Медові уста зрадливі… Історія на вечір

15 серпня 2026 р. 21:14

15 серпня 2026 р. 21:14

Роман навчив Олену любити мед. А життя без нього змусило її навчитися любити пасіку…

– Солодка ти моя, – казав Роман, торкаючись губами її губ. – Медові в тебе уста. Олена сміялася: – Бо чоловік у мене пасічник

Вони прожили разом двадцять три роки. Не казкових. Зі сварками через гроші, незакручену зубну пасту й Романові вічні вулики, які для нього іноді здавалися важливішими за весь світ.

Але щовечора він заходив із пасіки, пахнув димарем, м’ятою і медом та питав:

– Моя бджілка вдома?

– Твоя.

Вона була його.

До тієї суботи.

Олена й сама потім не могла пояснити, навіщо це сталося.

Зустріч однокурсників. Вино. Музика. Колишній Сергій, який двадцять п’ять років тому носив за нею портфель.

– Ти зовсім не змінилася.

– Брешеш.

– Така сама красива.

А далі – один поцілунок.

Короткий.

Дурний.

Чужий.

Вона відсахнулася першою.

– Ні. Я не можу.

Додому їхала з одним бажанням: забути.

«Нічого ж не сталося», – переконувала себе.

Але сталося.

Бо зрада іноді вимірюється не тим, скільки тривали обійми.

А тим, кого ти в них зрадила.

Через два дні Сергій написав повідомлення.

Роман побачив випадково. Прочитав лише кілька слів: «Я досі відчуваю твої губи…»

Він не кричав. Це було найстрашніше.

Просто поклав телефон на стіл.

– Правда?

Олена заплакала.

– Ромцю, це одна дурна мить…

– Так.

Він довго дивився на неї.

– А я думав, вони тільки для мене медові.

І вийшов.

Саме ці слова потім приходитимуть до Олени щоночі. Не прокльони. Не образи.

Просто: «А я думав, вони тільки для мене медові».

Вона просила вибачення. Писала. Телефонувала. Роман відповідав коротко:

– Мені треба час.

Востаннє Олена бачила його біля пасіки. Він стояв поміж вуликів у старій полотняній сорочці.

– Ромцю…

– Не зараз.

– Я люблю тебе.

Він сумно всміхнувся.

– От тільки не знаю, чи зможу знову в це повірити.

Вони мали поговорити в неділю. Не встигли. Романа раптово не стало. І разом із ним назавжди зникла можливість почути: «Я пробачив».

Найгіркіший мед – той, яким уже ні з ким поділитися.

…Першу весну Олена хотіла продати пасіку. Прийшла до вуликів із покупцем, почула гудіння – і не змогла.

– Не продається.

– Чому?

Вона погладила долонею старий синій вулик «Оленчина сім’я».

– Бо це – моє.

Так у п’ятдесят два роки Олена стала пасічницею.

Спочатку боялася бджіл.

Роман завжди жартував:

– Вони відчувають, хто з добром прийшов.

– А якщо я погана? – запитала вона колись.

– Ти? Ніколи.

Тепер ця відповідь боліла більше за укуси. Вона навчилася ставити рамки, качати мед, ловити рої. Навчилася розрізняти липовий мед і гречаний навіть із заплющеними очима.

На ярмарку люди куштували й хвалили:

– Який солодкий!

Олена посміхалася.

А сама думала: «Якби ж усе солодке було добрим…»

…Минуло сім років. Щовесни вона фарбує «Оленчину сім’ю» в той самий синій колір.

Щоранку ставить біля нього Романову кружку.

А коли качає перший мед, набирає одну ложку і залишає на маленькій тарілочці біля його фотографії.

– Оце твій, Ромцю.

Якось сусідка сказала:

– Олено, скільки можна себе карати? Люди помиляються.

Вона похитала головою:

– Я себе вже не караю.

– А що тоді робиш?

Олена подивилася на вулики.

Над ними стояв густий липневий гул.

– Люблю його далі. Тільки тепер отак.

…Увечері вона відкрила банку свіжого меду. Торкнулася пальцем золотавої краплі й машинально піднесла до губ.

Солодко. Нестерпно солодко.

І раптом знову почула Романів голос:

– Медові в тебе уста…

– Медові, Ромцю.

Витерла сльози.

– Тільки раз виявилися зрадливими.

За вікном гули його бджоли.

А вона сиділа сама посеред кухні, де колись вони пили чай удвох, і нарешті зрозуміла страшну просту річ: іноді для зради вистачає однієї миті, а щоб пробачити собі цю мить – не вистачає цілого життя.

Зореслав СТОЖАР.

Волинські