«Немає значення, який підрозділ, вони усі наші захисники». Історія волонтерства старости із Затурцівської громади Олександра Новосада

20 серпня 2026 р. 12:09

20 серпня 2026 р. 12:09

«Той лютневий ранок для мене розпочався з новин про обстріли України. Десь на третій день ми з односельцями почали облаштовувати блокпости й по черзі несли на них чергування. Частину наших чоловіків мобілізували: хтось вирушив на білоруський напрямок, інші стали на захист Київщини. Мені хотілося бути корисним. Оскільки мав транспорт, почав возити гуманітарну допомогу. Перший вантаж завантажив у Володимирі й вирушив на Харківщину», – згадує староста із Війниці Затурцівської громади Олександр Новосад.

«Я нікого не шукав, люди самі мене знаходили»

До початку повномасштабного вторгнення Олександр Новосад займався фермерством. Жив звичним життям: працював на землі, розвивав господарство, виховував дітей. Проте ранок 24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, став межею між мирним життям і війною.

Не чекаючи вказівок чи прохань, він із перших днів долучився до допомоги військовим. Спочатку купував і доставляв необхідне власним коштом. Як жартома каже, витрачав гроші, які тримав «у панчосі». Однак особистих заощаджень надовго не вистачило, оскільки як кількість запитів, так і підрозділів, які потребували підтримки, зростали. Щоб і надалі оперативно закривати потреби, почав відкривати збори та звертатися за допомогою до небайдужих людей. Саме тоді до підтримки долучилися жителі громади та благодійники з-за кордону, завдяки яким волонтерська діяльність набула ще більшого масштабу. «Я нікого не шукав, люди мене самі знаходили й долучались до допомоги», – каже Олександр. Так поступово звичайна волонтерська ініціатива переросла у масштабну підтримку українських захисників та мирних жителів, які опинилися в зоні бойових дій.

«Одними з перших запитів від військових були автівки. Їх потребували бійці 63-ї та 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого, у яких служили наші односельці. Я відкрив збір, і вже за лічені дні вдалося зібрати потрібну суму. За ці кошти придбали перший «Mercedes Vito». Згодом разом із Володимиром Поліщуком поїхали до Фінляндії, де купили ще два позашляховики, які потребували ремонту. Після того як привели їх до ладу, вирушили на схід і передали автомобілі військовим 14-ї та 63-ї бригад», – розповідає Олександр Новосад.

Саме з цих перших поїздок розпочалася системна допомога фронту. Кожен успішно закритий збір ставав початком нового, адже потреби військових лише зростали. Автомобілі, незамінні на передовій для евакуації поранених, підвезення боєприпасів і виконання бойових завдань, стали одним із головних напрямків волонтерської діяльності Олександра та його однодумців.

Згодом до переліку необхідного додалися генератори, Starlink, пальне, засоби зв’язку та інше обладнання, без якого сучасна війна неможлива. Поступово волонтерський рух об’єднав навколо себе десятки небайдужих людей. Кожен допомагав тим, чим міг: хтось переказував кошти, хтось приносив продукти, інші жертвували свій час і працю.

«Допомагали всі, хто чим міг, – розповідає Олександр Новосад. – Мій однокласник, наприклад, заколов  кабана, з якого жінки, які об’єдналися заради допомоги Збройним силам України, приготували перші партії тушкованки. Потім я дав ще одного кабана – і так усе закрутилося».

Так, у Михайлівці готувати розпочали на домашній кухні Ольги Ткачук, де спочатку спільними зусиллями виготовили дві сотні банок тушкованого м’яса та два десятки ящиків різноманітних смаколиків. Згодом обсяги роботи значно зросли, і  місцем приготування став колишній фельдшерсько-акушерський пункт, який власними силами переобладнали на повноцінну кухню.

Щоб забезпечити безперервну роботу, Ольга Ткачук через соціальні мережі організовувала збори продуктів і коштів. Її заклики знаходили щирий відгук у громаді. До доброї справи активно долучилися парафії Православної церкви України сіл Озютичі, Шельвів, Павловичі, Крухиничі та селища Локачі. Саме до храмів люди приносили овочі, крупи, м’ясо, консервацію та інші продукти, необхідні для приготування страв.

Безпосередньо на кухні працювали шість-сім господинь, які готували, консервували та пакували готову продукцію. Ті ж, хто не мав змоги прийти, долучалися до спільної справи вдома, готуючи окремі страви чи випікаючи домашні смаколики. Завдяки такій згуртованості вдалося створити справжній волонтерський осередок, який став надійною підтримкою для українських військових.

Домашня їжа, законсервована в банки чи ретельно запакована для транспортування, ставала для військових не лише поживою, а й нагадуванням про дім і турботу тих, хто чекає їх із перемогою. За кожною переданою банкою тушкованки чи порцією голубців стояли години праці, щире бажання допомогти та спільна віра в перемогу України.

Попри обов’язки старости волонтерство не покинув

У 2023 році жителі Затурцівської громади довірили Олександру Новосаду посаду старости Волинського округу. Відтоді до щоденних волонтерських поїздок і постійного пошуку допомоги для військових додалася ще й відповідальність за життя громади. Турбота про благоустрій населених пунктів, розв’язання побутових проблем людей, організація роботи старостинського округу – усе це вимагало часу й сил. Та навіть із новими обов’язками не припинив займатися волонтерською діяльністю. Каже, не міг дозволити собі відмовити військовим, які щодня боронять Україну.

Під час поїздок у зону бойових дій та за кордон Олександр знайомився з людьми, яких об’єднувало спільне бажання допомогти Україні. Серед них були волонтери, благодійники й ті, кого війна торкнулася через долі рідних. Багато з цих знайомств із випадкових переросли у багаторічну співпрацю.

У Німеччині доля звела його зі Штефаном, який від початку повномасштабного вторгнення підтримує українських військових і продовжує допомагати їм донині. У Польщі ж Олександр познайомився з чоловіком, онук якого брав участь в обороні Маріуполя.

«Ця історія вразила мене до глибини душі, – згадує Олександр Новосад. – Пан, якому на той час виповнилось 78 років, розповів, що багато років працював шахтарем і заробив хорошу пенсію. Частину цих коштів вирішив віддавати на підтримку українських воїнів. За власні гроші купував сотні флісових кофт, інший військовий одяг, тушкованки, продукти тривалого зберігання й передавав усе це нашим захисникам. Одного разу він поділився зі мною словами свого онука, якому вдалося живим вибратися з маріупольського пекла. Після пережитого той сказав: «Українські військові – неймовірні. Вони настільки мужні й відважні, що ми не варті їх». Після повернення з України він уже не зміг жити так, як раніше. Разом із родиною  вирішили переїхати до іншої країни, але підтримувати Україну не припинили».

Такі зустрічі ще раз переконували Олександра, що українська боротьба знаходить відгук далеко за межами держави. Люди різних національностей, професій і поколінь, які ніколи не жили в Україні, щиро співпереживають її втратам і роблять все можливе, аби допомогти тим, хто нині боронить свободу не лише своєї країни, а й усієї Європи.

Уже кілька років поспіль Олександр Новосад возить гуманітарну допомогу на схід разом із командою однодумців. Серед них – лучанин, байкер Віталій Коценко. Байкерська спільнота активно долучається до волонтерського руху: допомагає із закупівлею необхідного для військових, організовує благодійні заходи та збирає кошти на потреби Збройних сил України. Втім, Олександр зізнається: якщо на початку повномасштабного вторгнення люди жертвували значно активніше, то тепер збори закривати дедалі складніше.

«На жаль, рівень допомоги, якщо порівнювати з першими роками великої війни, зменшився. Але ніхто не опускає рук. Ми продовжуємо працювати завдяки підтримці громади та благодійників. Нещодавно хлопці звернулися з проханням придбати генератор – за лічені дні люди зібрали необхідну суму. В іншому випадку у військового з нашої громади згоріла автівка. Наразі вже вдалося зібрати понад сто тисяч гривень, і найближчим часом купуватимемо автомобіль та доставимо його», – розповідає староста.

