Сльози Волині: «У Любешові вже третя синова могила – перші дві були в Лимані та Дніпрі»

23 серпня 2026 р. 14:33

23 серпня 2026 р. 14:33

Для мами й тата їхній син Ігор назавжди залишився тридцятилітнім – до його могили тепер можна прийти, поговорити...

Світлана й Олександр Савчуки майже півтора року жили між надією і страшним передчуттям, шукаючи свого первістка – воїна Ігоря. Тепер мама приходить до нього на кладовище... Жінка каже: «Зате знаю, що син – удома…»

Якби ми зустрілися до війни із любешівцями Світланою й Олександром Савчуками, то наша розмова була б про щасливу подружню пару, котрій Бог дарував велику любов, в якій народилися чотири сини.

Про їхню любов ми й тепер, звичайно, говорили, бо з неї почався спільний життєвий шлях двох молодих людей. От тільки  розмова була сповнена печалі, адже йшлося про те, що війна забрала в них дитину – їхнього найстаршого сина, Ігоря. Та ще й як! Довгий час він був у числі тих, хто пропав безвісти. Лише через рік і п’ять місяців вдалося знайти сина й похоронити в рідному Любешові.

«На нашому весіллі вже гуляв наш первісток-синок…»

Виявляється, все в житті подружжя могло скластися так, що жили б вони не в Любешові, а в... Брянську. А було так... Початок 1990-х – все ще Радянський Союз. Світлана, яка родом із села Цміни, що на Маневиччині, вчилася в Брянському технологічному інституті на бухгалтера-економіста.

– Перший курс закінчила, – пригадує жінка. – Прийшли ми з дівчатами на дискотеку. Чую від них: «О, в нас тут така абітура ( абітурієнти. – Ред. ) з’явилася!» Був серед тої «абітури» й Олександр. Теж – волинянин, із села Витуле тодішнього Любешівського району. На тій дискотеці ми й познайомилися з ним, і з того часу почалася в нас любов. Саша вступив на факультет «Лісове господарство», спеціальність – «екологія». У нас все дуже швидко якось пішло. Через рік, 10 серпня, ми побралися. Розписалися й батьків поставили, перед фактом, що в нас – сім’я. А в лютому 1992-го, коли в нас уже син, Ігор, був, батьки Олександра зробили нам весілля, на якому гуляв і наш первісток.

Олександр довчився в інституті, а Світлана – ні, бо на руках була дитина. Хоча, як пригадує зараз, така можливість була:

– Батьки казали: «Ми будемо глядіти онука». Але так якось склалося, що перш Ігор, а через три роки Іван з’явився на світ. А потім, знову ж таки через три роки, – Сашко і ще аж через 10 літ після нього – Богдан. Мала батьківщина двох молодших – уже Любешів. Ігоря ми якось зареєстрували в Цмінах на Маневиччині, хоч народився в росії. А от Іван за документами – брянський.

І взагалі все могло скластися так, що сім’я Савчуків жила б і досі десь на Брянщині. Вже в студентські роки молода сім’я не мала проблем із житлом –  перш отримали кімнату в гуртожитку, потім – дві. А коли Олександр закінчив інститут, то йому зразу пропонували, як зараз чоловік пригадує, посаду лісничого в тому ж в Брянську з перспективою з часом стати директором лісгоспу. Та було одне «але», завдяки якому сім’я переїхала таки в Любешів:

– На початку 1990-х  у вишах було модно укладати  контракти. Тож після першого курсу я взяв бланк контракту Брянського технологічного інституту й приїхав у Любешівську районну раду. Зайшов до голови (тоді на цій посаді був, досі пам’ятаю, Віктор Павлюк) і спитав, чи їм потрібні такі спеціалісти. Поговорили ми з ним, й він розпорядився, щоб у бухгалтерії все відповідно оформили. За моє навчання тоді заплатили п’ять тисяч рублів. Завдяки цьому значною мірою й не залишився в росії, закінчивши інститут, незважаючи на заманливі пропозиції. Уже з дипломом приїхав у Любешівський район й доповів, що, мовляв, їхній спеціаліст-
еколог прибув. Спитав, чи ж потрібний. Думаю, якби тоді відмовили, то наша сім’я залишилася б жити в росії. Не відмовили, хоч і не за спеціальністю взяли: для початку – на посаду економіста. Тож сказав дружині, що залишаємося в Любешові, «бо за нас гроші платили».

«Приходжу з війни – і зразу женюся»

У Любешові виросли чотири сини подружжя Савчуків. Час летить швидко – вже й наймолодшому, Богданові, буде дев’ятнадцять. Він закінчив два курси Львівського державного університету фізичної культури. Іван проживає в місті Штутґарті. Як закінчив школу, то пішов вчитися в Краківську академію. Здобувши фах юриста, невдовзі перебрався з Польщі в Німеччину й обрав... будівельну справу. Сашко теж закінчив у Львові виш фізичної культури, але перекваліфікувався й тепер у рідному Любешові трудиться на будівництві (це й зрозуміло: будівельна справа – сімейний бізнес Савчуків). А як же складалося життя найстаршого сина Ігоря? Йому, як мовиться, сам Бог велів будівництвом займатися, бо ж вчився свого часу на будівельному факультеті Луцького НТУ.

– Але закінчив тільки два курси, – розповідає мама захисника-Героя. – В нього там кохання-зітхання було. Щось не склалося з любов’ю, й він покинув навчання – пішов в армію. В Дніпрі відслужив й повернувся додому. Вже після того, як Ігоря не стало, я знайшла його папери, з яких дізналася, що він складав тести – і результати були ще кращі, як після школи. Видно, хотів вчитися, але нам про це не говорив. Якби сказав, то ми б із чоловіком підтримали його. Самі починали, пригадую, з ним про це мову, але відчувалося, що в сина – вже інші пріоритети. Йому і вчитися хотілося, й гроші заробляти, то й пішов працювати. До речі, один раз поїхав за кордон, знайшовши роботу на пилорамі. Коли повернувся додому, то казав хлопцям: «Більше там мене ніколи не буде». В Києві працював багато. І в Любешові людям квартири робив – ще й зараз його згадують.

Серед місцевого населення був лише один дід, який ділився водою з українськими військовими. Всі інші – не пускали на обійстя.

І про кохання сина, що склалося, в студентські роки, в жінки щемливий спомин:

– Його дівчина вийшла заміж, народила двоє діток, але в неї в шлюбі не все ладилося. Коли приїжджала до батьків (вона – любешівська), то вони з Ігорем, разом із дітками, прогулювалися по Любешову. Знаю, коли в 2022 році син пішов на війну й був ще в Луцьку, то дівчина – студентська любов – приїжджала до нього. А один раз при розмові зі мною син сказав: «Приходжу з війни – і зразу женюся». Як ми з чоловіком зрозуміли, Ігор, мабуть, хотів зійтися зі своїм першим коханням, яке не забулося.

У кімнаті любешівської квартири, де ми спілкувалися з батьками загиблого Героя, на видному місці – світлина Ігоря, зроблена якраз в той час, коли він жив із такими намірами на подальше життя. Батьки, котрі добре знають свого сина, не могли не помітити, що в його погляді – особлива ніжність, і пов’язують це з тим коханням, яке було в нього до останньої хвилини.

«Мам, у нас все добре. От тільки нам би трохи води»

Олександр Савчук, батько чотирьох синів, так пригадує перший день повномасштабного вторгнення.

– 24 лютого, о 8-й ранку, я вже прийшов у військкомат. Мені ж 53 роки було – ще міг воювати. На медкомісію направили. А там якась лікарка сказала, що в мене були проблеми з серцем і геть мене забракувала. А я ж думав, що в мене все нормально. Потім ще раз у неї був. Закінчилося тим, що вона документ переписала, але залишила висновок: «обмежено придатний». Ще разів чотири я ходив у військкомат, зголошуючись служити. Але мене не брали, бо тоді черги були. Сказали, що, мовляв, ще встигнеш. Брали молодших. І поки я ходив і просився у військо, то Ігор, якому тоді було тридцять, випередив мене.1-го березня він уже був у Луцьку  – у військовій частині тероборони.

– Коли я про це дізналася, то трохи заспокоїлася, – долучається до розмови пані Світлана. – Розповідав Ігор, що навчання проходить. Хоча потім, як він загинув, то згадувала його слова в перші дні великої війни: «Мам, я, певно, піду в «Азов». Я відмовляла його від такої затії. І от зараз думаю, що, може, й неправильно зробила. Може, якби син пішов в «Азов», то все по-іншому склалося б. Але так, видно, мало бути. Підрозділ, у якому служив Ігор, перш стояв в Луцьку на блокпостах, а 16 травня хлопців вже відправили на Лиман Донецької області. 19-го син подзвонив мені. Було чути, як щось летить, гуде. На моє питання: «Що там у вас?», – сказав: «Мам, у нас все добре. От тільки нам би трохи води». Виявляється, серед місцевого населення був лише один дід, який ділився водою з українськими військовими. Всі інші – не пускали на обійстя. А коли солдати зірвали зелених яблук, то в спину їм полетіло... каміння. Тоді ж, 19-го, був перший бій. Це я вже згодом дізналася від свідків, які з вдячністю згадували «хорошу дівчину Майю з Волині», котра того дня вивела бійців усіх живими ( мова йде про ветеранку російсько-української війн, лучанку Майю Москвич, яка була і в АТО, а згодом воювала з перших днів повномасштабного вторгнення, – звільнилася в запас в 2024 році. – Авт. ).

22 травня Ігор ще розмовляв з братами. А 23-го його не стало. І, знову ж таки від свідків, Світлана Савчук чула, що «хлопців бездумно кинули у бій – їх там накрили вогнем і наші, й вороги». Ігор загинув від пострілу кацапського танка.

Від свідків Світлана Савчук чула, що «хлопців бездумно кинули у бій – їх там накрили вогнем і наші, й вороги». Ігор загинув від пострілу кацапського танка.

–  Я розмовляла з побратимом сина, котрий був у тому бою й вижив. Він казав, що їхній підрозділ послали для підсилення до 79-ї бригади. Бійці з цієї бригади говорили їм: «Хлопці, чого ви сюди прийшли? Ми відступаємо. Ми просили зброю, а не вас!». І військовий на прізвище Зенц, з позивним «Дєд» ( йдеться про «кіборга» із  Рожищенської громади В’ячеслава Зенца, бойовий шлях якого тривав до 25 лютого 2023 року, – він  загинув на Харківщині. – Авт. ), говорив, що їх прикомандирували до 79-ї бригади, а воювати не було чим: «Танк іде на нас, а гранат – нема». Тобто командири недолугі були, які, по суті, не розібралися в ситуації…

«Був шанс на цілий рік раніше знайти сина»

Недовгий шлях Ігоря Савчука на війні. Але дуже довгим було повернення бійця додому. Рік і п’ять місяців тривали його пошуки.

– Коли стало відомо, що хлопців розбомбили (про це розповів чоловік, який доставляв вантаж на передову, але його завернули – не було кому везти), тут почалася заворуха, – пригадує той чорний день Світлана Савчук. – Я зателефонувала знайомій. Мовляв, мій син у Лимані – що далі робити? Через трохи вона передзвонила мені і каже: «А ви знаєте, що він рахується у Рівному на полігоні?» І коли ми наступного дня поїхали вже в Луцьк, у військову частину, нам ще й там говорили, що ми придумуємо якісь жахи, бо «всі живі-здорові»...

Лише через два тижні батькам Ігоря Савчука принесли офіційне сповіщення, що їхній син зник безвісти. А вони вже до того почали його шукати. Й ці пошуки тривали рік і п’ять місяців. Минали тижні, місяці, з’являлася якась інформація від побратимів. Батьки розуміли, що в тому бою шансів вижити в Ігоря не було. Залишалося знайти його тіло.

– Ми удвох з чоловіком зразу здали аналізи на ДНК-тести. Є одне, в чому й досі виню себе, – це те, що неправильно зробила в жовтні 2022 року. 1-го жовтня Лиман був звільнений. Один із любешівських хлопців каже: «Давайте, поїдемо туди – там зараз поліція стоїть – є й наші, з Любешова. Йде якраз ексгумація. Може, якраз знайдемо Ігоря». Був, як зараз розумію, шанс на цілий рік раніше знайти сина. Та буквально після цієї розмови – дзвінок-запрошення з Києва: «Ми вас чекаємо 9 жовтня...» Подумала: «А раптом якусь інформацію дадуть?» Тож поїхала не в Лиман, а в Київ, в координаційний штаб з розшуку тих, хто пропав безвісти. Там була одна «водичка», лапша, як кажуть, на вуха. Єдина користь із цієї поїздки, що в Києві я виправила документи. В Ігоря неправильно значилося по батькові й дата народження була з помилкою. Зрозуміла, чому мені весь час снилися його документи – то військовий квиток, то ще щось, і голос сина: «Мам, документи». Виявляється, давав знати, що вони в нього є.

Пошуки затягнулися ще на цілий рік.

– Куди тільки ми не зверталися, де ми не ходили, не їздили?!  Багато різних доріг пройшли, – каже Світлана Савчук. – І от якось дзвонить подружка й говорить: «Знаєш, є ще один варіант – давай спробуємо. Тільки я сама боюсь телефонувати». Йшлося про те, що в Києві, в судовій системі, працює наша землячка – дівчина з села Заріка. Взяла я номер її телефона, і вже Саша телефонував цій землячці Ользі (так її звати).  Це вона й допомогла нам знайти Ігоря. Розворушила слідчих, усіх, хто мав цим займатися. А то б досі шукали.

Серед знайдених – любешівці  Анатолій Любчик, Володимир Будько. А всього – одинадцять бійців, зокрема з Луцька, Ківерців, села Ситниця, що на Ківерцівщині. Ще відомо про двох загиблих, але вони офіційно й досі в числі тих, хто пропав безвісти, оскільки, за словами Світлани Савчук, нема доступу, щоб забрати їхні тіла.

«Мучить думка, чому ніхто нам не передзвонив?»

Сьогодні батьки Ігоря Савчука знають, що Ігор та його побратими загинули в Лимані. Коли місто захопили росіяни, то всіх (а це – 38 воїнів) поховали,  як розповідали свідки, скинувши у вириту траншею. І лише  після звільнення Лимана від окупантів, що сталося через чотири місяці, була проведена ексгумація. Тоді тіла перевезли у Дніпро, де й похоронили.

– До речі, – каже Світлана Савчук, – в кишені Ігоря були документи – військовий квиток зокрема. На документах – виписані три чи чотири наші телефонні номери. Мучить думка, чому ніхто нам не передзвонив? Коли тіла ексгумували, то не було коли роздивлятися. Але чому цього не зробили в Дніпрі, коли тіла привезли в морг? А в результаті відповідна команда перепоховала їх просто як невідомих солдатів. Така їхня робота. Міг би хтось, той же слідчий, сказати хоча б рідним, що «ваш син (чоловік) загинув». Що це нам дало б? Може, вдалося б пришвидшити ДНК. А так довелося ще рік жити в безнадійному очікуванні.

Про те, які це страждання для матері, – слова Олександра Савчука про свою дружину:

– Ви б бачили, яка Світлана стала за ті півтора року пошуків Ігоря, – кості одні були – це вже зараз трохи відійшла, ожила. Я їй говорив: «Давай будемо жити так, ніби Ігор не загинув, поки не отримаємо офіційного підтвердження. Інакше – ти ж просто помреш, якщо кожен день житимеш з одною думкою. Так і протрималися майже півтора року.

Хоронили Ігоря Савчука  в рідному Любешові 11 листопада 2023 року.

– Це вже третя синова могила, – каже мама Героя, який назавжди залишився тридцятилітнім. – Перші дві були в Лимані та Дніпрі. Важко було його знайти. Зате тепер я знаю, що син – вдома. Що мені є куди піти, аби зустрітися з ним, поговорити. При Ігорю були документи, підтвердилося ДНК. І все ж я попросила й нам відкрили домовину. Голова, руки, ноги – все було у нього. Ясно, що вже – скелет, на якому, мов би припаяні, шматки «броніка». Мені приснилося, як син лежить, і я хотіла ще раз перевірити, чи сни справджуються. Коли відкрили домовину, то, як і бачила у сні, Ігор лежав на боку, підібгавши ноги під себе, – так, як він завжди любив спати. Справджуються...

Катерина ЗУБЧУК .

Зараз також читають: Дружина Героя з Волині: «Боже, як сказати синові, що його тата вже немає?» .

Волинські