинально дістає цигарку, прикурює, робить кілька затяжок і лише після цього продовжує. Здається, ці кілька секунд йому потрібні, щоб зібратися з думками.

Дорога в полон

На війну Андрій Артисюк пішов добровільно. «Сам, без повістки», – коротко каже він. Служив у складі 115-ї окремої механізованої бригади. Навесні 2022 року його підрозділ тримав оборону поблизу Сєвєродонецька. Восстаннє вдалося почути рідних за декілька днів до полону.

– У нас уже зв’язку майже не було. Попросив хлопців дати телефон. Подзвонив мамі й сказав тільки одне: не знаю, коли ще зможу набрати. Пам’ятаю, що за день-два до того ще були в Бахмуті, навіть кави випили. А потім уже не стало ні світла, нічого… Можна сказати, і міста не було. А вдома якраз тоді була свіжина. Чогось так мені це запам’яталося… – розповідає наш земляк.

Через кілька днів він опинився в російському полоні. Про сам момент захоплення Андрій Васильович майже не говорить. Не тому, що не пам’ятає. Просто є спогади, до яких не хочеться повертатися.

– Одна душогубка, друга, третя… Потім Луганське СІЗО, звідти – Суходольськ, – перераховує місця, де його утримували, любешівець.Коли запитую про умови, він тільки ледь усміхається: «Та які там умови…» І після короткої паузи пригадує дрібниці. Саме вони найкраще показують ціну кожного прожитого дня.

– До 2024 року ми навіть зубної пасти не мали, туалетного паперу. За шматок мила можна було багато чого віддати. Не дозволяли сидіти. На Великдень одного разу дали маленьку пасочку… і одну барбариску, – короткі речення з вуст Андрія Артисюка говорять більше, аніж цілі мемуари.Він дістає телефон і показує світлину, зроблену відразу після обміну. Із фото дивиться змарнілий чоловік із запалими щоками, геть не той, що поруч зараз неспішно крокує зі мною дамбою. І точно не той, яким він ішов на фронт у 2022-му. «Оце я тоді таким був…. Зберіг на пам’ять», – каже Андрій Васильович тихо.

Він вимовляє це спокійно, без образи й без бажання витягнути жалість. Про побої говорить ще коротше. «Звичайно, били». Одне слово. І більше нічого не додає.

Найтяжче – невідомість

Найважчим, каже, була навіть не нестача їжі чи побутові умови. Найважче – невідомість. Довгий час удома його вважали зниклим безвісти. Сам він знав це й розумів, що рідні не мають жодної звістки.

– Тому старався потрапити на відео, спеціально. Щоб удома хоч побачили, що живий, – ділиться Андрій Васильович.

Саме на одному з таких відео брат Володимир і впізнав Андрія.

– Почув Господь мамині прохання. Вона дуже молилася. Всі молилися, – каже він знову коротко.

…Про обмін їм ніхто не говорив. У російських колоніях до останнього не знаєш, що означає черговий етап: інша тюрма, нове знущання чи, можливо, дорога додому.

– Я навіть не думав, що полечу літаком. Кажу хлопцям: «Щось заскоро поїзд їде». Лише потім зрозуміли, що то літак. Нас кілька разів перевозили, звозили хлопців із різних місць. Увесь час зав’язані руки й очі. Уже коли потім розв’язали, ми побачили білоруський прапор, тоді я вперше повірив, що це може бути обмін, – пригадує захисник.

Найбільше емоцій у нього викликають не спогади про полон. Найважче йому говорити про повернення.

– Як нас уже везли через Чернігівщину, стояли дітки з прапорами… Аж за душу бере… Я всю дорогу тримався. Уже коли приїхав у Любешів, тоді не витримав, заплакав, – говорить він, і його очі наповнюються сльозами.

Того дня плакало багато людей. Батьки, рідні, друзі, сусіди. Плакали й ті, хто знав Андрія лише за історією про чоловіка, який майже чотири роки провів у російському полоні. Він каже, що найбільше хотілося просто обійняти рідних і переконатися, що все це – не сон.

Життя, яке треба заново вивчити

Ми вже майже повернулися туди, звідки почали прогулянку.

– Знаєте, що найдивніше? Там ніби час зупинився. А тут він ішов далі… – висловлює думку наш земляк.

Повернення назад не означає, що все закінчилося.

– Ще тяжко. До звичайного життя важко звикнути. І до людей теж. Мені зараз ще краще самому побути. Десь трохи голосніше заговорять – я вже хочу втекти. Після пережитого час треба, – зізнається Андрій Артисюк.

Він не приховує, що найбільше допомагають рідні. Усміхається, коли згадує племінників:

– Вже вимахали… Я б сам їх не впізнав. Якби десь зустрів на вулиці, то пройшов би повз.

А тоді враз знову стає серйозним і каже:

– Страшно було на кладовище піти.

За ті роки, поки він боровся за життя в полоні, війна прийшла й сюди. На місцевих цвинтарях з’явилися хлопці, яких він знав. Із кимось перетинався на службі, когось пам’ятав ще з мирного життя.

– Ходив, дивився… Багатьох уже немає, – ці слова звучать майже пошепки.

Нині Андрій залишається військовослужбовцем. Його ще чекають лікування, госпіталі, медичні комісії. Про майбутнє він говорить неохоче. Каже, що зараз найбільше хочеться навчитися жити без постійного внутрішнього напруження. А там час покаже…

Наша розмова закінчується там, де й почалася. На дамбі, схованій у тіні дерев, усе так же неспішно минає звичайний літній день. Люди прогулюються, діти сміються, над річкою кружляють птахи. Андрій Артисюк мовчки дивиться вперед. Після майже чотирьох років російського полону він нарешті вдома.

Та, слухаючи його, розумієш: повернення – це не дані в документах і не день обміну. Повернення триває. Воно вимірюється не кілометрами дороги до рідного дому, а днями, коли знову вчишся довіряти людям, не здригатися від гучного голосу, впізнавати племінників, дивитися на тиху річку і вірити, що тепер вона вже нікуди не зникне.

Наталія МУХА.

• Втратив ногу на війні, але не жагу до життя: історія ветерана з Волині, який відкрив власну справу
• На Волинь після полону повертається захисник Володимир Фабрий
• На Волинь після півторарічного російського полону повернувся захисник Микола Касюрак

Волинські