Волинянка перетворила власну хату на музей: тут оживають старовинні вишиванки й пісні предків

31 липня 2026 р. 16:49

31 липня 2026 р. 16:49

У селі Ягідне на Волині оселя керівниці фольклорного колективу «Ягоденські свояки» Олени Поліщук стала справжнім осередком української культурної спадщини. Уже багато років вона збирає автентичні вишиванки, рушники, старовинні речі та зберігає пісенні традиції, передаючи їх наступним поколінням.

Про це пише видання «Слово правди» .

– Кажуть, церква – місце намолене. А моя хата наспівана, – усміхається господиня. – У жодному разі не порівнюю храм зі своїм скромним обійстям, лиш хочу зауважити, що в моїх стінах пісня звучить чи не щодня і живе у кожному куточку оселі.

Особливе місце в її колекції займають старовинні сорочки. Доглянуті з любов’ю її руками, не припадають пилом на полицях, а оживають на сцені.

«Спочатку шукала для себе вбрання, згодом – для колективу. Тепер не можу зупинитися», – каже вона. – Саме у них учасники ансамблю виконують як давні, так і сучасні місцеві пісні, яких у репертуарі колективу  сотні.

Про свою справу, народний одяг, українські традиції та творчість Олена Поліщук може розповідати годинами. У кожній її історії – не лише знання, а й велика любов до культурної спадщини, прагнення зберегти її для майбутніх поколінь і поділитися нею з усіма, хто цінує українську пісню та народні звичаї.

Поруч – мама-свекруха, як лагідно називає Олена Ганну Кирилівну. Та й справді стала вона їй другою мамою. Пісня для неї – не просто мелодія, а частина життя, що передається з покоління в покоління, від серця до серця.

Як народжувались колекції автентичних строїв та предметів побуту

– Тоді співали всі. Не було в Ягідному людини, яка не вміла чи не любила співати, – каже пані Олена. – Пісні передавалися від батька до сина, від матері до доньки. Співали мої дідусі й бабусі, співали батьки, співаю я разом із дітьми, а тепер уже співає і моя онука. Виходить, пісенну традицію нашої родини продовжують уже чотири покоління.

У шістнадцять років доля подарувала Олені ще одну співочу родину. Вона покохала односельця Бориса, або, як любить говорити,  –  свого учителя, і невдовзі стала його дружиною. У подружжя народилося троє дітей: дві доньки, а через дев’ятнадцять років – довгоочікуваний син.

Раннє заміжжя не стало для Олени на заваді. Навпаки – після народження доньок у житті відкрилася нова сторінка. Її талант помітив тодішній завідувач Турійського відділу культури В’ячеслав Левчук , нині вже покійний. Олена з усмішкою називає його хрещеним батьком у професії, адже він колись сказав: «Будеш працювати, спочатку створюючи собі ім’я, потім воно працюватиме на тебе». Саме ці слова стали для неї дороговказом.

– Я дослухалася до його поради й вступила на режисерський факультет Волинського державного училища культури і мистецтв, який заочно закінчила з відзнакою. Згодом сільський голова Ягідного Анатолій Жолоб заохочував відшуковувати автентичні речі, що зберігали пам’ять про минуле. Ми разом їздили селами. У когось знаходилася стара прялка, хтось віддавав скриню, інші ділилися глиняним посудом, дехто приносив вишиванку. Так зібрали чимало народних скарбів, які бережуть дух і історію краю.

І це був лише початок. Саме тоді зародилася справа, яка згодом переросла у велику колекцію автентичного одягу, предметів побуту й старожитностей, що нині прикрашають хату пані Олени. А ще було закладено основу народного аматорського колективу «Ягоденські свояки», кістяком якого й донині залишається родина Поліщуків.

– Усе почалося, коли я стала завідувачкою клубу в селі Руда. У ті роки Турійський район часто проводив різноманітні творчі конкурси. Спершу їздила сама – брала участь у конкурсах читців, адже художнє слово було мені близьке, не раз поверталася з нагородами за призові місця. Згодом подумала: чому б не залучити до цього односельців? Спочатку було нелегко. Старші люди ще добре пам’ятали радянські часи, коли на сцену чи на різні заходи нерідко йшли з примусу. А тут усе добровільно, від душі. Найпершими підтримали рідні. Ми почали виступати всією сім’єю, і коли стали привозити з конкурсів відзнаки за перші місця, виник ще більший запал розвиватися й брати участь у фестивалях та оглядах.

Сімейний ансамбль Поліщуків об’їздив чи не всю Волинь. Виступали на сценах різних сіл і містечок, знайомили людей із місцевими піснями і традиціями. Згодом доньки виросли, розійшлися своїми життєвими дорогами, тож Олені довелося думати, ким поповнити колектив. До ансамблю почали долучатися інші родичі, з часом і односельці. Однак не кожен мав можливість виступати – комусь заважала робота, комусь домашні клопоти. Та саме з тих людей, які любили народну пісню і берегли традиції, сформувався колектив «Ягоденські свояки», що став справжньою творчою родиною і хранителем місцевої культурної спадщини.

