Не Гірки, а Горки: 625 років селу на Волині, яке не забуло свого імені

05 вересня 2026 р. 14:09

05 вересня 2026 р. 14:09

Школа, церква, свята, люди… Саме з таких світлин і складається жива історія Горок, які цьогоріч відзначають 625 років від першої писемної згадки.

Перша писемна згадка про поселення датується 1401 роком. За шість століть тут зводили церкви й школи, мріяли про краще життя, переживали війни – та зберегли історичну назву в живій народній мові

Село Горки – одне з давніх поселень Волині. У писемних джерелах воно вперше згадується у 1401 році. Саме таку дату подає енциклопедичне видання «Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область» (Київ, 1970). На 466-й сторінці про село сказано: «Уперше Горки згадуються в 1401 році».

Отже, цьогоріч моєму рідному селу виповнюється 625 років!

Звичайно, це не означає, що саме 1401-го Горки були засновані. Йдеться лише про найдавнішу відому на сьогодні письмову згадку про поселення. Задовго до появи цього документа тут уже жили люди, обробляли землю, господарювали. А сама згадка 1401 року пов’язана із земельними відносинами та правом власності на ці землі.

Тож справжня історія Горок, безперечно, ще давніша.

І 625 років – погодьтеся, поважний вік. У Волинській області є лише кілька десятків сільських населених пунктів, перші писемні згадки про які сягають давніших часів. До того ж Горки згадуються в документах на 83 роки раніше за Любешів.

Але ювілей – це не лише привід озирнутися назад. Це ще й нагода запитати себе: а що ми залишимо після себе?

Ювілей, який пам’ятається

Особливо мені пригадується попередній великий ювілей – 600-річчя Горок у 2001 році. Тоді в селі справді відбулося велике багатолюдне свято. До рідних домівок з’їхалися земляки з усієї України. Зустрічалися ті, хто давно не бачився, згадували минуле, раділи нагоді знову побути разом.

Такі події селу потрібні. Вони не лише створюють святковий настрій, а й нагадують людині, звідки вона родом, об’єднують земляків, пробуджують любов до рідного краю.

Та найважливішим у тому ювілеї було навіть не саме свято.

Тоді Горки мріяли про майбутнє.

Церква, яку будували у важкі часи

У 2001 році в селі саме зводили нову церкву.

Попередню Свято-Іллінську святиню навесні 1944 року спалили два радянські партизани, які, намагаючись відірватися від німців, хотіли сховатися за димовою завісою.

А релігійна історія Горок сягає значно давніших часів. Село згадується серед уніатських поселень ще у 1726 році.

Достеменно невідомо, коли саме тут з’явилася перша церква. Однак мені вдалося віднайти копію найдавнішої відомої метричної книги Горківської Іллінської церкви – за 1748–1801 роки.

Сьогодні, коли минулі століття дедалі більше віддаляються від нас, такі документи набувають особливої цінності. Бо в них – не абстрактна історія, а імена наших предків, родини, народження, шлюби, смерті. Одне слово – саме життя села.

Можна змінити назву на карті, але не так легко стерти ім’я, яке століттями живе в людській пам’яті.

Через фінансові труднощі завершити нову церкву у 2001 році не вдалося. Урочисто її відкрили 17 листопада 2003-го.

Минуло вже понад два десятиліття, а святиня й сьогодні нагадує: великі справи не завжди здійснюються швидко. Але вони здійснюються, якщо є віра, наполегливість і спільна праця.

Мрія про нову школу

Так само Горки мріяли про нову школу. Діти тоді навчалися у трьох старих дерев’яних приміщеннях, тож потреба в сучасному закладі була очевидною.

Мрія почала ставати реальністю завдяки рішенню сільської громади та підтримці небайдужих людей. І це в непростий час, коли в Україні, приміром, упродовж 2010 року було закрито 115 шкіл, а в 2011-му – ще 200.

Початкову фінансову допомогу для будівництва у 2011 році надав уродженець сусідніх Ветел, тодішній перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Іванович Мартинюк. Того ж року мешканці Горок власним коштом і власними силами залили фундамент.

Для нашого села ця історія особлива ще й тому, що після закінчення Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки у 1972 році Адама Мартинюка направили вчителем історії саме до Горківської восьмирічної школи. Щоправда, у Горках він не працював – відразу перевівся до Ветлівської середньої школи. Але факт залишається фактом.

Будівництво нової школи виявилося справою непростою і тривало понад дев’ять років. Змінювалися обставини, виникали фінансові труднощі, коригували проєкт, затягувалися роботи.

