27 років військової доблесті Олександра Денисюка

19 серпня 2026 р. 12:24

19 серпня 2026 р. 12:24

У кожному серці українця живе вдячність тим, хто віддав життя за свободу та незалежність нашої країни. Важко підібрати правильні слова про Героїв, адже їхній подвиг неможливо виміряти. Саме тому спогади про загиблих воїнів допомагають передати наші почуття – від скорботи до гордості, від смутку до натхнення.

Олександр Денисюк довгих 27 років свого життя віддав Збройним силам України, був надійним плечем для побратимів, мудрим наставником для молодих бійців та міцним щитом для всієї країни.

Народився він 29 жовтня 1976 року у Володимирі. У родині був найстаршим – опорою для молодших сестер Тетяни та Наталії. Із 1984 по 1992 рік навчався у тодішній ЗОШ №2, яка стала гімназією, згодом здобув фах електрика у місцевому ПТУ-23 (нині – регіональний фаховий коледж).

– Сашко був бажаною дитиною і купався в нашій любові з перших днів життя. Я пам’ятаю кожну дрібницю: його дитинство, кумедні вигадки, сміх, розбиті коліна, коли він вперше міцно тримав мене за руку, ту першу увагу і слова «моя мама найкрасивіша у світі» і навіть безневинні дитячі ревнощі сестричок, що я його люблю більше ніж їх, – поділилася спогадами про сина Валентина Семенівна. – Ще зовсім малим хлопчиком він любив їздити в село і казав, що «там пахне сіном і свіжим молоком», а ще – ходити з дідом Семеном на полювання. Там, під пильним і мудрим дідусевим наглядом, син навчався всього, що згодом зробило його чоловіком: терпінню, витривалості, вмінню миттєво приймати рішення та тримати удар.

Весною 1995 року Олександр Денисюк призваний на строкову службу до лав ЗСУ. Спочатку проходив навчання в Житомирі, а згодом – у одній із військових частин міста Ізяслава Хмельницької області. Через півтора року, у листопаді 1996-го, був демобілізований в запас.

Після повернення зі строкової служби Олександр підписав контракт із тодішньою 51-ю окремою механізованою бригадою. У червні 1997 року керівництво частини направило його на навчання в школу прапорщиків у Бердичів Житомирської області, де готували фахівців для танкових і мотострілецьких військ.

Після закінчення навчання він повернувся у свою бригаду. За майже три десятиліття Олександр Денисюк пройшов безліч різних посад, кожну з яких обіймав із честю, професіоналізмом та незламною вірністю присязі.

– Ми познайомилися з Сашком у Турівці – там, де жили наші бабусі й дідусі. Там запримітили одне одного, там зародилося наше кохання. Симпатія швидко переросла в щире почуття і в серпні 1997 року побралися. У шлюбі народилися двоє синів. Я працювала на швейній фабриці, а Олександр ніс службу, діти росли й навчалися, – розповіла дружина Тетяна Денисюк.

Війна для Олександра почалася ще у 2014 році. 51-а окрема механізована бригада однією із перших вирушила на схід і прийняла на себе удар та перенесла колосальний тягар початку війни на Донбасі. Він багато разів виїжджав у зону проведення Антитерористичної операції для виконання бойових завдань на певний час, після чого повертався на місце постійної дислокації бригади.

Початок повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року Олександр Денисюк зустрів під час проходження бойового злагодження на Рівненському військовому полігоні. Звідти бійців відправляють на Луганщину, а через деякий час – на Харківщину. Це був його героїчний шлях: захист Рубіжного, Лисичанська і Попасної на Луганщині, а згодом – участь у боях на Куп’янському та Вовчанському напрямках на Харківщині.

– Чоловік приїздив у короткі відпустки, я бачила, що він виглядав виснаженим. Упродовж цього часу намагався встигнути все: обійняти рідних, надолужити розмови, відчути тепло дому. Мріяв вийти на пенсію, відвезти нас до моря і просто побути батьком, повернувши хлопцям увесь той час, який забирали казарми, нескінченні наряди та навчання на полігонах. А ще – просто частіше сидіти на березі з вудочкою, побути наодинці зі своїми думками, відпочити душею від щоденних турбот. У нього була велика колекція вудочок та снастей і навіть на фронт узяв із собою, їх мені потім повернули побратими, – розповіла дружина Тетяна Денисюк.

Старший син Валентин Денисюк обрав шлях свого батька та став до лав Збройних сил України, вирушив на схід, де ніс службу з охорони державного кордону.

– Попри величезну небезпеку і втому, Сашко знаходив вільну хвилину і можливість, щоб нам подзвонити або написати есемеску. У понеділок 19 січня він розмовляв зі мною і батьком по відеозв’язку. Така відеорозмова була вперше за ці роки війни, ще ніколи син не надсилав мені світлин із фронту, а цього дня зробив це, ніби щось відчував і хотів, щоб я мала його фото, – розповіла мама Валентина Семенівна.

Майстер-сержант, командир відділення третього самохідного артилерійського взводу третьої самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого Олександр Денисюк загинув у середу, 21 січня 2026 року, внаслідок ворожого обстрілу в районі населеного пункту Ковалівка Харківської області.

За довгі роки служби він був відзначений численними нагородами та медалями – свідченням його відданості й честі. А після загибелі, на знак глибокої поваги і пам’яті, побратими передали Тетяні особливу річ – викарбуваний на гільзі портрет Олександра. Символ війни, що став символом пам’яті.

2 лютого Олександра Денисюка поховали з усіма військовими почестями на Алеї Героїв Федорівського кладовища. Якось між буденними розмовами ніби ненароком він обмовився рідним: хотів би, щоб його поховали з нагородами. І родина виконала його бажання.

– Рішенням Володимирської міської ради від 25 червня цього року за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності країни у війні за Незалежність України Олександру Денисюку присвоєно звання «Почесного громадянина Володимирської ТГ» (посмертно). Портрет Героя розміщений на Алеї Слави міста Володимира.

Ім’я загиблого Олександра, як і тисячі інших наших захисників, не загубляться у часі. Вони назавжди вплетені у молитви матерів, у пам’ять дітей, у пісні, де лунає вітер свободи. Їхній подвиг відбивається у кожному нашому кроці, у прагненні працювати, будувати, творити – аби виправдати ту ціну, яку вони заплатили.

Людмила МАКАРЕНКО,
завідувачка бібліотекою
гімназії № 2

Волинські