Головною берегинею є свекруха пані Олени Ганна Кирилівна , або, як кажуть у колективі, – ходяча носійка автентики, яка, як ніхто інший,  знає старовинні пісні. Музичною душею колективу є чоловік пані Олени – Борис , який володіє грою майже на усіх музичних інструментах, а свої знання і любов до музики передає молодшому поколінню, зокрема, сину Захару.

«Навіть я навчилася грати на сопілці у 46 років», – каже Олена.

Силою бабу Ганну живить пісня

Завдяки бабі Ганні спів у сім’ї став такою ж частиною життя, як щоденна праця чи родинні зустрічі. Їй 82 роки, вона найстарша учасниця «Ягоденських свояків». Та варто лише зазвучати знайомій мелодії, як її голос упевнено вплітається в багатоголосся ансамблю. Важко повірити, що ця тендітна жінка й досі сама доглядає господарство, обробляє тридцять соток городу, жне серпом і ніколи не скаржиться на втому. Здається, її силою живить сама пісня.

– Скільки себе пам’ятаю, стільки й співаю, – усміхається Ганна Кирилівна. За цією усмішкою – непросте життя. – У мами нас росло семеро: шестеро братів і я, найменша. Батько помер, коли я була ще зовсім малою, мамі довелося самій ставити нас на ноги. Жилося важко. Двоє братів уже відійшли у Вічність, а тоді всі змалку працювали. Старші бралися за чоловічу роботу, а я вчилася ткати, поралася по господарству.

Попри всі труднощі, у їхній хаті ніколи не замовкала пісня.

– Спочатку слухала, як тихенько наспівувала мама. Потім співали брати. А коли підросла, й сама почала запам’ятовувати слова. Тоді люди йшли селом – співали, працювали в полі – теж співали. Я, бувало, вилізу на вишню та й слухаю, як пісня лине над селом. Пам’ятаю, ще в першому класі співала: «Я лисичка, я сестричка». Потім були шкільні роки, робота в колгоспній ланці, весілля, колядки, щедрівки… Куди б не вела мене доля, пісня завжди була поруч.

Вона на мить замовкає, а тоді знову усміхається: «Уже дев’ятий десяток пішов, а я й досі співаю. І, дасть Бог, ще співатиму».

Бо для Ганни Кирилівни пісня – не просто мелодія. Це пам’ять про батьків і братів, голос рідного села, ниточка, що єднає покоління, і та життєдайна сила, яка допомагала вистояти в найважчі часи й не втратити любові до життя.

Вишиванка, яка повернулася із заслання

Розповідаючи про діяльність колективу, Олена показує свою найбільшу гордість – колекцію автентичних вишитих сорочок, зібраних майже з усіх куточків України. Одні їй подарували, та більшість придбала власним коштом.

– Коли бачу річ, яка має історичну цінність, не можу пройти мимо. У чомусь собі відмовлю, але куплю. Попри скромний сімейний бюджет. Буває, за одну сорочку доводиться віддати кілька тисяч гривень, але вона того варта, – усміхається господиня. – Та для мене важливо не лише придбати. Кожна сорочка має свою історію, і я намагаюся її дізнатися.

У пошуках старовинного вбрання жінка об’їздила десятки сіл і районів. Знайомилася з людьми, розпитувала про родинні реліквії. Хтось віддавав сорочку, хтось – фартушок, а хтось ділився спогадами, які виявилися не меншою цінністю, ніж самі речі.

– Коли почала глибше вивчати історію, зрозуміла, чому на Волині так мало збереглося традиційних вишиванок. Багато сіл були спалені під час війни та під час польських погромів, а разом із людськими оселями зникали в полум’ї сорочки, рушники, скрині – усе, що берегло пам’ять роду. Про це мені розповідали батьки, а я все записувала, бо ця трагедія торкнулася й нашої сім’ї.

Особливе місце в колекції займає вишиванка, історія якої переплелася з долею родини. Свого часу її передала Олені вчителька, у якої вона позичала сорочку для виступів доньки і яка  ненароком обмовилася, що це сорочка Олениного діда, який таємно передав синові (дядькові Юхиму, коли той відбував у повоєнні роки покарання за нібито зв’язки з УПА у далекому Казахстані). Як вона опинилася в її руках, достеменно ніхто не знає. Проте світлини підтверджують: саме в цій вишиванці дядько був сфотографований у далекі роки.

Коли у 1957 році люди, репресовані радянською владою, почали повертатися до України, вони везли із собою все, що вдалося вберегти під час цих поневірянь. Разом із цією сорочкою до рідної оселі повернулося й старе крісло, яке й досі стоїть у хаті пані Олени як мовчазний свідок родинної історії. Частина родини тоді приїхала на батьківщину, рідний дядько залишився у Казахстані.

Серед великої колекції вишитих речей – сорочки з льону й конопляного полотна, рушники, фартухи, домоткані полотна. Час не пошкодував багатьох із них: одні поточені мишами, інші зістарені роками. Та кожну Олена дбайливо очищає, підшиває, бережно складає.

– До сорока років гадала, що сорочка – це просто коротка вишиванка. Потім дізналася, що справжня українська жіноча сорочка була додільною – довгою, до самого долу. Звідси й назва. Подивіться, у всіх сорочок акуратно оброблений низ. Лише на Волині вони були коротшими, бо ховалися під спідницею. У нас носили літники, тож сорочка була іншого крою.

Кожен експонат у її хаті – це окрема історія, яку господиня вивчає так само ретельно, як колись збирала самі речі.

– Збираю все це, щоб потім показувати дітям, як вишивали предки, яким був шлях льону – від насінини до готового полотна. Навіть зараз ще їде до мене невибілене домоткане полотно. Скільки б не зібрала, усе здається, що замало. Хочу, щоб люди знали: в Україні вишивали не лише хрестиком чи гладдю. Є ще набивна вишивка, є десятки технік, кожна зі своїми особливостями.

Олена легко читає візерунки, мов сторінки давньої книги. Ось кодимські рушники, виткані так майстерно, що не мають ні лицевого, ні виворітного боку. Ось рушник-божник із Черкащини завдовжки понад три з половиною метри, яким прикрашали покуття над іконами. Поруч – домоткані рушники з Вінничини, оздоблені мереживом, рушники із Сумщини, ягоденський фартушок її тітки з напрочуд тонкою вишивкою, а також рушник із Чернігівщини, датований 1912 роком. Є у колекції й рушники, які власноруч вишила її мама.

Кожен із них має свою мову символів. На поминальних рушниках вишивали фрукти – як уособлення райського саду. На рушнику «Життя» розквітає троянда, що символізує долю, колосся жита означає саме життя, а пташки нагадують про завершення земного шляху, коли душа, за народними уявленнями, відлітає у засвіти.

Мрія про світлицю-музей під стріхою

Саме у вишиванках із різних куточків України, кожна з яких має свою багаторічну історію, виступають учасники фольклорного колективу «Ягоденські свояки». Перед кожним виступом Олена власноруч прасує вбрання та ретельно добирає для кожного учасника, дбаючи, щоб образи були автентичними й гармонійними.

– У мене вся  хата старовинними виробами завалена. Діти жартують, що треба окремий будинок для одягу й усіх вишиванок, – з усмішкою розповідає жінка.

Підготовка до виступів, особливо тих, що відтворюють давні обряди, перетворює її оселю на справжню творчу майстерню.

– Тоді будинок стає суцільним хаосом: в’яжуться снопи, плетуться вінки, прасується одяг, щось підшивається, переробляється. Майже все доводиться робити ночами, – каже Олена.

Запрошень на виступи «Ягоденські свояки» отримують чимало. Колектив побував на фестивалі «Культура єднає» на Світязі, де не лише виконував народні пісні, а й відтворював старовинний обряд обжинок.

– Нас запрошують звідусіль, бо людям подобається те, що робимо, і вони рекомендують іншим. Після виступів часто кажуть: «Ви показали справжню душу народної культури». Мабуть, секрет у тому, що завжди прошу учасників бути природними, не грати ролі й не перетворювати виступ на театральну постановку. Ми просто щиро проживаємо кожну пісню й кожен обряд. Минулий рік був дуже насиченим на виступи. Об’їздили чимало куточків Волині, брали участь у різноманітних фестивалях і культурних заходах. Найнепростішими стали роки пандемії. Хоч тоді не мали можливості виступати перед глядачами, це не завадило брати участь у конкурсах, для яких потрібно було записувати відеовиступи. Саме тоді навчилася не лише знімати, а й монтувати відео – те, про що давно мріяла, – розповідає Олена.

Нині колектив налічує 14 учасників. Наймолодшою серед них є десятирічна онука пані Олени, найстаршою – 82-річна Ганна Кирилівна. Така різниця у віці лише підкреслює особливість «Ягоденських свояків» – єдність поколінь.

- Найбільша цінність - у дітях, бо саме вони продовжують традиції. Коли бачиш, що молодші співають поруч зі старшими, переймають пісні, обряди й любов до рідної культури, розумієш, все це недаремно. Тому дітей потрібно долучати й заохочувати, щоб продовжували берегти й передавати нашу культурну спадщину. Адже саме від них залежить, чи житимуть народна пісня, звичаї та обряди в наступних поколіннях, - каже Олена.

Жанна  БІЛОЦЬКА

• «Не можу сидіти без діла»: у 76 років волинянка сама косить траву, вирощує розсаду й ходить до лісу
• «У чому були, в тому й виїхали»: історія подружжя, яке втекло з окупації й знайшло новий дім на Волині
• «Город - мої ліки»: 79-річна волинянка вирощує триметрові помідори й не полишає працювати попри хвороби

Волинські