«Мій син загинув, захищаючи вас…»: на Волині у матері Героя вкрали солому з поля

12 вересня 2026 р. 20:08

12 вересня 2026 р. 20:08

У Наталії Горбач залишилися синова нагорода, світлини й безмежна пам’ять. А поле, з якого хтось забрав солому, стало ще одним болючим нагадуванням про людську байдужість.

«Я не можу вдома сидіти, коли в Україні війна: як ворог прийде сюди, то тут буде страшніше Бучі», – сказав Іван Горбач перед тим, як знову вирушити на фронт

Іван Горбач із села Старосілля Луцького району воював і під час АТО, і коли вже було повномасштабне вторгнення. Підписавши контракт на три роки,  пройшов не одну гарячу точку.

– Скоро рік, як загинув Іван, – каже його мама, Наталія Горбач, з якою ми недавно спілкувалися. – А мені все не віриться, що його нема. Оскільки син останнім часом був далеко й ми жили в розлуці, то й зараз дні минають в очікуванні, що от-от він напише чи подзвонить, а то й несподівано приїде – любив вражати сюрпризами.

До реальності повертає печал­ьна картина на місцевому кладовищі, де похоронений Іван, а поряд із  ним  –  четверо  ровесників з паралельного класу.

«Коли я мала два роки, мене всиновили й вивезли в росію»

Про Наталію Горбач читачі нашої газети вже знають із публікації за 19 серпня «У матері загиблого Героя вкрали солому з поля». Одного дня зателефонувала жінці, щоб дізнатися, чи не має продовження прикра історія: може, якраз хтось повернув солому? Зі слів пані Наталії, про пропажу вона старається забути. Зрозумівши, що на совість злодія марно розраховувати, соломи для хазяйства на зиму вже купила.

Але наше спілкування на цьому не закінчилося – нещодавно ми зустрілися з Наталією в Старосіллі – в тій оселі, в якій виріс її син, захисник-Герой Іван Горбач, який віддав життя за Україну.

І найперше, звичайно, розмова про незвичайну долю самої Наталії:

– Я народилася в Старосіллі, і моя біологічна мама – українка. Але мене ще зовсім маленькою всиновив її рідний брат, і я 16 років жила... в росії, в Архангельській області. У нього з дружиною не було дітей, і вони попросили моїх батьків, чи забрали, якось договорившись – не знаю, як там точно було, щоб віддали їм мене. Тож, як я мала два роки, мене вивезли в росію (всього в моїх біологічних батьків було шестеро дітей – двоє ще після мене народилися). В Архангельській області я й школу закінчила.

Названий батько Наталії поїхав свого часу із Старосілля в росію на заробітки, як це було колись в Радянському Союзі, й там, одружившись, залишився.

Всі нібито виходили на похорон, співчували. А щоб помогти, то – нема... Ніхто мене не спитався: «А як ти живеш? Чи ти справляєшся?»

– У мене дитячий спогад, що кожного літа ми приїжджали сюди, – каже жінка. – Григорій (так звати маминого брата, і я по батькові – Григорівна, тим часом мої рідні сестри – Семенівни) завжди говорив: «То моя Україна!». Він ждав пенсії: мовляв, вийду на заслужений відпочинок і приїду в рідне село. Але захворів, і його мрія не збулася.

А Наталія, маючи вісімнадцять, ще до розпаду Союзу, в 1990-му, приїхала на свою малу батьківщину й тут зосталася. Через рік і заміж вийшла. Обранець її – хлопець із Старосілля, Петро.

– Петро – один у батьків і я, вважай, виросла одна. Ми з ним думали про велику сім’ю. Не обговорювалося, скільки саме буде дітей, а Бог дав шестеро. Спочатку жили з батьками чоловіка. А коли вже було дві доньки й син, то купили собі хату. Чотири роки тому я овдовіла. Лише 53 судилося прожити Гріші. Мав проблеми із серцем. Робили операцію – шунтування, а потім – інсульт – і все... Тож я залишилася молодою мамою – найменшому синові тоді було тільки одинадцять. Та вже й він зараз – курсант ліцею з посиленою військовою підготовкою. Є в сім’ї дві студентки Київських вишів. Старші дочки – на своїх хлібах.

«Іван застав дружину ще живою, в реанімації»

Одне слово, розлетілися діти, і спорожніло в батьківському домі. Веселіє тут, коли гостює в бабусі онука, Іванка, похресним батьком якої був Іван, – на честь його й назвала доньку його сестра Галина. Маленька дівчинка говорила при зустрічі з дядьком: «Ти – Іван і я – Іван, ми з тобою – два Івани...» У зв’язку з цим у Наталії Горбач особливо щемливий спогад:

– Іван був одружений – свою майбутню дружину, Риту, зустрів, коли вчився в Колках, в Центрі профтехосвіти, де здобув дві спеціальності – автоводія й тракториста (вона вчилася на кухара). Він не встиг попрацювати, бо зразу пішов в армію, на строкову службу. Рита приїжджала на проводи. Ну і знаєте, як то вже мама, я говорила синові, що це, мовляв, життя, тож, може, ще будуть дівчата. Іван на це одне твердив: «Ні, вона мене дочекається». І Рита його дождалася. В армію до нього їздила. Коли вернувся зі строкової, то вони в 2015-му одружилися. До речі, народилися обоє в один рік – рік Собаки за східним гороскопом. Казали: «Ми дві собачки, але не гриземося». І справді – дуже гарно жили. В Луцьку квартиру винаймали. Тільки діток у них не було, бо Рита мала хворі нирки. Невістка перенесла дві операції з пересадки. Перший раз донором стала її мама, але нирка не прижилася, другий – тітка, батькова сестра. Ми вже чекали поліпшення, сподівалися, що все буде добре, але...

