Повернути пам’ять: як у Кисилині створили музей і рятують католицький цвинтар

02 вересня 2026 р. 13:01

02 вересня 2026 р. 13:01

Нині Кисилин у Затурцівській громаді звичайне волинське село, до якого навіть не їздить маршрутка. А якусь сотню років тому воно було містечком, де перетиналися культури, релігії та долі православних, католиків, євреїв. І на цьому перетині лишилися унікальний православний храм, величний католицький костел, древні цвинтарі. Погодьтеся, чималий спадок як для звичайного села.

Частину цієї пам’яті намагаються зберегти ентузіасти.  Одним із них є луцький генеалог і краєзнавець Артур Альошин – співзасновник і керівник місцевого музею. Для Артура  Кисилин  не випадкове місце на карті – тут жили його предки. А його історія – приклад того, як дослідження власного родоводу перетворилося на вивчення історії цілого містечка.

– Один із нащадків кисилинців, Василь Шахраюк, придбав у селі приміщення колишньої ветаптеки. Будівля була безперспективною і коштувала  400 гривень. Василь хотів облаштувати у ній музей. Паралельно таку ж ідею мав і я –  шукав можливість придбати приміщення у Кисилині, аби створити культурний простір, пов’язаний з його історією. Вдалося об’єднати наші ідеї, – розповідає Артур.

До них долучилися кілька місцевих волонтерів. Поступово сформувалася команда, яка взялася за створення музею. Василь Шахраюк став фактично його  фундатором: у придбаному приміщенні зробив ремонт і взяв на себе витрати на його утримання. Артур Альошин займається дослідженнями, концепцією та наповненням експозиції.

Офіційно музей відкрили 8 листопада 2023 року. На початку експозиція була біднуватою – кілька плакатів та експонатів. Але саме відтоді почалася робота, результат якої вже можна побачити у вітринах. Назва «Музей Кисилина»  – проста. Артур наголошує: бажання перетворювати простір на сховище старих речей не має. Головна ідея – показати історію Кисилина та навколишніх сіл через долі людей, які тут жили.

– Музей у моїй уяві має бути локальноцентричний і людиноцентричний. Історія – це не просто набір подій, за цими подіями стоять  люди. А у тих людей є імена, долі, нащадки, – пояснює Артур Альошин.

Саме тому тут збирають не лише предмети побуту. Важливе місце займають фотографії, документи, свідчення та інформація про конкретних мешканців.  Одним із таких проєктів стала фотовиставка «Відкритий альбом: невідомі та знайомі обличчя». Протягом кількох років вдалося відсканувати старі фотографії мешканців Кисилина та його вихідців. Найдавніші з них датуються початком ХХ століття. Біля кожної людини на фотографії є номер. Місцеві мешканці можуть прийти до музею, впізнати своїх родичів і доповнити інформацію. Так фотографія поступово перетворюється на частину біографії конкретної людини.

А ще в Артура є масштабніший задум – створити родове дерево Кисилина. Як це працюватиме? Нащадок мешканця села, прийшовши до музею, називає імена предків, наприклад,  діда чи баби, а Артур вибудовує зв’язок із попередніми поколіннями на основі імен та документів.

Серед матеріалів музею є фотографії «Просвіти», на яких можна роздивитися одяг місцевих мешканців, а він подекуди досить елегантний.

– За світлинами можна простежити, як люди вдягалися у перші роки після  приходу радянської влади та в пізніший період. Помітно, як країна відставала у розвитку легкої промисловості. Не було де купити гарного готового одягу, не залишилось шевців та кравців, бо дуже часто ними були євреї. Що партія передбачила на п’ять років вперед, у тому народ і ходив. А партія, зазвичай, придумувала один костюм для всіх, – пояснює дослідник.

Артур переконаний: локальна культура має значення не лише для музею. Якщо сучасні мешканці хочуть носити традиційний волинський одяг, варто знати, який вигляд він мав саме в їхньому селі. До речі, місцеві майстрині відтворили для Артура вишиванку за зразком із колекції Музею Івана Гончара середини ХІХ століття, але родом ця вишиванка з Кисилина.

Ще одна цікава фотографія, на якій зображені люди з однаковими лопатами. Деякий час дослідник не міг зрозуміти, що ж зафіксовано на фото. Виявилося, що  це копання каналів у міжвоєнний період. Своєрідні громадські роботи, на які залучали місцевих мешканців. Їм навіть платили. Держава давала інструменти, люди працювали, але мали ці інструменти повернути, і вони їхали далі, а в людей лишалися канал чи дорога.

Також у музеї можна помилуватися й нестандартними писанками, авторства мисткині Олени Барчук. Їх спеціально замовили для експозиції, адже на них нанесено герби колишніх власників Кисилина.

Музей для Артура Альошина – це не лише збір предметів. Значна частина роботи відбувається далеко від Кисилина, в архівах. Він вже встиг виявити чимало неточностей у поширених описах історії містечка. Один із найвідоміших прикладів  – легенда про зв’язок Кисилина з Адамом Киселем.

– Ця версія повторюється у різних публікаціях ще з ХІХ століття. Логіка проста: Кисіль – Кисилин. Проте під час досліджень я не знайшов документів, які б підтверджували, що Адам Кисіль володів чи якимось іншим чином був пов’язаний із містечком. Але спростувати  таке твердження одним реченням недостатньо. Потрібно дослідити, хто насправді володів  Кисилином у відповідний період, які документи це підтверджують, звідки взялася сама легенда, – розмірковує Артур. Саме така клопітка робота, яку відвідувач музею часто навіть не помічає, і становить значну частину його діяльності.

Особливість музею ще й у тому, що він намагається показати Кисилин  багатокультурним. Наприклад, через історію єврейської громади. Завдяки участі в проєкті «Музеї переосмислення» Українського центру вивчення історії Голокосту вдалося дослідити єврейське минуле цього населеного пункту та створити путівник його єврейською історією. В експозиції є предмети, пов’язані з юдейською традицією, зокрема дрейдли та та частково збережену ханукію у формі крісел кінця ХІХ століття.

– Єврейська громада Кисилина мала ідею –  усі повинні мати мінімальні можливості. Наприклад, відзначити релігійні свята. Для цього багатші скидалися грошима. Був  збирач, який це підтверджував і ставив печатку – вона є в експозиції музею. Згодом біднішим давали гроші чи продукти, щоб вони могли відсвяткувати, – пояснює Артур.

Є тут і матеріали про німецьких колоністів, які жили на околицях до Другої світової війни. З колонії Маринків німці повернулися на історичну батьківщину, в містечко Лінстов біля Берліна. І через багато років один із будинків, зведених у німецько-волинському стилі, перетворили на музей переселення волинських німців. Тепер представники цієї установи активно волонтерять на користь України та підтримують зв’язки з музеєм Кисилина.

Нещодавно створено громадську організацію «Музей Кисилина». До неї входять ті, хто активно долучився до створення музею. Це Артур Альошин, Василь Шахраюк, Іван Квік, Роман Гаврилюк, Олександр Веремчук та люди, які живуть ідеєю, а не паперами та членськими внесками. Наприклад,  Роман часто приносить експонати: у льосі, де після Другої світової війни була олійня, відшукав чотири самовари. Також музею передали робу Петра Міщука – в’язня німецьких концтаборів, який народився в Кисилині, а проживав у Шептицькому.

Музей Кисилина працює не за традиційною моделлю. Тут немає працівників, які щодня відкривають експозиції. Ніхто не отримує зарплати. Вхід безплатний, адже одна з принципових ідей засновників – зробити історію доступною. Якщо люди хочуть приїхати, їх просять попередити хоча б за добу. Тоді хтось із команди відчиняє приміщення.

– Настоятель Свято-Михайлівської церкви Іван Квік до  створення музею був, певно, найвідомішою людиною у селі. Якщо хтось сюди їхав, для них Кисилин відкривав отець. Він і зараз долучається до популяризації села.

У майбутньому Артур бачить музей частиною ширшого розвитку Кисилина, який полягає в зеленому туризмі та створенні  агросадиб, таким чином  культура може стати одним із чинників економічного поступу. Досліднику важливо не лише наповнити музей експонатами, а й повернути усвідомлення колишнього статусу – містечка, яке мало власне локальне значення. Після адміністративних та радянських реформ багато таких поселень поступово перетворилися на звичайні села – почала зникати пам’ять про їхню роль.

– Хочеться, щоб Кисилин став прикладом такого відновлення. Олиці ж повернули статус міста. Хоча це було суто політичне рішення. Кисилин має давню історію самоврядування. Саме на цій основі можна повернути йому статус містечка, це допоможе легше знаходити інвесторів для реалізації культурних ініціатив, –  каже він.

Інша важлива частина волонтерської роботи Артура Альошина в Кисилині – старий католицький цвинтар.

Після повномасштабного вторгнення у 2022 році стало зрозуміло: польські організації та нащадки похованих тут людей не зможуть приїжджати так регулярно, як раніше. Артур уже до того кілька разів брав участь у прибиранні католицьких кладовищ. Він називає такі місця «спадщиною без спадкоємців».

У Кисилині вирішили не чекати, поки хтось приїде. У травні 2022 року на дві толоки зібралося близько 50 мешканців. Відтоді прибирання стало регулярним. Згодом до українців приєдналися поляки. Серед партнерів ініціативи – Центр діалогу в Костюхнівці біля Маневич, звідки допомагали матеріалами, інструментами, палбним, а також організаційно.

До прибирання долучаються і поляки, які не мають безпосереднього родинного зв’язку з Кисилином. Частину людей Артур знаходив через соціальні мережі. Просто писав оголошення і на нього відгукувалися. У 2025 році на прибирання старого католицького цвинтаря приїздили волонтери з Варшави, Кракова та Каліша. Для деяких це була перша подібна акція, а дехто, їдучи на Волинь, привіз ще й автівки для українських військових.

Цвинтар має площу близько гектара. Тут збереглися близько 70 могил, пам’ятників і хрестів. Найстаріші  датуються 1840-ми роками. Деякі мають художню цінність, зокрема, колоновидної та пірамідальної форми. Вони виготовлені з пісковику, який привозили на Волинь. Тут поховані представники відомих родів, зокрема Гулевичі та Модзелевські – власники Кисилина та Низкинич. Але пам’ятники поступово руйнуються. Частина пошкоджена або пограбована ще у 80-роках ХХ століття, інші нищить час, погода та відсутність регулярного догляду.

Люди, які об’єднані ініціативою збереження цвинтаря, не мають достатньо ресурсів для реставрації всіх надгробків. Тому основне завдання – хоча б зупинити заростання території. Спочатку дерева та кущі вирубували майже повністю. Тепер підхід змінили: відкриті ділянки розчищають, а на інших рослинність проріджують, щоб зберегти дерева, які можуть давати тінь.

У перспективі Артур бачить тут своєрідний «сад пам’яті» – простір, де можна буде пройтися між могилами, побачити хрести й пам’ятники. Не парк у розважальному сенсі, а місце для пам’яті. Є й амбітніший задум – дослідити цвинтар за допомогою георадара. Це дозволило б визначити, де знаходяться поховання, навіть якщо над ними немає пам’ятників. Після такого дослідження можна продумати стежки територією, визначити місця, де можна висаджувати дерева, не пошкодивши поховання.

Чому українці взагалі мають опікуватися старим католицьким цвинтарем? Для Артура відповідь проста: тому що історія Кисилина не ділиться на «нашу» і «чужу».

– Православний цвинтар у селі регулярно доглядають місцеві мешканці, адже є нащадки похованих. А католицький некрополь залишився без такої громади. Водночас історія самих кисилинців була набагато складнішою за сучасний поділ за конфесіями. Протягом століть виникали родини, де чоловік був католиком, а дружина  православною, або навпаки. Тому старий католицький цвинтар – це також частина історії українських родин, які жили в Кисилині, – зауважує Артур.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські