Справа, що стала новою точкою опори

08 вересня 2026 р. 14:44

08 вересня 2026 р. 14:44

–Моїми помічниками є діти та дружина Людмила, котра ще й є рушієм усіх починань. Чесно кажучи, якби не вони, не знаю, чи наважився б на цей крок – орендувати ставок і взятися за господарство, – розповідає ветеран російсько-української війни, військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Володимир Сапіга. – Разом із тим підтримку надають побратими, які допомагають в облаштуванні території. Навіть кіз, дику свиню подарували – діти назвали її Пепою.

За плечима Володимира  – понад двадцять років військової служби. Тривалий час  ніс її прикордонником на півдні України, згодом – у Луцькому прикордонному загоні. У 2020 році підписав контракт із чотирнадцятою бригадою. А з початком повномасштабного вторгнення у складі підрозділу вирушив на Житомирсько-Київський напрямок. Службу ніс у групі інженерного забезпечення.

У квітні підрозділ перекинули на Донеччину. А вже у травні під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Василівка Бахмутського району Володимир отримав важке поранення.

– Ми тоді несли службу на передовій, того дня внаслідок обстрілу прилетіла міна. Я отримав осколкові поранення, у тому числі й ноги, – ділиться спогадами Володимир. – Лікарям спочатку вдалося врятувати її, але згодом почалися ускладнення. Намагаючись зберегти кінцівку, медики провели низку складних операцій. Та коли стало зрозуміло, що вони не дали очікуваного результату, бо на кону стояло життя, довелося погодитися на ампутацію.

Після важкого поранення на Володимира чекала тривала реабілітація. Відновлюватися довелося навіть у Польщі, де розглядали можливість остеоінтеграційного протезування. Однак воно виявилося надто дороговартісним, тож уже в Україні чоловікові встановили вітчизняний протез. Життя без кінцівки вимагало не лише фізичного, а й внутрішнього відновлення. Володимир зізнається: адаптуватися було непросто. Та саме родина допомогла знову побачити перед собою перспективу.

– Важко було звикати до життя без кінцівки. Але мене підтримала моя сім’я. З часом став замислюватися над тим, що маю чимось зайнятися – аби було і для душі, і для розвитку. Так, натрапивши на сайт, на якому відбувалися торги, побачив ставок у Березовичах. Вирішив спробувати, взяв участь – і виграв.

Щоправда, на початку водойма мала далеко не привабливий вигляд. На телефоні Володимира досі збереглися світлини, якою була тоді: більша частина ставка заросла очеретом. Щоб повернути йому первісний вигляд, довелося залучати спеціальну техніку. Розчистивши, взялися за зарибнення. У  ставок запустили коропа, амура, товстолоба, карася, щуку. А щоб узимку риба не потерпала від нестачі кисню, проводили аерацію.

Поступово змінювався не лише ставок, а й усе довкола нього. На березі Володимир звів будиночок, згодом тут встановили  альтанки та гойдалку. Потім територія почала оживати ще й завдяки тваринам. Тут оселилися барани, кози, свині, серед яких – дика свинка Пепа. Є й нутрія Олег. Деяких тварин подарували побратими, бажаючи таким чином підтримати ветерана.

– Підбором тварин займається донечка, вона й імена їм дає, – говорить Володимир. – Ще є пес. Уся живність потребує догляду, хоча не є вередливою. А деяка навіть досить самостійна. Ось ця парочка – цап із козою – нещодавно перепливли з острова на інший бік. Бачте, захотілося їм змінити місце перебування.

Їжу тваринам дають раз на день із запасом, адже Володимир із дружиною працюють, сам він і надалі продовжує службу у складі 14-ї ОМБр. Тому постійно перебувати біля водойми родина не може. Втім, навіть за таких умов господарство розвивається. На території ставка Володимир облаштував рекреаційну зону, де разом із побратимами організовує благодійні рибальські турніри. Під час них збирають кошти на потреби рідного підрозділу.

– У вересні збираємося вкотре організувати турнір у пам’ять учасника російсько-української війни Сергія Лященка, який служив у 14-ї ОМБр і трагічно загинув у ДТП. Крім того, хлопці, які пройшли шлях війни, можуть приїхати і посидіти з вудками. Для них це своєрідна терапія. Є тут і місце для особливого відпочинку – будиночок із бджолами. У ньому облаштовано два ліжка, під якими живуть маленькі трудівниці.  Зі слів Володимира, їхнє дзижчання та мікровібрації мають заспокійливий ефект і допомагають нормалізувати сон.

– Я неодноразово випробовував на собі цей метод і з упевненістю скажу: став ліпше засинати.

Сам ставок займає двадцять гектарів, а його глибина сягає від двох до чотирьох метрів. Цьогоріч водойма обміліла – рівень води знизився приблизно на метр. Володимир сподівається, що це тимчасове явище. Водночас планує пробурити свердловину, щоб при потребі за допомогою насосів наповнювати ставок водою. Та для цього потрібна електроенергія, яка наразі до цієї  території не підведена.

– На її проведення та підключення потрібно пів мільйона гривень, – каже він. – Таких коштів у мене немає, бо всі заощадження витратив на облаштування та зарибнення ставка. Намагаюся шукати грантові програми, але поки що безрезультатно. Та надії не втрачаю. Сподіваюся, з часом знайдеться вихід із ситуації.

Розповідаючи про свою справу, Володимир вкотре наголошує: без підтримки рідних і побратимів йому було б набагато важче давати раду всьому. Особливу роль у цій історії відіграє дружина Людмила. Саме вона не дозволяє опускати рук і підштовхує чоловіка йти вперед, коли той втомлюється чи сумнівається.

– Її чарівний копняк змушує рухатися далі,  –  усміхається Володимир. – Хоча коли ми тільки орендували ставок, вона була не в захваті, побачивши його зарослим очеретом. Але, як кажуть у народі, очі бояться, а руки роблять. Тож коли розчистили, і він набув іншого вигляду, почали виникати ідеї для подальшого облаштування.

Ідей справді не бракувало. Крок за кроком територія почала набувати нового життя. Виросли будиночки й альтанки. Разом із сином Володимир змайстрував арку, яку має обплести рослинність. Дружина власноруч виліпила статую «Мандрівник» – саме вона зустрічає відвідувачів біля входу. Окрім того, висадила троянди, лаванду. Разом посадили туї та ялинки. Побратими допомагають косити траву, взимку приїздять, аби провести аерацію ставка, а на вихідних збираються порибалити. Кожен долучається чим може – хтось працею, хтось порадою, а хтось просто своєю присутністю.

Так поступово колись заросла очеретом водойма перетворилася на місце, де є не лише риба й тварини, а й простір для зустрічей, відпочинку та спілкування. Місце, де можна побути наодинці з природою, посидіти з вудкою, поговорити з побратимами або просто перепочити від щоденної метушні.

Наприкінці розмови Володимир додає, водойма багата на мул. Його він готовий віддавати фермерам для удобрення полів.

Історія Володимира Сапіги – не лише про ставок, рибу чи господарство. Це історія про людину, яка після важкого поранення не дозволила собі зупинитися. Про родину, яка стала опорою у найскладніший період. Про побратимів, котрі залишаються поруч не лише на війні, а й після неї. І про справу, яка поступово стала для ветерана новою точкою опори. Бо відновлення не завжди вимірюється кілометрами чи кількістю зроблених кроків. Іноді воно починається з розчищеного ставка, посадженого дерева, збудованої альтанки чи першої риби, запущеної у воду.

Володимир і його родина продовжують облаштовувати свій простір. Попереду – нові плани, нові роботи й нові виклики. Але головне вже зроблено: там, де колись панували очерет і занедбаність, нині є життя. І це, мабуть, найкраща відповідь на запитання, що робити після важкого поранення: не боятися починати спочатку. Шукати своє місце. Створювати. Працювати. Допомагати іншим. І рухатися далі – крок за кроком.

Фото редакції.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські