Понад 15 місяців невідомості і надії: розповідь про Героя з Волині, який так і не встиг поєднати свою долю з коханою

19 серпня 2026 р. 15:23

19 серпня 2026 р. 15:23

«Перед виходом на завдання хлопців розділили на три групи. В одній було 10 бійців, у двох інших – по 5. Із десятки залишився лише один, який у полоні. Друга п’ятірка пішла в СЗЧ, а з Дмитрової п’ятірки теж вижив лише один, бо втік, і через панічні атаки якийсь час скитався по психлікарнях, а потім перевівся в іншу бригаду. Не розумію, як можна було послати на перше завдання групу, в якій не було жодного воїна з бойовим досвідом?..».

Діма народився 14 листопада 1992 року і був найстаршим у багатодітній родині Наталії Вікторівни та Ігоря Анатолійовича Тимофєєвих . Окрім нього, в батьків було ще четверо дітей: Аня, Льоша, Рома і Дарія.

«З ним завжди можна було домовитись»

За словами пані Наталії, старший син був у дитинстві і навіть у підлітковому віці милим, спокійним, невибагливим та досить зговірливим хлопцем, з яким завжди можна було домовитися.

«З одягу та взуття Діма носив те, що вибирала й купувала йому я. Ніколи не скаржився, що, мовляв, інші мають щось краще й модніше, не вимагав нового телефону чи якоїсь іншої дорогої речі. Та згодом став більш відповідальнішим. Можливо, тому, що в родині з’явилися менші діти. Він уже почав більш наполегливо відстоювати власні переконання. Якщо з чимось чи з кимось не погоджувався, говорив про це прямо і відверто, дивлячись людині в очі. Можливо, й не завжди тактично. Проте, завжди був дуже хорошим другом для своїх ровесників.

Пригадується випадок, коли старша донька Аня надумала вступати. Треба було надсилати документи у декілька вишів. А один із Діминих друзів учився у Львові. Тож, на моє прохання, син попросив, аби той зустрів сестру, яка зовсім не знала міста, й допоміг їй добратися до вишу. Друг не лише допоміг Ані здати документи, а й завів у кафе, а потім посадив на автобус додому. То я вважаю, що це – показник: у нього хороші друзі, а хороші друзі – в хороших друзів», - посміхається мама захисника.

Навчався Дмитро у колишній ЗОШ №3, після закінчення якої став студентом факультету «Комп’ютерні технології» Київського політеху, але не здавши першої сесії, повернувся додому - в Нововолинськ. Наступного року він знову став студентом, але вже Київського інституту харчових технологій. Та, закінчивши там два курси, юнак кинув виш і знову повернувся в рідне місто.

Трохи попрацював на виробництві меблів, а потім поїхав на заробітки в Чехію, де пробув півроку. Повернувшись в Україну, знову поїхав у столицю. Там влаштувався друкарем у студію друку.

«Син, видно, був там на хорошому рахунку в керівництва студії, судячи з того, як нас там зустріли, коли ми прийшли замовити альбоми з фото полонених та зниклих безвісти воїнів, аби можна було розшукувати їх у різних аналогічних групах. Першу партію альбомів нам виготовили безкоштовно, хоч коштують вони чималі гроші. Це теж, на мою думку, говорить про те, що Діма був там не останньою людиною», - з гордістю зауважує пані Наталія.

«Я тепер  - солдат»

У студії юнак познайомився з киянкою, яку звали Оксаною . Молоді люди стали зустрічатися й через деякий час зрозуміли, що створені одне для одного. У 2021 році закохані з’їхались і стали жити разом. Коли почалась велика війна, і всі почали виїжджати зі столиці, вони разом поїхали в село під Києвом, де в Оксани проживають дідусь із бабусею. Потім повернулися, але одружитися не встигли, про що мама Діми дуже жалкує, оскільки дівчина їй відразу припала до душі, і син був із нею дуже щасливий.

«Одного дня, коли Діма повертався з роботи, його схопили представники ТЦК, хоча він ніколи й не ховався. Оксана не раз казала йому, щоб їздив на таксі, але він цим не переймався. Казав: «Ну, заберуть, так заберуть». Медкомісія визнала його придатним до військової служби, хоч і мав дуже поганий зір. Клумба на відстані біля півтора метра була для нього просто силуетом.

Для мене це було, як грім з ясного неба, бо якраз планувала поїхати у вихідні їх провідати. Написала повідомлення про свій намір, на що син відповів: «Мене мобілізували, і я тепер  - солдат»», - зазначає мама Героя.

9-го червня 2024 року Дмитра зачислили на посаду сапера 1-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 2-го механізованого батальйону новоствореної восени 2023 року 152-ї бригади імені Симона Петлюри й відправили на навчання у військовий навчальний центр «Десна», де він пробув до середини серпня.

«Син ніколи не розповідав, де вони перебувають, чи далеко від району бойових дій, оберігаючи мене від зайвих хвилювань. А я йому писала, що набридатиму повідомленнями щодня, аби лиш знати, що він живий, і з ним усе добре. Коли якось зателефонував, то зізнався, що не може зрозуміти дій командування. Спочатку його призначили стрільцем, потім – мінометникам, а далі – сапером», - розповідає  жінка.

«Не розумію, як у медиків на ВЛК піднялася рука?..»

До виїзду на «нуль» у серпні 2024-го 152-га бригада встигла побувати і мотопіхотною, і ще раз механізованою, і приїхати на кордон Сумщини та Курщини вже єгерською.

«Ми 9 місяців проходили бойове злагодження і фактично працювали як польовий військкомат. Поки формувались, постійно приходили накази на те, щоб віддавати людей в інші підрозділи на передовій. Від нас забирали по 300, 800 людей у місяць, і ми знову комплектувались новими», - розповідав потім журналістам один із вже колишніх заступників командира бригади.

До речі, за інформацією ЗМІ, штаб бригади складався з трьох військкомів, які жодного разу не були на передовій і не мали ніякого бойового досвіду.

«Коли у нас забирали людей, то в основному – кращих і здоровіших. І так вийшло, що в частині залишилось десь 400 бійців, які були придатні до роботи в тилових підрозділах, колишньою військовою мовою – «обмежено придатні». Були такі, що я не знаю, як медикам на ВЛК піднялась рука написати «придатний».

Кілька мобілізованих мали проблеми із психікою. Ми намагались їх лікувати, але все одно двоє з них повісились, а один злив з бензопили бензин, облився ним і сам себе підпалив. Ми загасили вогонь, відправили його в лікарню, але через місяць він там помер від ускладнень. Ще один мав діагноз - ожиріння. Ще БЗВП (базова військова підготовка, яку проходять всі мобілізовані) він витримав, але під час злагодження в нього піднявся тиск, він ліг у бліндаж і вже не проснувся», - ділився з журналістами офіцер медичної частини бригади.

«Не переживай, якщо щось станеться, тобі зателефонують»

20 серпня старший сапер інженерно-саперного відділення 2-го єгерького батальйону Дмитро Тимофеєв із позивним «Волинь» прибув на місце дислокації свого підрозділу, який тоді перебував у районі Павлограда.

Чергове злагодження у 152-й уже із вкотре новим складом почалось у серпні 2024-го, але пройти його встигли лише на рівні взводів, оскільки прийшов наказ висуватись на Курщину. Бригада зайняла другу лінію оборони, частково діяла самостійно, частково окремі її сили передавались іншим підрозділам. Так було до початку вересня 2024-го.

«Коли ми вийшли в район виконання завдань на Покровський напрямок, то виникла потреба в підсиленні інших бригад. Обстановка була такою, що з військового погляду було доцільніше підсилити дії тих частин, які вже були на напрямку, а їхні командири знали краще район бойових дій», - пояснював згодом командир 152-ї бригади Юрій Максимів.

Отож, 13 вересня 2024 року старшого сапера 1-го стрілецького батальйону Дмитра Тимофєєва передали в розпорядження командира 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, а вже наступного дня у числі 20-х інших бійців він відправився на виконання бойового завдання в район села Новгородівка Донецької області і зник…

«Перед виходом він написав мені у сигналі, що їх відправляють на завдання, тому, можливо, з ним не буде зв’язку. Я просила залишити хоч якісь дані чи телефон, до кого можна буде звернутися, якщо з ним щось трапиться, Він відповів, що нікого не буде, бо вони ідуть усі. Потім додав: «Не переживай, якщо щось станеться, тобі зателефонують».

Кажу йому: «Сину, я не хочу, щоб хтось мені телефонував, хочу чути лише тебе». «Добре, мама, буде можливість – наберу», - відповів на те. Це була остання його есемеска. Ми з Оксаною почекали два тижні, а потім вона зателефонувала на «гарячу лінію» бригади. А потім мені подзвонив другий син, який теж зараз у Києві. Запитавши, чи я вдома, повідомив, що Діма зник безвісти»,  - зі сльозами переповідає згорьована мати воїна.

На завдання пішли 20, а повернувся лише один

Згодом Аліні – дружині меншого сина, вдалося розшукати друга Діминого побратима Максима, з яким той дуже здружився ще в учебці. Оскільки батько Макса воював, а мати лежала з інсультом, то хлопець, назвавшись братом, зайнявся розшуком зниклого друга, надсилаючи запити в різні військові інстанції, командирам підрозділів та спілкуючись із тими, хто вижив.

«А дізнався він дуже багато. В нього був список усіх бійців, які пішли на завдання, навіть точка, куди саме вони йшли. Максим перед виходом скинув йому бойове розпорядження і розповідав значно більше, ніж нам Діма. Я лише потім дізналась, що син не один тиждень був у Покровську, а мені розказував, що перед ними ще три лінії захисту, що вони далеко від «нуля», близько від кухні, тому завжди ситі й задоволені, тому мені нема чого переживати.

Другу Макса також удалося дізнатися, що перед виходом на завдання хлопців розділили на три групи. В одній було 10 бійців, у двох інших – по 5. Із десятки залишився лише один, який у полоні. Друга п’ятірка пішла в СЗЧ, а з Дмитрової п’ятірки теж вижив лише один, бо втік, і через панічні атаки якийсь час скитався по психлікарнях, а потім перевівся в іншу бригаду. Він і розповів другу Максима про все, що з ними усіма сталося», - пояснює  мати захисника.

Зникли і все. А як і чому зникли, нікого не цікавить…

За її словами, в Аліни був запис цієї розмови, де той хлопець стверджує, що всі бійці з їхньої групи загинули, в тому числі й Максим з Дімою, бо ворог їх уже чекав.

«У бригаді ж запевняли родичів зниклих військових, що, мовляв, перед виходом групи бойове розпорядження перехопили орки. Цікаво, а до них і після них, коли, як повідомляють на чатах розшуку рідні, зникли безслідно сотні воїнів із кількох бригад, розпорядження теж ворог перехоплював?.. Не розумію, як можна було послати на перше завдання групу, в якій не було жодного воїна з бойовим досвідом?», - зауважує з гіркотою жінка.

На  її думку, там уже у той же день знали, що хлопців немає, адже їх мали би супроводжувати дрони аеророзвідки. Спілкуючись у групах із рідними бійців з інших бригад, вона дізналась, що їм повідомляють усю наявну інформацію, показують відео з дронів. А от у 152-й немає жодної конкретної відповіді, хоч запитань у людей дуже багато.

«Зникли і все. А як і чому зникли, нікого не цікавить, ніби хлопці на прогулянку вийшли і не повернулись. Наші дівчата із групи, а там понад 700 сімей, вже понад півтора року стукають в закриті двері, але так нічого не добились. Уже й керівництво бригади змінили, а толку – нуль: глуха стіна замовчування. Рідні й досі не можуть похоронити своїх синів, братів та чоловіків. І це вбиває…», - обурено каже пані Наталія.

Офіційне повідомлення про смерть сина, який загинув 14 вересня 2024 року, жінка отримала лише у серпні 2025 року, коли у Чернігів повернули 1000 тіл для подальшої експертизи ДНК.

«Про те, що наші ДНК співпали, нам повідомили з Чернігова 14 січня 2026 року. А 15-го ми якраз збиралися їхати до Києва провідати дітей і вже мали квитки. Тож, дізнавшись про збіги, запитала, чи можна приїхати на впізнання?

Те, що нам розповідають, як має проходити експертиза, що тіла дістають, миють, - звичайні казочки. Насправді їх навіть не виймають з мішків. У мішку сина були його документи: паспорт, військовий квиток та водійське посвідчення, а також берц, який так і залишився там лежати, коли тіло доставили в морг»,  - ділиться побаченим мама Героя.

23 січня 2026 року Нововолинська громада у скорботі схилила голови та провела в останню земну дорогу ще одного Героя - Дмитра Тимофєєва. Понад рік родина жила надією на повернення сина, брата та коханого.

Панахида та прощання із захисником  відбулися у Свято-Духівському соборі. Поховали Героя на Алеї Слави  в районі другої шахти.

На похорон коханого приїхала зі столиці його наречена Оксана , яку мама Діми полюбила, як рідну доньку, знаючи, що син був з цією дівчиною дуже щасливий.

Валентина САВЧУК

• Не бачила сина мертвим і досі чекає: мама Героя з Волині виховує маленьку копію загиблого тата
• Він був Солдатом на землі, а став небесним Ангелом-охоронцем: спогади про Героя двох війн з Волині, якому назавжди 50
• Без страху і вагань завжди ішов першим на завдання: спогади про мужнього патріота з Волині Максима Єгорова

Волинські