Лікарі назвали його симулянтом, а він повернувся на фронт: історія воїна з Волині Олександра Білецького

12 вересня 2026 р. 08:32

12 вересня 2026 р. 08:32

«Коли я привезла військового з температурою за 40, з водою в легенях та з трубкою в горлі, бо пухлина перекрила йому дихальні шляхи, так, що не міг говорити, на інтенсивну терапію, почула від завідувачки цього відділення: «А вам не соромно його сюди везти?..». «Ні, не соромно, - відповідаю, - бо своє здоров’я він утратив в окопах, аби ви тут жили в мирі і спокої».

Народився Олександр 12 квітня 1976 року в селі Низкиничі, яке знаходиться на околиці Нововолинська і був середньою дитиною в родині Білецьких. Мав старшу сестру Ларису та молодшу - Ірину .

Батько хлопця – Анатолій  Іванович - нині покійний, спершу працював на заводі СТО, потім заступником директора цегельного заводу. У вільний час займався ремонтом автомобілів, що, за словами меншої доньки, було його улюбленим хобі ще з ранньої юності. Згодом разом із двома кумами він відкрив власну фірму, яка займалася укладанням у місті костки.

Мама – Надія Никифорівна , спочатку трудилась на Нововолинському заводі спеціального технологічного  обладнання, а потім – телятницею в місцевому колгоспі. Нині – пенсіонерка.

Понад усе любив копирсатися у велосипедах та автомобілях

Закінчивши дев’ять класів сільської школи, Олександр став учнем ВПУ в Будятичах, почавши освоювати спеціальність маляра-штукатура, але, провчившись рік, покинув училище і, наслідуючи батька, теж зайнявся ремонтом автомобілів, якими марив із дитинства. Потім почав їздити на заробітки в Польщу та в росію. у 20 років він зустрів дівчину на ім’я – Лариса , з якою одружився.

Невдовзі у молодої пари народився син, якого назвали Владиславом . Разом подружжя прожило 23 роки.

«За характером Саша був спокійним, дуже добрим і працьовитим хлопцем. Міг зняти з себе й відати комусь останню сорочку чи останню копійку. З дитинства він  любив копирсатися у велосипедах, з яких власноруч виготовив мопед. Отримавши у подарунок гроші в день народження, пускав їх на  запчастини і вже у підлітковому віці збирав, ремонтував і продавав мотоцикли, а потім, захопився автомобілями.

Досягши відповідного віку, працював у автосервісах, а згодом відкрив свій. Та, коли Влад став студентом Львівського нацуніверситету природопланування, батько знову вирушив у Польщу,  щоб оплачувати синові навчання», - розповідає сестра Героя.

Сімейна драма

Та одного дня сусід повідомив йому, що його місце у домі вже зайняте іншим чоловіком – значно молодшим. Вислухавши розповідь сусіда, Олександр, довго не роздумуючи, рвонув додому і, як кажуть, застав «картину - маслом».

«Під час скандалу його не лише побили, але й вигнали з власного дому, не давши забрати навіть найнеобхідніші речі. Це зламало волю колись сильного чоловіка, і він почав шукати розраду в чарці. До нас з мамою він навіть не зайшов. Тому я про все це нічого не знала, допоки мене не знайшов той же сусід і не розповів про ситуацію.

Після цього ми з чоловіком сіли в машину, проїхались по злачних місцях, знайшли брата, привели в порядок і відвезли в село до мами. Син, заради якого батько гнув спину за кордоном, теж відмовився від нього. А потім почалася велика війна…», - ділиться наболілим Ірина.

Строкову службу в армії після проходження «учебки» в одному військово-навчальних центрів на базі 17-ї гвардійської танкової дивізії СРСР  Олександр проходив у Маріуполі в одному підрозділів Держприкордоної служби.

Ще з 10 років мав групу інвалідності: після аварії в нозі у нього була встановлена металева пластина. У травні 2023 року йому треба було ще раз пройти комісію на поновлення групи, але він цього не зробив. Тож одного дня в липні, коли чоловік вийшов у магазин за хлібом, на вулиці його зупинили представники ТЦК і вручили повістку.

На той час Олександр проживав у родині сестри, і на фронт міг би і не йти. Але, оскільки сім’ї в нього вже не було, вважав себе тягарем для нашої. І, хоч як Ірина його не вмовляла, зібрав речі і пішов до військкомату, де після проходження ВЛК його визнали «придатним» і 1 вересня направили на військовий вишкіл в Національну академію Держприкордонслужби імені Богдана Хмельницького.

Бригада прикордонників «Помста»

«В академії він пробув місяць. Потім їх перекинули на Донецький напрямок. І там Саша чудом вижив. Сталося так, що хлопці послали його за цигарками. А, коли він повернувся, в живих застав лише двох. Всіх інших орки закидали гранатами. В листопаді 2023 року його знову направили на перепідготовку у Хмельницький, де він ще місяць пролежав у госпіталі, бо пошкодив хвору ногу, і його прооперували», - згадує сестра.

Після виписки з госпіталю Олександра Білецького із позивним «Беля» призначили інспектором прикордонної служби 3-ї категорії, номером обслуги 3-ї групи 1-го вогневого відділення 3-ї прикордонної застави прикордонної комендатури швидкого реагування (тип С - підрозділ нового типу, призначений для посилення охорони кордону, оперативного реагування на загрози та протидії транскордонній злочинності) Луганського прикордонного загону (бригада «Помста» /3-йприкордонний загін імені Героя України – полковника Євгенія Пікуса), куди він прибув наприкінці березня 2024 року.

А з 1 квітня уже виконував бойові завдання на Донеччині - в районі  Миколаївки.

Завжди були там, де існувала найбільша небезпека

Артилеристи 3-ї застави, де воював Олександр, як підрозділ комендатури швидкого реагування, виконували завдання на «найгарячіших» точках східного фронту. Вони оперативно висувалися на загрозливі напрямки, розгортали гармати та наносили точкові вогневі удари по скупченнях  орків, знищували логістичні шляхи, бліндажі та техніку, обороняли позиції ударних підрозділів  своєї бригади у лісових масивах, працюючи в тісній зв'язці з аеророзвідкою підрозділів «Фенікс» та «Viper» та  випалюючи ворожу піхоту й важке озброєння, а також стримували масовані наступи окупантів під прикриттям засобів РЕБ і під постійними атаками дронів.

Хлопці працювали за сучасними стандартами - виявлення цілей, коригування вогню у реальному часі за допомогою дронів та миттєвої зміни позицій для уникнення ударів у відповідь.

Протягом літа, осені та зими 2024-го й усього 2025 року прикордонна бригада Гвардії наступу «Помста» вела безперервні запеклі бої на найнебезпечніших ділянках східного фронту, зокрема на Бахмутському (Краматорському), Сіверському, Лиманському та Куп'янському напрямках, а також тримали рубежі в районі Серебрянського лісництва біля селища Діброва.

Бойові дії у цьому районі були одними з найзапекліших на всій лінії бойового зіткнення. Восени та взимку їх інтенсивність досягла пікових значень через намагання ворога просунутися до ключових вузлів на Лиманському і Куп'янському напрямках. Попри сильні морози та понівечену обстрілами землю, прикордонники «Помсти» успішно відбивали щоденні «м'ясні штурми» малих піхотних груп ворога.

За мужність та героїзм, виявлені під час захисту територіальної цілісності, весь особовий склад бригади «Помста» (включно з артилерійськими підрозділами) відзначений державною нагородою «За мужність та відвагу», а сотні бійців отримали ордени та медалі за знищення живої сили й техніки окупантів на полі бою.

Замість того, щоб установити правильний діагноз, воїна назвали симулянтом

«На Луганщині їхній підрозділ знову розбили, і Олександр залишився один, бо в березні 2024 року якраз був у відпустці. У нього завжди ситуація складалася якось  так, що коли їхав у відпустку, а потім повертався, то нікого з побратимів у підрозділі майже не було. Третю відпустку йому надали за підбиття ворожого танка на початку жовтня. Тоді теж загинув майже весь їхній підрозділ. Залишився лише він та ще один воїн без ніг.

Перебуваючи вдома, брат скаржився на те, що після того, як їх у Серебрянському лісі, орки закидали їх фосфорними бомбами, у нього дуже пече горло. Ми з ним пішли тоді у нашу лікарню, де його обстежили двоє лорів, які видали висновок, що він нібито симулює, бо, мовляв, не хоче повертатися на «нуль», хоч Саша, навпаки, рвався туди, постійно повторюючи, що там його хлопці, жодного з яких на сьогодні вже немає в живих.

І, попри те, що в нього відкрилася внутрішня кровотеча, 20 жовтня 2024 року він повернувся на фронт. Цього разу - на Харківщину. У березні наступного року він ще раз побував удома, а після повернення, не дорахувався багатьох побратимів», - намагається стримати сльози Іра.

Далі - знову нерівні й жорстокі бої, знову болючі втрати. Олександр плакав, дізнавшись, що 15 травня 2025 року загинув командир 3-ї застави Андрій Лебедовський, якого хлопці дуже любили й поважали за справедливість, людяність і турботу про своїх підопічних, за те, що завжди був поруч у бою.

У чергову відпустку артилериста відправили 1 липня 2025 року, коли вже був хворий на онкологію. Перед тим він з 19-го по 27 червня лежав у Харківській обласній інфекційній лікарні з діагнозом: «Новоутворення ротоглотки з розповсюдженням на гортань та реґіонарні лімфовузли. Вторинна анемія. Реконвалесцент по ГРВІ (організм витратив багато ресурсів на боротьбу з вірусом, тому нормальними є відчуття постійної втоми, слабкості, сонливості або легке запаморочення). ГХ ІІ-ї ст. (гіпертонія)».

«А вам не соромно його сюди везти?..»

«Після Харкова брату надали позапланову відпустку, а один із лікарів порадив їхати в Чугуїв, де підтвердили, що в нього рак великої стадії. В документах я прочитала, що потрібно звернутися в онкологію і здати біопсію. Але, щоб туди звернутися, потрібен був дозвіл з частини, а нам його не дали. Сказали, щоб Саша приїхав і ще 20 днів повоював на «нулі», а тоді, мовляв, його відправлять у госпіталь.

З передової його вже виносили з болями. Після кількох походів та дзвінків по різних військових та лікарняних установах, за підказкою добрих людей, ми поїхала до Луцька, де я з плачем звернулась до генерала, який дав дозвіл на біопсію, а після підтвердження онкології – на хімію. Та хімії не зробили, бо в онколікарні йому так розрідили кров, що він нею стік. Треба було піднімати гемоглобін, але в Олександра знову почалась внутрішня кровотеча, тож нас просто виписали»,  - зі сльозами згадує свої поневіряння сестра воїна.

В розпачі жінка знову звернулась до генерала, і той видав дозвіл на лікування у госпіталях Львова або Києва. У Львові їй відразу сказали, що не приймуть, тож вона повезла брата в Київ, де на них вже чекали всі необхідні документи.

«Я була вражена тим, з якою увагою, теплотою, чуйністю та співчуттям лікарі й увесь медперсонал столичного госпіталю ставляться до наших захисників. Це не йде в жодне порівняння з тим ставленням, яке ми бачимо в лікарні рідного міста. Коли я привезла військового з температурою за 40,  з водою в легенях та з трубкою в горлі, бо пухлина перекрила йому дихальні шляхи, так, що не міг говорити, власною машиною на інтенсивну терапію, те, що почула від завідувачки цього відділення, приголомшило: «А вам не соромно його сюди везти?».

«Ні, не соромно, - відповідаю, - бо своє здоров’я він утратив в окопах, аби ви тут жили в мирі і спокої». Коли поклали в лікарню, а у вихідні кінчаються знеболювальні, і я прошу, щоб виписали щось, у відповідь чую: «Не можна. Тільки через два дні.  Розраховуйте так, щоб вистачало». Хіба поранені та важко хворі воїни заслуговують на таке ставлення? Хіба за це вони щодня віддають своє життя, щоб тут, у мирному місті, чиновники від медицини так їх зневажали?» -  з обуренням запитує сестра Героя.

Театр абсурду:«Мама не родичка своїй дитині»

Олександр Білецький помер 18 листопада 2025 року у батьківській хаті. Панахида та чин прощання з ним відбулися у Низкиничівському Свято-Успенському монастирі 19 листопада. Провести в останню земну дорогу Героя прийшли рідні, друзі, побратими та односельці – ті, для кого він був опорою й прикладом сили духу. Похоронений захисник на монастирському кладовищі поряд із батьком.

Ще при житті командир 3-ї застави зробив подання про нагородження Олександра Білецького за мужність, відвагу та вірність присязі у боях з російським окупантами, але командир загинув, і про нагороду забули.

«Незважаючи на те, що з військового обліку я зняла брата за два тижні до смерті, ми ще й досі не можемо оформити виплати для мами. Отих 15 тисяч, які надають на похорон воїнів, нам теж не дали. Попри те, що Саша понад два роки перебував на «нулі», в документах зазначено, що він  є учасником бойових дій з інвалідністю внаслідок війни. Тож у мами наразі немає не лише якихось пільг, а й пенсії по втраті годувальника..

Представники мерії під час похорону клятвено запевняли, що виділять кошти, якщо мама напише заяву. Мама написала, я – теж. Виділили 3 тисячі, які зазвичай виділяють раз в рік на лікування. Потім заявили, що мама …не родичка. Мовляв, син не був у неї приписаний», - з гіркотою закінчує свою сумну історію Ірина.

Валентина САВЧУК

Волинські