Замість безпеки в Європі – окопи Серебрянського лісу. Такий вибір добровільно зробив штаб-сержант «Пушкін»

09 вересня 2026 р. 13:02

09 вересня 2026 р. 13:02

Історія Олександра Мазурка – це не просто хроніка війни, це літопис відваги, самопожертви та безмежної любові до рідної землі. Він пішов у Вічність, але залишив нам мирне небо, за яке боровся до останнього подиху.

Олександр Мазурок народився 14 квітня 1992 року у Володимирі. Він був єдиним сином у матері, її опорою і гордістю.  Спочатку навчався в місцевому садочку «Дзвіночок»,  в 5-й клас пішов у школу №2 (тепер гімназія №2), а  закінчивши 9-й клас, вступив до місцевого тодішнього ВПУ, де здобув фах газозварювальника.

«Олександр навчався в школі так, як і всі хлопці: любив поганяти м’яча, іноді посидіти на задній парті, пожартувати. Але серед інших його завжди виділяла неймовірна щирість. Він був надзвичайно товариським. Важко пригадати, коли  Сашко не посміхався,  його усмішка розганяла будь-яку негоду. Він ніколи не відмовляв у допомозі, умів підтримати в скрутну хвилину, завжди залишався вірним другом. Важко усвідомити цю втрату», –  поділилася спогадами класна керівниця Надія Патлашинська.

Восени 2010 року Олександра Мазурка призвали до ЗСУ і відправили на навчання в навчальний центр підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби у селищі Оршанець Черкаської області. Тут приймав присягу, підписав контракт і розпочав службу на заставі «Пархоменкове», пізніше був інспектором прикордонної служби у відділі «Морозовичі».

«Змалечку Олександр відзначався особливою добротою та щирістю. Він ріс активним хлопчиком, відвідував секцію плавання, яка виховала в ньому дисципліну та силу духу. Серед його захоплень особливе місце посідали комп’ютерні ігри. А ще любив риболовлю», – розповіла мама Леся Карпінська.

У 2014 році з початку російської агресії на сході України  Олександр разом із військовослужбовцями відділу прикордонної служби «Пархоменкове» передислокований на заставу «Красна Талівка», яка розташовувалася у Станично-Луганському районі та безпосередньо межувала з територією росії, для захисту держкордону. Російські війська та підконтрольні їм диверсійні групи регулярно вели вогонь по пункту пропуску та спостережних вежах з артилерії, мінометів і гранатометів  з території рф. Українські прикордонники тримали оборону попри значні руйнування інфраструктури та поранення особового складу.

З красивою дівчиною Оленою Сашко зустрічався з 17-ти років. Цей момент змінив усе його життя, повернувши йому віру в майбутнє та подарувавши омріяний спокій. У 2017 році вони одружилися. Згодом у подружжя народилися син Віктор і донечка Вероніка, які наповнили дім дитячим сміхом, новими турботами та безмежним щастям. Олександр виявився надзвичайно турботливим і люблячим батьком. Кожну вільну хвилину він намагався проводити з малечею, будуючи разом із дружиною міцний фундамент для їхнього майбутнього. Діти стали для нього головним сенсом життя та найбільшим стимулом рухатися вперед.

У 2019 році Мазурок залишає військову службу та йде працювати зварювальником на місцевий водоканал. А коли виникла можливість поїхати працювати за кордон, не вагався. Працював за спеціальністю на угорському машинобудівельному заводі.

Початок повномасштабного вторгнення застав Олександра за кордоном, де він мав стабільну роботу. Попри безпеку й умовляння матері, без вагань вирішив повернутися. Уже 3 березня 2022 року перетнув кордон і наступного дня влився до лав 100-ї окремої бригади територіальної оборони на посаду начальника зв’язку. Головною метою підрозділу тоді було не допустити можливого прориву ворожих військ чи диверсійних груп з білоруського напрямку.

– Невже без тебе не обійдуться? – з надією й тривогою питала мати Леся.

– Ні, не обійдуться, – спокійно відповів він, складаючи речі.

Навесні 2023 року всі підрозділи волинської 100-ї бригади ТрО передислокували на схід України. На той час Олександр був начальником відділу зв’язку. Разом із побратимами понад рік тримали оборону в Серебрянському лісі  на Луганщині. Росіяни регулярно кидали туди десантні війська та підрозділи «шторм-Z», намагаючись прорвати лінію оборони. Через щоденні масовані обстріли артилерії, мінометів та скиди з дронів ліс швидко перетворився на згарище із голих обгорілих стовбурів. Бійцям доводилося тримати оборону у суцільних вирвах та напівзруйнованих бліндажах.

«Саша намагався виходити на зв’язок майже щодня. Якщо довго не було дзвінка, писала коротке: “Як ти, сину?”. У відповідь приходив простий знак  “+”, і я вже знала, що з ним усе гаразд. Про те, що відбувається на фронті, не розповідав, бо  хотів вберегти моє серце від зайвих тривог.  Разом із тим ділився мріями, у яких хотів продовжити військову кар’єру, вступити до вишу, будувати майбутнє», – розповіла мама захисника.

Декілька разів приїздив у відпустку. Це був надзвичайно зворушливий і теплий момент для родини, а для нього не просто відпочинок, а час для відновлення сил у колі найрідніших.

Весною 2024 року бригаду відвели на ротацію, а влітку Олександр  перевівся у ремонтно-відновлювальний батальйон «Сталевої Сотки». Завдання майстрів було в найкоротші терміни ремонтувати та повертати у стрій усе – від звичайних пікапів до важких танків, бронемашин та артилерійських систем. Та штаб-сержант Мазурок добровільно зголосився на надскладну штурмову місію в Торецьку. Там отримав поранення та, не зважаючи на це, допоміг вибратись пораненому побратиму, а от іншого врятувати йому не вдалося. Їхати в госпіталь Олександр відмовився, проходив лікування на місці.

Здавалося, що служба в рембаті – безпечніше місце, бо далі від лінії фронту. Та, на жаль, навіть там не вдалося уникнути небезпеки: ворожа керована авіабомба поцілила в розташування підрозділу. Того трагічного дня загинуло понад десяток бійців «Сталевої сотки», багато отримали поранення. Серед загиблих був і Олександр.

«У четвер, 18 грудня, о 19.15 ми ще розмовляли, це був останній раз, коли виходив на зв’язок. Того дня він їздив до Павлограду на ВЛК і пожартував, що їде додому. Наступного дня я зателефонувала знову, аби  сказати, що все, що він замовляв, вже придбала і збираюся відправляти посилку. Та слухавка мовчала. Вирішила спробувати пізніше. Вже потім з’ясувалося, що о пів на шістнадцяту стався приліт і мого сина не стало. Далі були важкі дні впізнання у Дніпрі і невимовного болю втрати», – поділилася спогадами мама Леся Карпінська.

За час військової служби головний сержант ремонтної роти автомобільної техніки ремонтно-відновлювального батальйону в/ч А7028 отримав відзнаку президента України «За участь в антитерористичній операції», відзнаку командира 100 ОБТО  «За оборону рідного краю», відзнаку командира оперативно-тактичного угрупування «Лиман», медаль «За оборону Торецької громади», відзнаку міністра оборони України «10 років сумлінної служби», посвідчення «Учасник бойових дій».

Життя 32-річного штаб-сержанта 100-ї окремої механізованої бригади Олександра Мазурка на позивний «Пушкін» обірвалося 19 грудня 2024 року в Краматорську на Донеччині.  Поховали  його 28 грудня з усіма військовими почестями на Алеї Героїв Федорівського кладовища.

Рішенням міської ради від 3 червня 2025 року Олександру Сергійовичу Мазурку за вагомий особистий внесок у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності країни, особисті мужність і героїзм, проявлені при відбитті збройної агресії російської федерації проти України,  присвоєно звання  «Почесний громадянин Володимирської міської територіальної громади» (посмертно).  Портрет Героя розміщений на Алеї Слави міста Володимира.

Олександр не встиг долюбити, поділитись планами, обійняти всіх, кого хотів. Він віддав найдорожче – своє життя, щоб жили ми. І найкраще, що можемо зробити для нього тепер, це жити гідно, берегти тих, кого він любив, і ніколи не забувати, якою ціною дарується  кожен наш ранок.

Людмила МАКАРЕНКО,

завідувачка бібліотекою

Володимирської гімназії № 2

Волинські