Перелік підрозділів, яким допомагають Олександр і його команда, давно вже вийшов за межі кількох «підшефних» бригад. Майже кожна поїздка на фронт приносить нові знайомства, нові прохання і нові зобов’язання. Дорогою волонтери зупиняються біля військових, передають домашні гостинці, продукти, необхідне спорядження, спілкуються із захисниками. Саме тоді часто й дізнаються про їхні найнагальніші потреби.

«Ми не можемо проїхати повз. І не має значення, яка це бригада чи з якого вона регіону. Це всі наші хлопці. Вони захищають Україну, а отже ми повинні зробити все, що в наших силах, аби їх підтримати», – переконаний Олександр Новосад.

Саме таким принципом він керується від перших днів повномасштабної війни. Для нього волонтерство – це не окремі поїздки чи разові збори, а щоденна відповідальність перед людьми, які тримають оборону країни. І поки триває війна, каже він, ця робота не може зупинитися.

За допомогу й підтримку Збройних сил України військові дякують Олександру по-своєму – щиро, від серця.

У його кабінеті ці слова вдячності мають особливий вигляд. Тут – десятки прапорів, розписаних автографами та побажаннями воїнів. Кожен із них – не просто сувенір, а маленька історія, пам’ять про зустріч і нагадування про тих, кому допомагали.

Поруч – численні грамоти, подяки та військові відзнаки. І за кожною з них – зроблена справа, підтриманий підрозділ, потрібна допомога.

Військовим на війні, і тим, хто повертається з фронту, не вистачає спілкування

За роки волонтерської діяльності Олександру та його команді не раз доводилося працювати в умовах, коли небезпека була зовсім поруч. Ворожі обстріли, атаки дронів, постійна загроза на дорогах прифронтових територій стали звичною реальністю. Та, як каже сам Олександр, завдяки Божій опіці їм щоразу вдавалося повертатися додому живими й неушкодженими.

Через далекі маршрути та велику кількість адрес поїздки нерідко тривали по кілька днів, тож волонтерам доводилося залишатися на ночівлю у знайомих або місцевих жителів.

«Якось ми заїхали повечеряти до знайомого, який жив на Куп’янському напрямку. Населений пункт, у якому зупинились, певний час перебував в окупації. Ми сиділи за столом, коли до хати зайшла літня жінка з тортом. Розговорилися, я запитав, як їм жилося під окупацією. Вона відповіла, що й за росіян було непогано. Після цих слівми  мовчки піднялися й вийшли. На жаль, такі випадки непоодинокі. Є люди, які й досі не усвідомили, що насправді принесла із  собою окупація».

Попри всі труднощі та небезпеки, Олександр не збирається зупинятися. Найближчим часом нову вирушить на схід із черговим гуманітарним вантажем. Там на нього вже чекають військові, для яких такі поїздки означають не лише отримання необхідних речей, а й відчуття, що про них пам’ятають.

На запитання, чого  найбільше потребують українські захисники, відповідає без вагань:

«Спілкування. І не лише там, на війні, а й коли приїжджають у тил. Ми повинні приділяти їм більше уваги, підтримувати, бути поруч. Бо якщо не будемо цього робити, одного дня можемо опинитися в таких самих умовах, які переживають люди на окупованих територіях. І це може статися набагато швидше, ніж  уявляємо. Тому не втомлюймося допомагати і підтримувати наших захисників».

Історія Олександра Новосада – приклад того, як звичайна людина, яка до війни займалася фермерством і виховувала дітей, у вирішальний для країни момент взяла на себе відповідальність не лише за свою громаду, а й за тих, хто зі зброєю в руках боронить Україну. Його шлях доводить: великі справи народжуються з простого рішення – не залишатися осторонь.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські