Прапор із похорону та фото коханого: волинянка здійснила сходження на Говерлу в пам’ять чоловіка-Героя

02 вересня 2026 р. 19:57

02 вересня 2026 р. 19:57

Жителька села Ратнів Боратинської громади Валентина Мартинюк піднялася на Говерлу в пам’ять про свого чоловіка, захисника України Олександра Мартинюка. Сходження вона здійснила у День пам’яті захисників і захисниць України, взявши із собою його фотографію та синьо-жовтий прапор, який отримала на похороні чоловіка.

Ця подорож стала для Валентини особливою: кожен крок угору був кроком назустріч спогадам про коханого, про їхнє спільне життя та про любов, яку не здатна забрати навіть смерть, інформують у громаді.

Вона здійснила сходження у День пам'яті захисників і захисниць України. Саме цього дня жінка хотіла бути якомога ближче до свого Олександра — до свого неба, як називає його сама.

Особливе місце у цій подорожі посів синьо-жовтий прапор. Той самий, який Валентині вручили на похороні чоловіка:

«Я не знала, чи зможу це зробити, але мені дуже цього хотілося. Я була огорнута синьо-жовтим прапором — тим самим, який зі словами: «Прийміть цей прапор як символ держави, за яку загинув ваш чоловік» мені вручили на похороні. Увесь цей час він лежав біля фото Саші, і я боялася навіть брати його до рук. Але тоді відчула, що це саме та мить, коли він мені потрібен. Я огортала себе прапором і вірила, що це Саша мене обіймає, огортає та дає сили подолати шлях до вершини».

Саме з цієї внутрішньої сили й почалася її дорога до Говерли. Хоча раніше Валентина ніколи не ходила в гори:

«Усе розпочалося зі знайомства на ретритах з іншими дружинами Янголів. Саме від них я дізналася про волонтера Руслана Теліпського та про «Віднови», які організовують для дружин, дітей і матерів загиблих та зниклих безвісти воїнів. Я безмежно вдячна, що в Україні є такі люди й організації, які роблять так багато для нас.

Я приєдналася і відразу відчула, що сходження на Говерлу саме в День пам’яті загиблих Захисників і Захисниць України буде для мене особливим. Тому я наважилася, хоча ніколи раніше не ходила в гори.

У колі людей, які розуміють без слів, легше проживати біль і сум, що огортають. У кожного своя історія, але біль у нас спільний. Спільною була й наша мета — підкорити Говерлу в пам’ять про наших небесних воїнів».

Попереду чекала дорога, яка виявилася непростою. Лісова стежка поступово змінювалася камінням і стрімкими підйомами. Поруч була подруга, а в думках — Олександр:

«Ми вирушили, і майже весь шлях ішли поруч із подругою. Спочатку стежка пролягала через ліс, а вище перед нами відкрилися неймовірно гарні краєвиди. Ми йшли «синьою» стежкою — вона трохи коротша, але стрімкіша й більш кам’яниста. Підійматися по камінню було нелегко. Здавалося, що ми вже майже подолали шлях, але це була лише Мала Говерла — «Говерлянка», за якою ще не видно самої Говерли. Це було наче обманом зору, адже до вершини залишалося ще 800 метрів».

Коли сили почали закінчуватися, Валентина зупинялася. Але навіть під час перепочинку вона продовжувала свій шлях разом із Сашею - через відео, слова, фотографію та прапор:

«Я вже трохи втомилася, сіла й почала записувати коротке відео для Саші, щоб розповісти, що відчуваю, і відчути його підтримку. Взагалі ідея потроху знімати весь шлях виникла спонтанно, але це справді мені допомагало. Я ніби ділилася із Сашою кожною миттю, обіймала прапор — і це давало мені сили. Попереду залишалася остання частина шляху - ті 800 метрів. Тут я вже зупинялася частіше, бо втома давалася взнаки».

Ще 800 метрів. Ще кілька кроків. І вершина, до якої вона йшла не сама. Коли Валентина нарешті піднялася на Говерлу, перше, що вона зробила, — дістала фотографію чоловіка:

«Коли я піднялася на вершину, то дістала фото Саші, щоб сказати: «Ми на Говерлі, ми це зробили! Я кохаю тебе». Я плакала від суму й радості водночас. На найвищій точці України, так близько до неба, я відчувала себе ближчою до нього».

На цій вершині — серед гір, під українським небом — прийшло усвідомлення, яке важко передати словами:

«І зловила себе на думці: я так високо до тебе піднялася, але ти ще вище — недосяжно вище. Та водночас ти завжди поруч, у моєму серці. Завжди. Я вірю, що наше кохання продовжує жити й навіть смерть не здатна його забрати. Не здатна забрати нашу історію — лише нашу».

Для Валентини ця вершина стала не кінцем шляху, а ще одним доказом того, що любов не має відстані:

«Це сходження надзвичайно особливе для мене, для нас. Я вірю, що він би пишався мною…Я на все життя запам’ятаю цей день, шлях до вершини й ту мить, коли ми з ним підкорили Говерлу».

Це сходження — про любов, яка продовжує жити після втрати. Про пам’ять, яку неможливо забрати. Про силу, яка знаходиться навіть тоді, коли здається, що сил уже не залишилося. І, можливо, найважливіше — воно про «ми», яке для Валентини не закінчилося разом із життям її чоловіка.

Вона піднялася на найвищу вершину України, тримаючи біля серця фотографію Олександра та огорнувшись прапором, який отримала в день його похорону.

«Пишаємось силою та мужністю Валентини, її любов’ю до свого чоловіка та здатністю зберігати пам’ять про нього. Її історія — ще одне нагадування про те, що за кожним Захисником стоїть чиєсь життя, родина, любов та нездійснені мрії. Вічна пам’ять Олександру Мартинюку та всім полеглим Захисникам України», – йдеться у дописі.

Волинські