«Там мої хлопці»: захисник з Волині Валентин Пірожик загинув, ідучи рятувати побратимів

06 серпня 2026 р. 13:59

06 серпня 2026 р. 13:59

23 липня найстрашнішу у житті звістку отримала родина Пірожиків із Велимча на Волині – під час виконання бoйового завдання загинув їхній син, брат, чоловік, тато, стaрший сoлдат 11-го Краморського прикoрдонного загону («Форпoст») Державної прикордонної служби України Валентин Іванович Пірожик.

Крик дружини і розпач мами, які до останнього чіплялися думками за сповіщення про те, що він зниклий безвісти, розділив життя родини на «До» і «Після». Їм ще довго здаватиметься, що він подзвонить, напише, приїде у відпустку, хоча тіло захисника уже покоїться у рідній велимченській землі…

Про життєвий і бойовий шлях Валентина - розповідає газета Ратнівщина .

ЕКОНОМІСТ, ЯКИЙ ХОТІВ БУДУВАТИ

Валентин народився 5 жовтня 1985 року у сім’ї Івана Івановича і Марії Іванівни Пірожиків . Був первістком. Згодом на світ з’явилися молодші брат Сергій і сестра Олена . Молоде подружжя мешкало з батьками Івана у частині села, яка називається «Плав». Іван Іванович працював усе життя водієм – то на доставці хліба, то водієм міського транспорту у Ковелі.

А Марія Іванівна була кухарем спочатку у місцевій дільничній лікарні, потім перейшла працювати кухарем у дитячий садок. Пірожики старалися нажити своє обійстя. Коли Валентин перейшов у 10 клас, переселилися у свій будинок у центрі села. Та все життя Валика манило місце, де зростав. Він постійно повертався туди і вже в дорослому житті разом з дружиною прийняли рішення перебудувати хату дідуся й бабусі та оселитися у дорогому його серцю місці.

Про дитячі роки і характер брата пригадує Олена: «Валик був дуже добрий. Нас було троє. Він найстарший. Ми з середнім братом Сергієм і билися, і сварилися, як усі в дитинстві. Валик постійно захищав мене. Ми з ним були різні характерами, але він дуже не любив скандалів, сварок, був максимально неконфліктним. Завжди уникав сварок і непорозумінь. Його спровокувати на конфлікт було практично неможливо».

Після закінчення Велимченської школи юнак вступив на заочне відділення одного зі Львівських університетів, здобув ступінь бакалавра з економіки. Разом з тим ніколи не приховував, що економіка – це не його стихія. Одразу після школи став їздити на заробітки. Працював на будівництві у росії. Кілька років тому почав працювати на будовах в Україні.

Особисте життя пов’язав з односельчанкою Катериною , яка після закінчення школи пішла вчитися на перукаря. Вони жили на сусідніх вулицях. Здавалося, що знав майбутню дружину чи не з народження, адже Катя молодша від нього на вісім років. Жінка каже, що цьогоріч 5 червня виповнилося 10 років їхнього шлюбу. І цей відрізок життя вони разом прожили щасливо.

Коли здолали 10-річний рубіж, сміялися удвох, що цей відрізок прожили разом, а ще стільки ж знають один одного. Катя розповідає, що було в чоловікові щось таке особливе, притаманне тільки йому, - заворожуючий погляд, у якому одночасно поєднувалися посмішка, серйозність і любов. Той погляд вона пронесе через усе життя.

Після одруження Катя пішла в невістки до Пірожиків. Невдовзі у них народилася перша донечка Домініка . Зараз їй дев’ять років і вона має ідентичний до татового характер: трохи вперта, але цілеспрямована і надзвичайно добра. У листопаді виповниться шість років молодшій донечці Мілані . Вона зовні – копія татка, усе до краплиночки від нього увібрала.

МОБІЛІЗУВАЛИ, КОЛИ ЇХАВ НА РОБОТУ

Війна в родину Пірожиків увірвалася звісткою про мобілізацію Валентина. 10 липня 2024 року він їхав на роботу до Києва. Автомобіль зупинили на блокпосту біля Сарн на Рівненщині, і його мобілізували. Катерина каже, що вдома всі полякалися, бо за два роки вiйни уже надивилися її жахіть. Але він твердо сказав, що буде служити, що втікати чи вчиняти будь-які інші дії не збирається і вони мають його зрозуміти.

Дружина пригадує, що Валентина одразу направили в 11-й Крамaторський прикордонний загін. Перших півроку він служив на межі Рівненської і Волинської областей. Потім ніс службу у Запорізькій області, на Покровщині. Далі майже рік був на позиціях на Чернігівщині, а в грудні 2025 року їх перевели під Вoвчанськ на Харківщині.

- 25 грудня Валик пішов перший раз на позицію під Вовчанськом, - ділиться подробицями Катя. - Був там 94 дні. Ми всі хвилювалися, чекали хоч якоїсь звісточки. Він періодично виходив на зв’язок. Тоді на душі ставало легше. Ми знали, що принаймні живий. Коли по кілька днів не було зв’язку, я дзвонила до хлопців, побратимів. Вони казали, що там все добре. Може, старлінк не працює чи ще щось.

Невдовзі після того, як їх вивели з позиції, Валику дали відпустку. Він приїхав додому за два тижні до Пасхи. Ноги були в суцільних пухирях. За тих 94 дні він жодного разу не роззувався! Але він ніколи не жалівся, що йому щось не так.

Дружина каже, що під час відпусток йому було дуже важко. Його життя розділилося на два окремих світи. І той світ, що на війні, був для нього набагато важливіший ніж той, що вдома, у Велимчі. Його гнітила тиша, людська байдужість. Йому здавалося, що люди уявлення не мають, як існують хлопці там.

Казав: «Я ніколи не думав, що настільки привикну, що настільки мене війна затягне!» Катерина зізнається, що всі рішення вони щодо будівництва будинку, господарства і тим більше, дітей, вони приймали спільно. Вона в усьому з ним радилася. Він погоджувався і щоразу повторював: «Ти вже сама!»

Найпершою розрадою у відпустках були для нього діти і улюблені риболовля й походи за грибами. Валентин служив в одному підрозділі з ратнівчанином Сергієм, власником магазину рибальських снастей «Рибачок». У телефонному режимі розповідав Каті, що потрібно купити. Вона їхала в Ратне, скуповувала все необхідне для риболовлі, і він відводив душу, коли приїжджав додому. І все тягнувся на свій рідний Плав. Та місцина його завжди манила.

Під час останньої відпустки особливо тепло спілкувався з рідними. Щемливі моменти пригадує сестра Олена: «Я працюю медсестрою у Ковельській лікарні, і під час воєнного стану на роботі вихідних немає. Зазвичай я ніколи не пишу заяви за власний рахунок. А це написала, щоб і другий день Пасхи побути з ним. Ми стільки за все життя не спілкувалися, як тоді. Мама і Катя пішли в храм на Всенічну, а ми цілу ніч говорили. Потім разом пішли паску святити. Це була особлива ніч і особливі розмови».

ОТРИМАВ ВАГОМІ НАГОРОДИ

21 квітня Валентин поїхав назад до побратимів. Усі рідні просили його, щоб подумав про себе і не повертався на війну. Але вмовляння були марними. «Ви мене просто не розумієте! Там мої хлопці! Там я треба більше, ніж тут», - стояв на своєму боєць.

Невдовзі після повернення мало не загинув. У приміщення, де перебував підрозділ в районі н. п. Бiлий Колoдязь, прилетів ворожий «КАБ». Будівлю завалило. Шість бійців загинуло. 15 вийшло з важкими контузіями, пораненнями. Серед них був і Валентин Пірожик. Тоді він потрапив до лікарні з важкою контузією. Дали час на відновлення, але в нього цього часу не було.

Він повернувся назад у військо, просив побратимів, щоб робили йому ін’єкції, кілька днів поприймав ще таблетки і одночасно виконував свою роботу. За обов’язками був навідником міномета, але на війні немає спеціальностей. Є поставлені завдання і врятовані життя бійців підрозділу. А за хлопців своїх він хвилювався більше, ніж за себе.

За період служби Валентин Пірожик отримав три важливих нагороди: медаль «Учаcник бойових дій», нагрудний знак «За мужність в обороні державного кордону» та відзнаку Президента України «За оборону України». Дві останніх йому вручили разом у травні цього року після того, як вижив під завалами «КАБу».

ЗАГИНУВ, КОЛИ ЙШОВ РЯТУВАТИ З ОТОЧЕННЯ ПOБРАТИМІВ

Події, які передували загибелі Валентина, розпочалися відносно недавно. Катя розповідає, що росіяни оточили позицію, на якій були бійці підрозділу, де ніс службу Валентин. Серед хлопців, які не могли самотужки вийти, був товариш Валика Іван з Рівненщини. Їх мобілізували разом. Так разом вони й прослужили два роки. Єдиним способом витягнути хлопців із засідки було піти їм на допомогу.

18 липня Валентин щиро і довго говорив із батьками, сестрою, дружиною, дітьми по відео-зв’язку. Подзвонив і до брата Сергія, який працює у Нідерландах. Той сказав, що трохи зайнятий і незручно говорити. Але Валентин наполіг: «Не знаю, коли ми з тобою ще матимемо час поговорити. Давай, зараз!» І вони тепло, по-братерськи спілкувалися чи не півтори години.

20 липня надвечір Валик поговорив із Катериною. У нього, як завжди, було все добре. Він ніколи не нарікав ні на що. А 21 липня не вийшов на зв’язок. 22 липня рідним принесли сповіщення, що він – зниклий безвісти. Батько зателефонував Олені. Вона негайно написала заяву за власний рахунок і поїхала в село, щоб підтримати батьків і братову. Вселяла їм надію, що це зовсім не означає, що він загинув. Обов’язково об’явиться. Треба вірити в краще. Та 23 липня підтвердили загибель. Земля пішла з-під ніг в усіх.

Достеменно невідомо, що там трапилося, але єдине, що рідним розповіли, це те, що група вийшла в напрямку позиції, що була в оточенні, щоб допомогти вийти товаришам. Неподалік у будинок підступно заселилися росіяни. Вони замінували територію і оточили групу, яка йшла. Валентин підірвався на розтяжці. Інші хлопці отримали поранення і контузії. Загинув лише він із благими намірами витягнути з оточення друзів-бійців.

ДВА РОКИ, ПРИСВЯЧЕНІ УКРАЇНІ

25 липня відбувся супровід захисника до рідного дому, де він проживав з дружиною, доньками та батьками. 26 липня, біля дому Пірожиків священники відслужили заупокійну літію. Далі траурною процесією вирушили до храму святих Дванадцяти Апостолів. У храмі священники Ратнівського благочиння звершили чин відспівування. Далі процесія рушила до кладовища. Дорогою у Покровському храмі відслужили панахиду.

Остання земна дорога Валентина Пірожика пролягла рідними йому місцями. Він мріяв решту свого життя провести на Плаву, а віднині навіки спочиває на кладовищі у цьому урочищі.

Він прослужив Україні рівно два роки – з липня 2024 до липня 2026 року. Рівно два місяці з моменту повернення з відпустки – з 21 квітня до 21 липня. Але душею і серцем він прикипів до побратимів і військового обов’язку. За цей час розділив життєві речі на головні і другорядні. І лозунг «Україна – понад усе!» став для нього не просто гаслом тих, хто одягає вишиванки і критикує інших та наголошує на власному патріотизмі. Цієї фрази він не говорив. Він жив нею до останнього подиху.

Марія ЛЯХ

• Весільний коровай довелося ділити на кладовищі: історія захисника з Волині Едуарда Драчева
• «Не знаю куди. По можливості напишу…» Майже рік родина чекала на штурмовика з Волині, який повернувся «на щиті»
• Вона не шукала нагород і не говорила про подвиги: спогади про офіцерку Богдану Фіщук з Волині

Волинські