«1000 гривень від «Волині» піде на її нові видання, бо вже зацікавилися ними»

09 серпня 2026 р. 14:40

09 серпня 2026 р. 14:40

Подружжя Михайла й Марії Колбів, як самі висловилися, все життя дружать із газетою «Волинь».

Тож в оселі наших шанувальників – подружжя Михайла й Марії Колбів із селища Любешів – будуть і «Цікава газета на вихідні», й «Так ніхто не кохав», і «Цікава читанка»

Адресу Михайла Колба, якому дісталася 1000 гривень від нашої газети, підказав Юрій Фініковський – голова Рівненської громади, що на Любомльщині. Юрій Миколайович назвав число «25», яким був позначений конверт учасника акції, у якому він надіслав  квитанцію про передплату «Волині».

«Було таке, що «зрадили» вашій газеті, переключились на іншу...»

Розмова, звичайно, – з Михайлом Уляновичем і його дружиною Марією Григорівною, адже з перших слів ясно, що обоє – шанувальники «Волині». І на питання, як давно подружилися з нашою газетою, пані Марія каже:

– Та ми все життя дружимо з нею. Ото як поженилися (а це вже 56 літ ми у парі), то стільки її й виписуємо. По правді, було таке, що «зрадили» – переключилися на іншу, але невдовзі знову повернулися до «Волині», бо сумували за нею.

І вже конкретніше про те, чому саме їй надають перевагу:

– Читаю все від першої й до останньої сторінки. І про політику, і про той біль, який принесла війна. А ще люблю помізкувати, заповнюючи рядки цифрами від одного до дев’яти ( мова йде про логічну гру судоку на сторінках «Волині». – Авт. ).

Михайло Улянович, долучившись до розмови, каже:

– Про спорт люблю читати. А тут ще ж був чемпіонат світу з футболу. Ото як на початку червня з’явився календар матчів, то той номер більше місяця був у мене під рукою. Відбулася гра, і на другий день вранці розставляю всі результати – заповнюю таблицю. Й так до фінального матчу.

Слово за словом, і подружжя Колбів розповідає, що вони – парафіяни Свято-Вознесенського храму у Любешові, котрий ще в кінці 1990-х років був задуманий як український. Принагідно згадавши публікацію в нашій газеті («Священник від Бога – з хрестом, лопатою і сокирою в руках» в номері за 27 травня цього року), Марія Григорівна сказала:

– Поки не було української церкви, то я ходила в церкву села Зарудчі, де жила моя мама. Але ж тоді була молода, роботою більше зайнята – не секрет, відвідувала храм по великих святах – на Різдво, Великдень... Прийду, а там – родичі, знайомі мами, які розпитують, як вона, – вже й служби не чуєш. Та й не розуміла я молитви, була далека від того, що відбувається в храмі. Тож, думаю, більше грішила, як спокутувала гріхи. А зараз в українській церкві я розумію всю службу від початку до кінця, пісноспів знаю. Можу співати собі тихенько. Знаю, що за чим. Навіть якби отець Юрій помилився, то я б це  вловила.

І про те згадка, чим є храм нині, коли вже п’ятий рік іде війна:

– Молюсь рано і ввечері, як спати лягаю, за Україну, за хлопців, які її захищають, щоб Бог порятував їх від смертельного поранення на полі бою. Як і багато парафіян, підтримую отця Юрія, завдяки якому церква долучилася до волонтерського руху. З перших днів великої війни в храмі стоїть скринька пожертв для Збройних Сил України. Давала і по тисячі –  одне слово, скільки можу. За зібрані кошти ми дрони купляли для наших захисників. Бо сьогодні найбільшою мрією всіх нас є переможний мир в Україні.

«Ми раніше спілкувалися з дочкою по скайпу, а зараз вона зовсім заблокована»

Для подружжя Михайла й Марії Колбів війна стала ще й тим лихом, яке на багато років розлучило їх із донькою.

– У нас двоє дітей – дочка Алла, наш первісток, і син Анатолій, – розповідає Марія Григорівна. – Син живе в Луцьку, а от доньку життєва дорога завела в Сімферополь. Після  школи вона з подругою вирішила їхати в столицю Автономної Республіки Крим. Від когось Алла почула, що, мовляв, у Луцьку без того, що хтось «замовить за тебе добре слово» (чи, може, без грошей?), важко пробитися в студенти, і сказала: «Буду значить вступати за знаннями». Я переживала за дітей, бо ж дівчатам було по сімнадцять літ, то перший раз поїхала із ними. Допомогла здати документи, сяк-так облаштуватися й вернулася додому, де вже чекала вісточок від доньки. Алла успішно склала екзамени, стала студенткою. У Сімферополі і заміж вийшла.

Хоч батьки і жили в розлуці з донькою, але оскільки по два – три рази на рік зустрічалися – їздили до неї, вона – до них, то й розлука ця була менш болючою. Про те, що настане 2014 рік і росія анексує Крим, – й гадки не було. Ще й тоді, в лютому, коли «зелені чоловічки» захоплювали об’єкти то в одному, то в другому місті півострова, здавалося, що це просто – страшний сон.

Читаю все від першої й до останньої сторінки. І про політику, і про той біль, який принесла війна.

– У перші роки Алла приїжджала і в час АТО, – каже Марія Григорівна. – Тепер ми з нею зовсім не бачимося. Останній раз вісім років тому – на моє сімдесятиріччя – зустрічали її вдома. Ми раніше спілкувалися з дочкою по скайпу, а зараз вона зовсім заблокована. І по телефону поговорити не можемо. Алла з братом ще якось спілкуються по якомусь новоствореному додатку.

А батькам так би хотілося побачити доньку в оселі, з якої вона пішла у доросле життя! На жаль, навіть світлини не можна надіслати, щоб Алла побачила, що її мама і з роками тримає, як то кажуть, марку затятої квітникарки. Про це захоплення Марії Григорівни не можна не згадати. Бо ж, зайшовши на обійстя, найперше подумала, що господиня – одна з тих, хто свого часу ставав героїнями рубрики «Квіткова підкова», яка багато років «жила» на сторінках «Волині».

– Мені хоча б 15 соток, то я б зробила шикарні кущики – щось таке оригінальне. На жаль, малувато землі, нема де особливо фантазувати. Але щаслива тим, що є. Ви ж бачите, скільки відводжу місця для квітів. Буває, мені з приводу цього кажуть: «То ж можна там якусь грядку зробити й посадити більше овочів». Я ж тішуся тим, що в мене весною стільки підсніжників, нарцисів, тюльпанів, гіацинтів зацвітає. Люди йдуть – задивляються. А яка краса – троянди! Цього літа, правда, вони щось прихворіли – не так щедро цвітуть. Надіюся восени потішать хризантеми, а вони в мене – розмаїті.

На запитання, на що подружжя Колбів витратить гроші, які дісталися їм від нашої газети, відповідь така:

– 1000 гривень від «Волині» піде на її ж видання, які ми і так би виписали, бо вже зацікавилися ними ( й того дня ми привезли Колбам свіжі номери тижневика «Цікава газета», а також «Так ніхто не кохав», «Читанки», які виходять раз на місяць. – Авт. )

За традицією, подружжя назвало число ще одного переможця редакційної акції. І це – «230». Тож повідомляємо, що 1000 гривень від «Волині» дісталася Парфену Парфеновичу Ткачуку із села Ветли, що на Любешівщині.

Долучайтеся і Ви до нашої передплатної естафети: для цього треба виписати «Волинь» хоча б на місяць (66 гривень + 20 гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська,2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обовʼязково зазначити: «Акція для передплатників-2026». Конверти з річними передплатниками гратимуть протягом усього 2026 року – тобто 52 рази (стільки буде тижнів), піврічними – перші пів року, квартальними – протягом кварталу, місячні – протягом конкретного місяця! Наш передплатний індекс: 30000.

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: У волинській глибинці школа спорожніла, а лелеки все ще вчать дітей літати .

Волинські