Волинянка Людмила: «Два роки, як чоловік пропав безвісти, а я все живу надією, що він – живий»

05 вересня 2026 р. 20:31

05 вересня 2026 р. 20:31

Людмила Сумера майже два роки шукає свого чоловіка Олександра, який зник безвісти 11 жовтня 2024 року під час бою на Курщині. Вона бере участь в акціях родин зниклих безвісти, молиться і не перестає вірити, що Саша повернеться додому.

Олександр Сумера із села Звиняче, що на Горохівщині, востаннє подзвонив дружині, Людмилі, вдосвіта 2 жовтня 2024 року й сказав: «Я їду на роботу»

– А за день до цього, – пригадує жінка, – Саша одержав медаль «За відвагу». І коли я говорила тоді із командиром підрозділу, в якому служив чоловік, то він сказав, що як тільки Олександр прийде з позиції, то в нього вже буде зароблена відпустка. Не дочекалися ми його вдома. Натомість 11 жовтня мені вручили сповіщення про те, що чоловік пропав безвісти.

Сталося це «в стрілецькому бою з противником в населеному пункті Крем’яне Курської області...»

«Наша любов – зі шкільних літ, але узаконили шлюб, коли донька в перший клас пішла…»

Мала батьківщина Людмили й Олександра Сумерів – село Красів на Горохівщині. Там народилися, росли, в одну школу, Мислинівську, ходили, – пригадує жінка. – Я ще семикласницею була, як Саша (він на чотири роки старший) побачив мене, почав залицятися. Наша любов – зі шкільних літ.

Після школи-дев’ятирічки вчилася в Локачах на кравчиню. А він, здобувши в Берестечку спеціальність тракториста, працював в колгоспі.

Далі була армія. Про строкову службу Олександра в Людмили особливий спогад, бо вже тоді все складалося так, що вони – пара, яка піде по життю спільною життєвою дорогою:

– Я проводжала Сашу в армію. А потім і їздила до нього – в Миропіль Житомирської області, де він проходив строкову. Це ж був початок 1990-х років. Тож сталося так, що присягу складав двічі: перш – у Радянському Союзі, а потім – у незалежній Україні. Після армії чоловік ще трохи був трактористом у колгоспі, а як господарство почало розпадатися, то ми разом їздили в Москву на заробітки. Хотіли купити собі хату, а оскільки і я, й чоловік – із багатодітної сім’ї, де росло по шестеро дітей, то треба було думати про своє житло. Так і стали мешканцями села Звиняче, де з допомогою батьків Саші придбали маленьку хатину. У 1996 році народилася їхня донька. Потім уже, як почали на Польщу їздити, то в 2019-му купили й більший будинок...

Слухаю Людмилу й ловлю себе на думці, що не розповіла вона про, зазвичай, пам’ятні на все життя моменти. Не згадала про те, як же покликав Олександр її, свою «любов зі шкільних літ» заміж, яким було їхнє весілля. На моє запитання з цього приводу жінка сказала:

– А в нас і весілля не було. Ми розписалися – і все. Якось само собою склалося, що багато літ жили, як мовиться, на віру, ростили свою Іринку. А вирішили узаконити свій шлюб, як дочка вже в перший клас ходила.

«Мене привезуть, як швагра, – от побачиш»

Повномасштабна війна застала Олександра Сумеру у Польщі. І, як зараз пригадує дружина, всі просили його залишатися за кордоном.

– І я чоловікові (скажу, як було) говорила те саме. Але він і слухати цього не хотів. Справа в тому, що мого брата, Олександра Василюка, зразу взяли на війну й він пропав безвісти. Дізнавшись про це, мій чоловік сказав: «То як я можу в Польщі сидіти?» – і приїхав. Спочатку його не мобілізовували. А в 2024 році шість разів повторювалося одне і те ж: давали повістку, він проходив ВЛК, йому писали, що придатний для служби, направляли у військову частину. А там, куди не завезуть, писали: «Непридатний» ( не вдаючись у подробиці, Людмила зазначає, що проблеми зі здоров’ям в Олександра були . – Авт. ) і повертали назад. У військкоматі переписували повістку на інше число, й Саша знову йшов на військово-лікарську комісію. Так було й 13 липня 2024-го. В той самий день його й забрали на службу.

Пересушую влітку воєнний одяг Саші, перу, не втрачаючи надії, що дочекаюся чоловіка, й він розпорядиться усім цим.

У пам’яті жінки закарбувалася хронологія подій: два дні були навчання в Рівному, десять – у Володимирі, десь тиждень – на полігоні у  Полтавській області, стільки ж – у Чернігівській. А далі, в кінці літа, перекинули на Сумщину – в 41-й механізованій бригаді служив Олександр Сумера. Звідси хлопців возили на позиції – на Курщину ( Бої  в Курській області росії розпочалися зранку 6 серпня 2024 року, коли Збройні Сили України перетнули російсько-український кордон поблизу міста  Суджа. – Авт. ).

Серед багатьох знімків, збережених на мобілці Людмили, є один, на якому вона з чоловіком, який вже у військовій формі. Для жінки він особливо пам’ятний, бо це – їхня остання зустріч.

– Як Саша був у Володимирі, то я зі своєю і його мамою їздили до нього. Свекруха, Марія Дмитрівна, тепер, коли її син – в числі тих, хто пропав безвісти, говорить: «Дякую, що ти мене тоді взяла з собою, що я побачилася з дитиною».

А ось про ті три місяці, коли Олександр був у війську, зокрема на Сумщині, звідки хлопців возили на позицію – на Курщину, в жінки такий спогад:

– Я вже говорила, що ще в 2022 році мій брат пропав безвісти. Було це у вересні. Менш як за пів року, в березні 2023-го, його привезли в домовині. Ми його провели в останню земну путь. А через рік... дохоронювали останки. І таке довелося пережити нашій родині. Саша мій, як сам був у гарячих точках, не раз казав, коли ми спілкувалися по телефону: «Мене привезуть, як швагра, – от побачиш». Я його спиняла: «Що ти таке говориш?» – «Ти не була тут, ти не знаєш, що тут робиться», – чула у відповідь.

Про останню розмову з чоловіком Людмила розповідає:

– Удосвіта 2 жовтня 2024 року Саша зателефонував і сказав: «Я їду на роботу». До речі, за день до цього чоловік одержав медаль «За відвагу». І коли я говорила із командиром підрозділу, в якому служив чоловік, то він сказав, що як тільки Олександр прийде з позиції, то в нього вже буде зароблена відпустка, й він приїде додому. Не було вже, на жаль, цієї відпустки...

«Це ж не пташка, що у вирій полетіла! Та й із вирію вертаються»

Саме в той час, коли Олександр був на позиції, дружина готувала йому передачу.

– Якраз на Сумщину мали відправлятися волонтери з Горохова, – пригадує Людмила. – Мені допоміг Іван Андрущук. Ми з ним поїхали до Никонюка ( Анатолій Никонюк –  директор ТзОВ «Городище. – Авт. ), бо там, у селі Городище, наші земельні паї, й чоловік в цьому господарстві якийсь час працював, й попросили допомоги. Потрібний був тепловізор, й Анатолій Олександрович нам дав його. Тож разом із моїми посилками волонтери повезли чоловікові й тепловізор. Але, знаючи, що Саша з хлопцями на позиції, подзвонила до командира й повідомила йому про передачу. А у відповідь почула: «Їх нема». «Що значить «нема»?», – застрягло в голові. Почала телефонувати за іншими номерами, але ніхто нічого вже не хотів говорити. Мовляв, не знаємо. Хоч, мабуть, просто не хотіли казати. Це ж було якраз 11-го жовтня.

А 14=го, це була п’ятниця, Людмилі принесли сповіщення, що чоловік пропав безвісти. Сталося це внаслідок стрілецького бою з ворогом, з переважаючими, як зазначалося, силами противника, в населеному пункті Крем’яне Курської області російської федерації.

– Брат і мама Олександра зразу здавали аналіз на ДНК-тест, – розповідає Людмила. – Ми подали необхідні документи в різні інстанції, як це передбачено. Впродовж майже двох років якісь папери досилаємо слідчому, як треба. Знаю від жінок, чоловіки яких пропали безвісти на Донеччині чи Харківському, Запорізькому напрямках, що там і слідчих мають. А в мене – російська федерація, – хто там слідчого дасть? Тож у нас він – горохівський. За якийсь час одержала з частини рюкзак Саші, форму, напевно, другу, запасну, один спальник, берці, документи, павербанк. Пересушую влітку одяг, перу, не втрачаючи надії, що дочекаюся чоловіка, й він розпорядиться усім цим. Я тільки балаклави, які купувала і йому передавала, бо потрібні були, як Саша казав, віддала волонтерам,  щоб комусь іншому послужили. З голови не йде думка, що була людина – й нема. Це ж не пташка, що у вирій полетіла! Та й із вирію вертаються...

Спочатку, як каже Людмила, ще до командирів телефонувала:

– Як, бувало, зателефоную, назвуся, що то дружина Сумери, то чула: «Ми бачимо». А на мої запитання відповідь була одна: «З Курщини новин немає ніяких». А потім прямо сказали: «Ви до нас не дзвоніть. У нас – вже другі хлопці. Що від нас залежить, ми зробили – в пошук подали вашого чоловіка, речі вам переслали. Шукайте через Червоний Хрест...» Я розумію, що це – війна, хлопці міняються, і Саша – вже «не їхній».

«Жити, чекаючи, з невизначеною втратою»

І вже майже два роки життя Людмили Сумери підпорядковане цим пошукам.  Вона з вдячністю говорить про горохівчанку Олену Баглик, чоловік якої теж пропав у жовтні 2024 року, й вона досі його шукає. Олена створила у фейсбуці групу й згуртувала таких жінок, як сама, з Горохівської,  Мар’янівської, Берестечківської громад. Організовує різні зустрічі, мирні акції родин тих, хто зник безвісти чи перебуває в полоні. Мета цих акцій – привернути увагу суспільства, влади та міжнародних організацій до розшуку та звільнення захисників.

– Я, як тільки можу, то долучаюся до таких акцій, – каже Людмила. – Ми надіємося, чекаємо, молимося. Спілкуючися, підтримуємо одна одну, радимося. Хтось більше знає, куди які документи подавати, шукаючи рідних людей.  Хтось знайшов уже й похоронив. А були випадки, коли боєць, який, як сповістили родині, пропав безвісти, перебував у полоні й вертався додому. Так було й на Горохівщині.

Йдеться про Ігоря Жуковського із села Сільце, який, як повідомили дружині, під час бою, 8 червня 2024 року, зник безвісти. А через п’ятнадцять днів його дружина, Ірина, дізналася, що чоловік перебуває в російському полоні. Торік, 4-го липня, в рамках обміну з рф, він вернувся додому. А в цьому році, коли в Горохові  відкривали після оновлення банери з портретами тих, хто пропав безвісти чи перебуває в полоні, Ігор Жуковський піднімав біло-чорний прапор – «Прапор Надії», що символізує віру в повернення військовополонених і тих, хто зник безвісти, а також тих, хто загинув в неволі.

– І от те, що цей один боєць, повернувся додому, – говорить Людмила Сумера, – додає надії, що й твій чоловік, може, живий. І я, як тільки можу, бо ще ж і на заробітки в Польщу їжджу, то беру участь в акціях, які проводяться і в Горохові, і в Луцьку.

30 серпня, в Міжнародний день жертв насильницьких зникнень ( ООН встановила цю дату для підтримки родин, чиї близькі зникли за невідомих причин, – в Україні через війну цей день має дуже важливе й трагічне значення. – Авт. ) в Горохові відбулася акція «Жити, чекаючи, з невизначеною втратою», організована вже згадуваною Оленою Баглик. І Людмила була там із портретом свого чоловіка. Непросто жити з цією «невизначеною втратою», адже це психологічний стан родин, чиї близькі зникли безвісти або перебувають у полоні, коли через відсутність тіла чи офіційного підтвердження загибелі неможливо завершити процес скорботи. А ще в Житомирі буває Людмила Сумера, де зустріла своїх посестер. І з цього приводу жінка розповіла:

– Там я познайомилася з Аллою Ласун – головою об’єднання родин, рідні яких служили в 41-й механізованій бригаді. З Горохівщини лише мій чоловік з цієї бригади, більш нікого нема. Всі – з Вінниччини, Житомирщини. Алла створилау WhatsApp групу, і вже там  ми спілкуємося. Вона оформила альбом із фотознімками тих, хто пропав безвісти,  і їздить із ним в координаційний штаб, буває в госпіталях, де зустрічається з хлопцями, які були в полоні, а тепер  проходять реабілітацію. В тому альбомі є знімок і мого чоловіка. Може, якраз хтось бачив його? Навіть крихітний шанс дає  надію, й не можна ним не скористатися.

«У снах бачила чоловіка таким, як він був у мирному житті»

На одному із знімків, які надала Людмила Сумера, – їхній з Олександром будинок. Біля нього – квітник, де якраз цвітуть гладіолуси, чорнобривці. І вона – жінка, яка майже два роки шукає й чекає свого чоловіка.

– Хто знав, що таке життя буде. Хотіли ми з Сашею велику хату – заробили, купили. І ремонти зробили – вже є де жити. Та от зосталася сама. Дочка, коли заміж вийшла, то була в невістках. Про те, що батько пропав безвісти, дізналася, коли була в Польщі. Повернулася, і вони з чоловіком переїхали сюди, до мене. Я – не сама, й мені так легше. Ірина стала мені підтримкою і в моїх пошуках. До акцій долучається.

Дехто з жінок, як доводилося чути, до провидців, мольфарів їздить. Їх можна зрозуміти, бо ж живуть між надією та скорботою – психіка шукає хоч якусь  відповідь, щоб скінчилося це катування невідомістю. Коли мова зайшла про це, Людмила сказала:

– Ніколи не зверталася ні до яких ворожок. До церкви ходимо, молимося, подаємо записки «За здоров’я». Все так, як священник каже. Адже поки що нема підтвердження про загибель.

І про сни згадка була:

– Спочатку снився чоловік, тепер вже – ні. У снах цих бачила Сашу таким, як він був у мирному житті, – то на роботі – трактором їде, то вдома й збирається йти на роботу. Щось із того часу, коли був в армії, на війні, – й разу не приснилося.

Це теж якась, хочеться думати жінці, зачіпочка, яка дає надію, що чоловік – живий.

А коли вже загинув, то думка одна:

– Щоб привезли тіло додому, щоб по-людськи похоронити чоловіка, й була могила, до якої могла б прийти.

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські