«Мені 103 роки, і я хочу дожити до кінця війни в Україні»

10 серпня 2026 р. 20:18

10 серпня 2026 р. 20:18

«Мені навіть в голову не приходило, що на Україну нападе росія».

Ветеран Другої світової війни Василь Хомиженко погано бачить та чує, однак щодня п’є вино та з кожної пенсії донатить на ЗСУ

«Чуєш, чуєш, чарівна Марічко, я до твого серця стежку прокладу…»

Довгожитель мешкає на Одещині в Бессарабській громаді разом зі своєю дружиною Марією, яка на 15 років молодша за нього. Вони одружилися, коли чоловікові було 90 років, з того часу живуть разом.

Тож на запитання, що треба робити, щоб дожити до його вельми поважного віку, пан Василь має тверду відповідь: «Треба, як я – одружитися вдруге в дев’яносто років на жінці, молодшій за себе».

…А про історію їхнього знайомства розповідає так: «В травні 2010-го моя Лідія пішла з життя ( перша дружина. – Ред. ). Одному було дуже важко, дітей Бог нам не дав. У 2013 році я познайомився з Марією Попадюк – вона сама з Кодими, на п’ятнадцять років молодша за мене. Марія приїздила до доньки у гості, а та – моя сусідка. Ми сподобалися один одному,  я освідчився, дав місяць подумати, і вона погодилася».

«Якщо б знала, що ти так довго будеш жити, то не пішла б за тебе, – реагує на це Марія Михайлівна. – Жартую, звісно ж. Василь Степанович чуйна, добра, уважна людина. Він вправний господар. Зараз йому тяжкувато, але він любить копатися на виноградниках, майструвати. Ми за 12 років навіть ні разу не посварилися».

«Моя Марія – чудова, полюбляю їй наспівувати пісню «Чуєш, чуєш, чарівна Марічко, я до твого серця стежку прокладу…», – продовжує Василь Степанович. – У мене хороша старість, навколо мене близькі люди – жінка, донька Світлана, її чоловік Андрій. Вони підтримують мене, піклуються. Грошей на життя нам вистачає, ще селищна рада мені раз в квартал надає дев’ять тисяч гривень, їх я віддаю хлопцям на фронт».

Я своїм здоров’ям дуже незадоволений, бо роки йдуть, а в мене нічого не болить.

…Василь Хомиженко до 100 років керував автівкою. Наразі він уже погано бачить та чує, проте залишається бадьорим, самостійно ходить. За словами пенсіонера, ще одним секретом його довголіття є фізична активність, а також домашнє вино. «Без діла я не сидів. Усе життя працював та виконував бодай якусь роботу. Також думаю, що й вино свою роль зіграло. Адже я вже років 70 його самотужки виготовляю. Разом із тим – стограмовий стаканчик щодня випиваю», – розповів довгожитель.

Особливих дієт Василь Степанович не дотримується, і його улюбленими стравами залишаються борщ та домашні пельмені. Він дуже любить, коли до нього приходять гості, цікавиться політикою, подіями не лише в Україні, а й у світі.

«росія знехтувала мільйонами жертв Другої світової»

103-річний Василь Хомиженко є ветераном Другої світової війни, він добровільно долучився до радянської армії в 1944 році. Чоловік служив у піхоті, на війні потрапив у полон.

«Це було 8 грудня – ми билися, доки не закінчилися боєприпаси, і потрапили в оточення, – згадує він. – Знайшовши лазівку, почали відступати. Нас гнали німці на самоходках та мотоциклах. Коли в командира влучила куля, відступ полку став хаотичним. Ми з братом добігли до якогось села та шмигнули в підвал – там вже ховалося четверо наших бійців. Увечері до підвалу навідався господар садиби – угорець, він і здав нас німцям. Це було 9 грудня 1944 року. Так ми з братом попали в концтабір. Там нас майже не годували. Спочатку ще давали якусь баланду, а потім лише теплу воду. Люди помирали кожного дня.

Далі етапом погнали в Австрію. Потім ешелоном повезли на захід. Вночі, коли потяг зупинився в полі, ми з братом і втекли. Ховалися дві доби, потім побачили наших солдат – від них ми дізналися, що війна закінчилася… Нас перевезли у табір для військовополонених. Там нас багато разів допитували службовці НКВД. Тих, кого підозрювали в співробітництві з німцями, відправляли в сусідній табір. Наша з братом історія підозр не викликала»...

Нині Василь Хомиженко допомагає українським військовим та передає гроші на їхні потреби, а за можливості передає необхідні речі на фронт. «Хлопці просять про допомогу – нам стояти осторонь неправильно. Тому тисячу–дві я передавав, не забував. А потім від свого імені замовив піч-буржуйку, її зробили та відправили солдатам на фронт», – розповів ветеран Другої світової.

«Чесно, для мене – це якась дурість, мені навіть в голову не приходило, що на Україну нападе росія, – розмірковує пан Василь про нинішню страшну війну. – Ми ж пліч-о-пліч воювали, ділили шматок хліба, гнали фашистів з нашої землі. Невже наша кров, життя мільйонів людей, що загинули в Другу світову, нічого не варті? Це дуже несправедлива війна. Неймовірно шкода наших захисників – такі молоді, їм треба жити, ростити дітей, допомагати батькам. Дуже сподіваюсь, що спільнота світу зможе примусити путіна закінчити цю жахливу війну і підписати мирний договір. Війна – це горе, біль, сльози матерів. Я це пережив, тому як можу допомагаю нашим військовим».

…Тим часом на запитання про стан здоров’я Василь Хомиженко жартує: «Я своїм здоров’ям дуже незадоволений, бо роки йдуть, а в мене нічого не болить, – каже, а потім вже серйозно додає: – Одне бажання – дожити до кінця війни і побачити мир. Війна – це завжди страшно, це смерть та розруха, це горе і велика біда. Дуже хочу, щоб настав мир в Україні, а там, скільки вже Бог дасть, стільки і проживу».

Юлія ВАЛІЄВА, «Одеське життя».

Волинські