Та мрія не померла.

18 грудня 2020 року в Горках урочисто відкрили новий ліцей.

Коли сьогодні дивишся на сучасну школу, легко забути, скільки років праці й зусиль стоїть за її появою. Але сільська історія саме з таких справ і складається – коли люди не погоджуються з тим, що «нічого не вийде», і зрештою домагаються свого.

Мріяли й про газ

У 2001 році в Горках мріяли ще й про природний газ. На моє переконання, і ця мрія могла здійснитися, якби тодішнє керівництво села активніше співпрацювало з Адамом Мартинюком.

Згадую про це не для того, щоб сьогодні когось звинувачувати. Просто історія села – це не лише те, що сталося. Це ще й те, що могло статися, але з різних причин так і не стало реальністю.

Та якщо поглянути на Горки впродовж останніх десятиліть, очевидного не заперечиш: село розвивалося, розбудовувалося, змінювалося, а життя його мешканців ставало кращим.

А потім прийшла війна

Мирне життя перекреслила клята російська війна. Вона змінила плани, забрала звичне відчуття безпеки, змусила багатьох людей жити в постійному очікуванні новин із фронту. А на місцевому кладовищі замайоріли державні прапори над могилами полеглих Героїв…

Тому хтось може запитати: який ще ювілей, коли триває війна?

Я розумію таку думку. Але не погоджуюся з тим, що через війну ми повинні забути про життя.

Я не закликаю до гучних застіль чи дорогих святкувань. Навпаки. Хотілося б, щоб 625-річчя Горок залишилося в пам’яті земляків якоюсь доброю і корисною справою.

За рік можна було б зробити в селі щось справді потрібне людям: поліпшити благоустрій, упорядкувати якусь територію чи громадське місце, подбати про важливий для громади об’єкт, допомогти тим, хто цього потребує.

Бо життя триває. І навіть під час війни ми повинні думати про те, яким буде наше село після Перемоги.

625 років – це відповідальність

625 років – величезний відрізок часу. За ці століття змінювалися держави, влади й кордони, приходили нові покоління. Починалися і закінчувалися війни. Народжувалися і помирали люди.

А Горки залишалися.

Залишалися земля, дороги, хати, церква, школа. І головне – люди. Саме вони передавали своїм дітям та онукам пам’ять про рідне село.

Тому ювілей – це не лише гордість за давню історію. Це ще й відповідальність перед тими, хто жив тут до нас, і перед тими, хто житиме після нас.

Своїм землякам я бажаю насамперед перемог – і головної Перемоги України!

А все інше, як кажуть, додасться. Працелюбні горчани лад у своєму селі наведуть.

Повернути Горкам їхнє ім’я

І ще про одну річ хочу сказати у цей ювілейний рік.

Минулого разу, на 600-річчя, я закликав земляків повернути селу його історичну, милозвучну назву – Горки. Однак тодішня влада – ні місцева, ні районна – моєї пропозиції навіть не розглянула.

Тому повторюю цей заклик і сьогодні.

Нинішню офіційну назву Гірки село отримало в радянський період. Історичну назву змінили без громадського обговорення та без урахування думки жителів.

Але адміністративне перейменування так і не змогло витіснити справжню назву з живої народної мови.

Попри десятиліття офіційного вживання назви Гірки, місцеві жителі й сьогодні називають своє село Горки – з наголосом на першому складі, а себе – горчанами, рідше – горківчанами. Так само називають наше село та його мешканців і люди з навколишніх населених пунктів.

Для когось це може здатися дрібницею. Мовляв, яка різниця – Горки чи Гірки?

Для мене різниця є

Бо я народився саме в Горках. Навчався саме у Горківській школі.

Назва – це також частина історії. Це слово, яким село називали наші предки. Це пам’ять, що передається від покоління до покоління.

Тому вважаю: повернення історичної назви стало б справедливим і гідним подарунком Горкам до їхнього 625-річчя.

Звісно, це тривалий процес, і завершити всю процедуру безпосередньо до ювілею вже навряд чи вдасться.

Але не потрібно чекати ще 25 років.

Бо через чверть століття в Горках житимуть уже інші люди.

І я хотів би, щоб вони знали: у 2026 році, коли Горкам виповнилося 625 років, ми не лише згадували їхнє минуле.

Ми думали про їхнє майбутнє.

Петро КРАВЧУК,
почесний громадянин селища Любешів

Волинські