«Молю Бога тільки про одне: хай буде живий»: дві матері з Волині чекають синів, які зникли безвісти на війні

23 серпня 2026 р. 11:43

23 серпня 2026 р. 11:43

Дві мешканки Бихова Любешівської громади, Марія Мельник і Марія Довжик, уже тривалий час чекають на звістку про своїх синів. Володимир Мельник та Сергій Довжик зникли безвісти під час служби на фронті. Відтоді матері намагаються дізнатися бодай щось про їхню долю, звертаються до різних служб і продовжують чекати. У кожної з них своя історія, але обох об’єднує одне — невідомість і надія, що сини живі.

Ніхто не міг навіть подумати, що колись війна забере обох. Не підтвердженою смертю. Не полоном. Найстрашнішими словами – «безвісти зниклий». Саме ці два слова вже давно оселилися в будинках обох жінок, — пишуть на сайті «Нове життя» - новини Любешівщини» .

Марія Мельник говорить повільно, час від часу витираючи небесно-сині очі куточком хустини.

– Немає такої хвилини, щоб я про свого синочка не думала… Немає… Моє серце не знає спокою. Лягаю – думаю про нього. Прокидаюся – перша думка про Володю, – тихо промовляє бихівчанка.

Вона пам’ятає кожен день. Як сина забрали на полі 16 липня. Як їздила до військкомату, шукала медичні документи, бо мала надію, що через стан здоров’я його не відправлять на фронт. Як оббивала пороги кабінетів.

– Володька ще ж із дитинства мав проблеми із здоров’ям після перенесеної операції. Через те і в армії не служив. Але тепер виявився здоровим… – обриваються слова в матері.

Після двомісячного навчання Володимира Мельника відправили на передову. Потрапив у «Скелю». Майже місяць родина не чула його голосу, не знала, де він, що із ним. Почали оббивати пороги.

– Ми вже по всіх гарячих лініях дзвонили. Такі страхи брали… Не знали, що й думати, – пригадує Марія Мельник.

11 жовтня в сестри Людмили задзвонив телефон.

– Донька відповідає, а там Володя… Вона аж закричала: «Де ти?». А він каже: «Карточки загубив». Але ще мовив: «Я вже буду часто дзвонити до вас», – каже жінка, знову втирає сльози і тихо додає. – Але більше вже не дзвонив…

Наступного дня його відправили на позиції. Через кілька днів родині повідомили: зник безвісти.

Матір і досі не може зрозуміти, чому не повернули жодної речі:

– Нічого… Ні телефона. Ні форми. Ні документів. У сповіщенні тільки якісь командири записані. Хоч би один побратим був… Бо ж ми навіть не знаємо, з ким він служив… Так мало побув там. Я весь час прошу тепер Бога тільки про одне: хай буде живий. Хай без руки. Хай без ноги. Аби тільки живий… – плаче жителька Бихова.

Найважче, каже жінка, тепер буває в полі. Там вони колись працювали разом.

– Посіємо, пооремо… Він завжди був поруч. Тепер приїду туди – і душа розривається. Не знаю, як то пояснити… Це треба пережити… – каже згорьована матір.

Поки говорить одна Марія, друга мовчки слухає. Їй не потрібно нічого пояснювати. Вона сама живе таким самим болем.

Марія Довжик часто відкриває у телефоні фотографії сина. На її сторінці у Facebook раз по раз з’являються світлини Сергія. Маленький хлопчик із щирою усмішкою. Випускник із квітами. Молодий чоловік у мирному житті. Ніби вона боїться, що світ забуде його обличчя.

Сергія Довжика мобілізували 19 січня 2024 року. Спочатку був на Київщині у складі 111-ої бригади. Потім деякий час ніс службу зовсім близенько, біля Невіра. Там і бачилася матір востаннє з ним.

– Ми порозмовляли трохи. А на прощання Сергій каже: «Мамо, давай обнімемось. Може, більше не побачимося…». Я тоді ще насварила його: «Не говори такого». А тепер ті слова щодня стоять у мене перед очима… – пригадує Марія Довжик.

Остання розмова відбулася 26 травня. Хлопців тоді ненадовго вивезли із позицій.

– Він такий веселий був. Каже: «Мамо, нас у Покровськ у баню привезли. Я ніби сто кілограмів бруду з себе змив». Сміявся… А тоді ще набрав мене, як знову везли на позицію. От тільки тоді зв’язок був поганий. Машина гуркотіла. Я кажу: «Сину, нічого не чую. Вийдеш із позицій – тоді поговоримо». Так уже і не поговорили, – каже тихо жінка.

28 травня його рація замовкла. І більше не увімкнулася.

Відтоді минуло понад два роки. Побратим, який був із ним, підтверджений як полонений. І хоча про Сергія Довжика – тиша, саме цей факт для матері є головною іскоркою надії, що її син живий.

– Найстрашніше – невідомість. Уночі я постійно думаю. То уявляю, як він заходить на подвір’я. Усміхається. Каже: «Мамо, я вдома». А потім приходить інша думка… Така страшна… Що доведеться з ним прощатися. І женеш її від себе… Живеш між цими двома думками… – ділиться Марія Довжик.

Дійсно, ось ця невідомість – найстрашніша для матері. Вона описана і в пісні про те, як під Покровськом воювали наші хлопці. Її зміст цитує бихівчанка, як вірш. Бо тепер уже не співає. Не до співів…

…Дві матері ще довго сидять поруч. Вони вже навчилися мовчати разом. Бо є біль, для якого не вистачає слів. І є надія, яка не згасає навіть тоді, коли минають роки. Вона живе в кожному ранковому погляді на дорогу, у кожному телефонному дзвінку, у кожній молитві. Бо материнське серце не вміє перестати чекати. Воно чекає доти, доки б’ється.

Наталія Муха.

• Не бачила сина мертвим і досі чекає : мама Героя з Волині виховує маленьку копію загиблого тата
• Двоє прикордонників із Луцької громади отримали ордени «За мужність»

Волинські