Знав кожну ямку на «дорозі смерті» й завжди їхав першим: спогади про Героя з Волині Андрія Супрунюка

22 серпня 2026 р. 09:46

22 серпня 2026 р. 09:46

38-річний Андрій Супрунюк із села Нуйно загинув 20 липня поблизу Миколаївки на Донеччині. Військовий на позивний «Супорт» щодня першим долав надзвичайно небезпечний маршрут, доставляючи побратимів на позиції, а до останнього мріяв зустрітися з маленькою донькою та повернутися до мирного життя.

Про воїна розповіла газета «Полісся» .

Андрій Супрунюк народився та провів перші роки життя у Латвії. Там з’явилася на світ і його молодша сестра Альона . Кілька років батьки перебували у країні Балтії на заробітках, а коли повернулися в Україну, звели власний дім у Нуйно. Тут діти пішли до дитсадка та школи, тут минуло їхнє дитинство.

Андрій був воїном по життю: змалку непосидючий, допитливий і компанійський. Із вдачею шибеника, який не боявся пізнавати нове й невідоме, він завжди опинявся у центрі уваги. Водночас за цією невгамовністю ховалася тонка душевна натура. Особливо це проявлялося у його ставленні до тварин та творчому підході до дерева.

Хоча хлопець і ніде не вчився на столяра, однак навіть на найпростішому станку умів перетворити шматок деревини на стілець, стіл, альтанку. Його вироби досі є окрасою родового обійстя. Рідні кажуть, що цей талант він успадкував від дідуся Андрія — теж майстра на всі руки, хоча той безпосередньо цього ремесла онука не навчав.

Андрій Супрунюк завжди хотів відслужити строкову службу. Його навіть призвали, але в останню мить чомусь комісували. Тож деякий час він працював на «Укрзалізниці» в Ковелі, потім їздив на будівельні роботи за кордон. Умів працювати й з металом, технікою. Виходило у нього й з городництвом: мало яка господиня могла виростити такі огірки і помідори, як на його грядці. А як смачно готував! І не лише плов чи борщ, а умів і піцу спекти, і суші накрутити. Узагалі умів чи не все.

Як розповіла сестра Альона, універсальність неабияк стала в нагоді Андрієві під час військової служби. Із вересня 2025-го він приєднався до лав 33-го окремого штурмового полку. Був водієм-електриком 1-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів штурмового батальйону.

Побратими знали його як людину з сильним характером, власною позицією та внутрішнім стрижнем. Не боявся відстоювати те, що вважав правильним, — за це його поважали і військовослужбовці, і командування. Позивний «Супорт» був похідним від прізвища.

Бойовий шлях Андрія пролягав через Запорізьку, Дніпропетровську та Донецьку області. Одним із його основних завдань було доставляти військових на позиції. Щодня, інколи по декілька разів, він долав квадроциклом десятки кілометрів надзвичайно небезпечної дистанції, яку самі військові називали дорогою смерті.

Ворог, намагаючись зруйнувати логістику нашої армії, вщент подірявив цей шлях. Вирви від балістики нагадують ставки серед дороги. Довкола обгорілі транспортні засоби, людські останки, обірвані антидронові сітки, повалені електроопори. Світ тут втратив барви – усе чорне… Зупинка чи сповільнення руху хоча б на секунду – смерть!

Андрій знав маршрут наосліп, кожну ямку. Завжди їхав першим. На це мало хто наважувався, окрім нього. Бо перший ставав головною мішенню. Водночас саме він мав найшвидше зорієнтуватися, як обійти нову зруйновану ділянку — полем, лісом чи навіть водоймою, — щоб за ним змогли пройти інші екіпажі. Тут не існувало готових маршрутів. Постійна імпровізація, швидкість реакції й холодний розум визначали, чи дістануться побратими до позицій. Не раз «Супорт» однією рукою керував транспортом, а іншою – відстрілював ворожого безпілотника, що полював на нього. Скільки їх упало перед ним, скільки приземлилися за спиною… Щоразу, стартуючи на цій смузі виживання, треба було пересилити не лише свій страх, але й налаштувати побратима, що сидів позаду.

— Мені треба сміливі очі напарника, який бачитиме позаду дрони противника, поки я керую. А не заплющуватиме очі, аби менш стресово дістатися до точки призначення, — говорив хлопцям Андрій.

Бувало, що за секунду до ворожого удару доводилося вистрибувати з квадроцикла. Так він отримував осколкові поранення, але знову повертався до роботи. Окрім того, «Супорт» за допомогою наземних роботизованих комплексів евакуйовував поранених і доставляв на позиції провізію.

Навіть на війні Андрій знайшов собі пухнастого друга — бойового кота Джека . Той був для нього і антистресом, і живою грілкою в холодних укриттях. А найбільше гріла душу думка про маленьку доньку Олександру , яку він дуже давно не бачив. На початку повномасштабної війни його шлюб розпався, а дівчинка разом із мамою виїхала за кордон. Андрій дуже хотів зустрітися зі своєю кровинкою. На запальничці вигравіював їхню спільну фотографію. А на грудях, близько до серця, носив годинник із його та Сашиними ініціалами й написом: «Моя маленька зіронька, моя гордість!».

Попри все, Андрій зустрів своє справжнє кохання. Планував восени відпустку, хотів узаконити стосунки, облаштувати на своєму обійсті чан. А 8 липня він востаннє бачився у Слов’янську з коханою, яку за відвагу приїхати небезпечним шляхом до нього та провести з ним вісім днів там називав «Терплячою».

— Щастя любить тишу. Ще ніколи не відчував, щоб мене настільки любили й піклувалися, що готові ризикувати заради мене власним життям, — говорив тоді Андрій, переповнений новими почуттями.

Це були хвилини, наповнені радістю й планами на майбутнє. Та через дванадцять днів усі ці солодкі мрії розбилися об горе…

20 липня Андрій вирушив, як виявилось, у свій останній рейс. Ворог таки наздогнав перший квадроцикл колони. Андрій з побратимом загинули поблизу Миколаївки Краматорського району.

— Це перші і, сподіваюся, єдині втрати нашого підрозділу. Неможливо повірити, що «Супорт» не доїхав… Він був нездоланним. Здавалося, у нього руки росли із плечей — міг одночасно виконувати кілька справ. І в господарській частині все відремонтує, і в бою буде найвідважнішим. Я дуже пишався ним і цінував його. Його загибель глибоко вразила мене особисто. На жаль, не зміг провести його в останню дорогу — зараз тут гаряче. Але обов’язково приїду до нього на могилу згодом, — говорить командир Роман .

Він передав родині бойовий прапор підрозділу — як символ пам’яті про воїна, який до останнього залишався поруч зі своїми побратимами.

Із Андрієм Супрунюком у Нуйно попрощалися із усіма військовими почестями 2 серпня. На жаль, він так і не встиг зустрітися з донечкою за життя. Але його маленька зіронька Сашенька прийшла до тата у скорботну для родини мить. Уся в чорному, дитина ніжно обнімала його портрет, до кінця не усвідомлюючи та не приймаючи страшної правди: справжній татко лежить уже в закритій домовині й вже ніколи до неї не приїде…

Іванна ГАЙДУЧИК , село Нуйно.

• «Мамо, я вернуся…»: дев’ять місяців родина чекала Героя з Волині, який навіки повернувся додому
• Понад 15 місяців невідомості і надії: розповідь про Героя з Волині, який так і не встиг поєднати свою долю з коханою
• «Мамо, я ховатися не буду…»: Андрій Кінах із Волині віддав життя за Україну

Волинські