Після фронту Герой-волинянин веде бій за кожен крок

08 серпня 2026 р. 12:18

08 серпня 2026 р. 12:18

«Я мушу!» – і на війні, і в боротьбі за життя. Осколки не зламали його волі жити.

Тяжко поранений 36-річний воїн-волинянин Ігор Харкевич заново вчиться ходити й говорити, а сили для свого найважчого бою черпає в любові рідних

Неподалік села Урожайне на Донеччині Ігор Харкевич дістав тяжке поранення і був доправлений до лікарні у критичному стані. Близько першої години ночі вінницькі хірурги розпочали складну операцію і до самого світанку видаляли з його голови мінометні осколки та уламки кісток. Два небезпечні уламки дістати не вдалося, однак головний бій медиків за Ігореве життя завершився перемогою – він вижив.

Сьогодні Ігор із інвалідного візка обіймає поглядом свою велику родину – як люблячий син, тато, брат і дядько. Рідні вірять: з часом він міцно стане на ноги й знову зможе чітко говорити, а поки оточують його невсипущою турботою, любов’ю та молитвою. Ця публікація – данина вдячності нашому землякові й найдорожчим йому людям за жертовність, терпіння та непохитну віру в силу людської доброти й Божої допомоги.

«Народження сина Ігоря моєму Михайлові дочекатися не судилося…»

– Я змалку вчила дітей, щоб вони підтримували одне одного в радості й були першими, коли комусь знадобиться допомога. Дерево тримається корінням, а людина – родом. Тепер я почуваюся щасливою мамою, бо вони дуже дружні, – втішається своїми вдячними синами та доньками ненька героя цієї публікації, уродженка села Охлопів Горохівської територіальної громади Валентина Березюк.

Дітей у неї – аж шестеро! Жінка пригадує з усмішкою, що вийшла заміж за свого першого чоловіка, щойно зустрівши 17-річчя. Її суджений Михайло за віком пішов недалеко – мав лише 18 літ, коли вів кохану під вінець. Проте давати лад чималому господарству з худобою, птицею та городом юна пара старалася нарівні з досвідченими сільськими господарями.

Пані Валентина не приховує: в невістках у сусідньому селі Сільце фізично було важко. Постійного догляду потребувала майже неходяча свекруха, проте ні вона, ні Михайло, здавалося, не знали слова «сварка». Їхні навіть найважчі у праці дні минали без нервової метушні та суперечок. Молодята охоче дослухалися до  порад батьків, вдячно приймали від них поміч на городі, у дворі чи в стайні, а невдовзі – й біля дитячої колиски з новонародженою Тетянкою.

Через газету «Волинь» мама Героя Валентина Березюк адресує вдячність кожному, хто своїм професіоналізмом, мужністю, людяністю є дотичним до порятунку та одужання її сина.

У такому спокійному життєвому ритмі сім’я очікувала на народження другої дитини. Михайло мріяв про сина й дав обітницю назвати його на честь свого найкращого друга Ігоря. 15 травня 1990 року він повернувся з роботи в колгоспі. Після короткого перепочинку планував щось пофарбувати в обійсті, готуючись до майбутніх хрестин. Так і було б, якби з прив’язі не зірвався їхній бик. Впіймавши його на мотузку, чоловік ще оглянувся на дружину, яка простягнула худобі кусень хліба, і враз, мов підкошений, став хилитися Валентині на руки.

На жаль, дива не сталося й у лікарні. Замість вітати Валю з іменинами в їхній гостинній світлиці, родина зʼїхалася на похорон її чоловіка.

…Синочок Валентини та Михайла Харкевичів з’явився на світ через 45 днів після смерті свого батька. Як і мріяв чоловік, дружина назвала хлопчика Ігорем.

«…Узяв рюкзак і пішов на війну другого її дня»

Минали роки. В другому маминому заміжжі в Тетяни та Ігоря народилися брат Андрій, сестри Христина, Марія і Наталка, якій ще лише 14 років. Життя Валентини Євгенівни з їхнім батьком, як мовиться, не склалося, а ось дітвора між собою не сварилася ніколи. Натомість найстарша Тетянка залюбки стала серйозною нянею всім молодшим, котрі теж пильнували та бавили одні одних на радість і собі, і мамі, а підрісши, всі навперейми бігли до мами в поміч в її хатніх, городніх та колгоспних справах.

– Коли почалася повномасштабна війна, вони, дорослі, найперше телефонували мені, а потому приїхали додому. Й інакше бути не могло, – не уявляє іншими своїх дітей Валентина Березюк.

Ігор Харкевич після закінчення школи навчався на тракториста, але перевагу віддав службі в армії. Мирними днями військовий гарт проходив у залізничних військах. А 25 лютого 2022 року, побачивши в селі представників сільської влади, які скликали добровольців, склав рюкзак і того ж дня поїхав у військкомат ще з одним односельцем. На вмовляння матері зачекати хоч кілька тижнів, відповів з гідністю старшого в родині: «Я – чоловік, я мушу, мамо! Не вговорюйте і не плачте!»

Валентина Євгенівна каже: відтак знала лише те, що на полігонах син проходить вишкіл на кулеметника, а коли він став у ряди оборонців Донеччини неподалік селища Красна Гора, то просив неньку не телефонувати часто. Так завше беріг побратимів від зайвої небезпеки, а її слух – від уяви шквальних ворожих обстрілів. Вона ж, бачучи в телефоні, що син з’являється в мережі, надсилає їй звістку смайлом чи словом, щоразу піднімала обличчя до неба та дякувала всім святим за почуту молитву вберегти його!

Через високий зріст, міцну поставу та вольову вдачу бойові побратими дали кулеметнику 710-ї окремої бригади охорони Державної спеціальної служби транспорту Ігореві Харкевичу позивний «Гайтавер» ( надто він був схожий на кіногероя з американської комедійної франшизи «Поліцейська академія» – кремезного велетня із неймовірною фізичною силою Мозеса Гайтавера. – Ред. ). Його модернізований кулемет Калашникова має серед військовослужбовців фронтове ім’я «Покемон». Воїни кажуть, що «Гайтавер» зі своїм «Покемоном» завжди був попереду, наче хотів закрити собою від жаху всіх окопних друзів.

Він не зважав на три отримані «на нулі» важкі контузії та ще дві «не записані» в лікарняній картці. З такими ушкодженнями вже міг не йти на позицію, та щоразу просився туди сам, аргументуючи командирам своє рішення звично небагатослівно: «Я мушу! Там хлопці!»

«В ту вм’ятину на синовій голові можна було вкласти троє яєць…»

…Після чергового мінометного обстрілу на Вугледарському напрямку 24 червня 2023 року побратими зауважили: «Гайтавер» задовго сидить в окопі нерухомо. Покликали – не відгукнувся, а як підняли йому голову, побачили, що з-під каски цебенить кров.

Хтось із воїнів на собі доставив пораненого до безпечного місця, де йому наклали перші пов’язки. Доки лікарі рятували Ігоря Харкевича в Дніпрі, Валентина Євгенівна поспішила зі заробітків із Польщі додому. Біду відчувала материнським серцем, та побачити сина після звістки про його стан їй дозволили вже в Вінниці.

– Він лежав на лікарняному ліжку худий і зарослий, запухлий від болю настільки, що не було видно повік. Його голову, тіло пронизували післяопераційні трубки, а коли сповзла одна з пов’язок, я побачила на його голові вм’ятину, в яку могли б вміститися троє яєць. Я воліла тоді відібрати собі весь його біль, але водночас невимовно раділа: живий! – мати ніколи не забуде першої першої зустрічі з сином після його повернення з пекла війни.

…Ігор Харкевич був у комі більше трьох тижнів, а потому відкрив очі. Водив поглядом по палаті, пильно дивився на двері та людей, а найбільше – на маму. У Вінниці вона була поруч зі своїм воїном протягом двох довгих місяців. Потому супроводжувала його в госпіталі Львова, Луцька, в реабілітаційний центр у Хорватії.

В селищі Великий Любінь на Львівщині зробити перші кроки Ігореві допоміг реабілітолог Руслан. Через газету «Волинь» мама Героя Валентина Березюк адресує вдячність кожному, хто своїм професіоналізмом, мужністю, людяністю є дотичним до порятунку та одужання її сина.

Попереду в Ігоря Харкевича – ще багато реабілітацій. Наразі він уже потроху їздить в електричному візку вулицями села Торки на Львівщині, де тепер живе із ненькою та сестрами Наталкою, Христиною та її чоловіком Богданом і їхніми діточками – семирічною Віолеттою та Мією, якій лише рочок. Загалом пані Валентина багата вже аж шістьма внуками – найстаршому Максимові виповнилося 15, а двійняткам Давидові і Єві – по сім років. Ігор неймовірно любить усміхатися всім їм, щось говорити (ще нерозбірливо), але всі рідні розуміють його. Його очі сяють особливо щасливо, коли він бачить свою донечку Аню. Ця десятирічна розумниця дуже любить прогулюватися з татусем поруч інвалідного візка, поклавши руку в міцну батькову долоню.

Попри попередні не дуже втішні прогнози лікарів, Ігор Михайлович знаходить у собі силу згадати всіх-усіх, з ким спілкувався в мирні та воєнні дні й робить перші кроки з тростиною та допомогою рідних. Його самопочуттям постійно цікавляться побратими.

Одужуй, Ігорю, якнай­швидше! Ти потрібний усім, кому встиг стати другом, побратимом, знайомим, земляком… Вони кажуть, що ти ніколи нікому не відмовляв в допомозі! А якщо зараз читаєш цю публікацію, нехай тобі додасть снаги й наше побажання міцного здоров’я, лише здійсненних планів і хороших людей у мирній Україні!

Волинські