Оскільки Іван служив строкову у внутрішніх військах, то, повернувшись додому й не знайшовши роботи, пішов у школу міліції, що в Сокиричах неподалік Луцька (з 2020 року – це вже Волинська академія поліції). Згодом переїхав до Луцька, де проходив службу в патрульній поліції. Це, по суті, й визначило його подальший шлях. Іван успішно витримав конкурс й був зарахований у підрозділ «Світязь». У 2015 році почалися поїздки на Схід України.

– Стояв на блокпостах у Харкові, в Костянтинівці та Маріуполі, – розповідає мама захисника-Героя. – Маючи пільги учасника АТО, Іван вступив на заочне навчання в Київську академію внутрішніх справ. «Я в тебе такий розумний – з вищою освітою», – казав, сміючись. Я йому говорила, що освіта завжди пригодиться. Не пригодилася...

І ще такий спогад про ту пору, коли не було великої війни, навіяний знімком, на якому Іван і його кохана дружина:

– Це вони в Маріуполі сфотографувалися. Рита – світла, розумна дівчинка, приїжджала до нього на День закоханих. До початку великої війни залишався буквально тиждень. 20 лютого вона вернулася до Луцька. У травні, коли за життя Рити боролися лікарі Волинської обласної лікарні (оперували її у Львові), сина відпустили зі служби. Він застав її ще живою, в реанімації. А після похорону відразу повернувся на службу. Був у такій депресії... Казав: «Я не бачу себе тут... Якби була дружина, сім’я, то, може, хотілося б залишитися».

Рита померла в 27 літ, життя Івана обірвалося в 31. Ось така доля подружжя.

«Він дуже любив сюрпризи – приїжджав, не попереджаючи»

Після роти поліції особливого призначення «Світязь» – добровольчого спецпідрозділу, створеного ще в 2014 році, Іван Горбач перейшов в оперативно-штурмову бригаду Національної поліції України «Лють».

– Іван ніколи не афішував, де перебуває, яку роботу виконує на війні. Щоб я була спокійна, у телефонних розмовах щоразу казав, що він – у Харкові. Це вже, як я щось пересилала через «Нову пошту», то за адресою могла побачити, де знаходиться мій син. Після «Люті» він розрахувався, два місяці був вдома, а потім підписав контракт і ще рік прослужив вже не як поліцейський, а військовий. На мої слова з приводу того, що вже ж стільки років відвоював (мав статус учасника бойових дій), говорив: «Я не можу вдома сидіти, коли в Україні війна: як ворог прийде сюди, то тут буде страшніше Бучі».

Іван Горбач потрапив у транспортні війська. Оскільки свого часу закінчив училище й мав спеціальність водія, то підвозив пальне. А потім була перепідготовка на Рівненському полігоні – вчили управляти дронами. За словами матері, син закінчив курси з відзнакою. Йому пропонували залишатися інструктором, але він не погодився: «Ні-ні – вчити я не буду». Й сам поїхав збивати ворожі безпілотники.

– І поїхав, – вертається спогадом вже до 2025 року Наталія Горбач. – Як дізнаюся згодом від дочки, мав поранення – на щастя, не важке. В кінці літа ми зустрілися.

Перед вереснем Іван приїжджав додому на пару днів. Наймолодший, Гріша, вступав до обласного ліцею з посиленою військовою підготовкою, й ми мали добиратися в Ковель (там складали іспити). Треба було машину шукати. І тут він якраз нагодився – вирішилося питання.

Пам’ять матері береже спогад із того дня:

– Після того, як здали документи, Іван запропонував: «Ідемо в «Макдональдс»». Як зараз бачу – стоїмо перед табло, й він каже: «Мам, не на ту колонку дивишся... Дивись на меню й вибирай, що хочеш, а на ціни не зважай. Це ж я тебе пригощаю». Я про своє: «Синочку, так дорого все». По правді, обмеження завжди було, бо дітей багато – грошей не вистачало. Я б собі таке не дозволила. Тепер десь побачу вивіску «Макдональдс», то знаєте, як важко!.. На жаль, вже не посидимо з Іванком за кавою, не поговоримо...

А ще пригадується Наталії, як Іван несподівано з’явився в селі, на пасовищі:

– Він дуже любив сюрпризи – приїжджав, не попереджаючи. І от – ранок. Ми пасемо корови, а він прибігає. Я йому кажу: «Ти забув, що в селі вранці роса, що ноги намочиш!». А він ні на яку росу не зважає: «Я хотів вас побачити». І в основному з квітами був, як вдавалося вирватися додому...

Коли син працював із дронами, то серце матері було трошки спокійнішим, бо це ж уже, думала, – не штурмова бригада:

– Та й сам Іван писав: «Все добре. Тут – нічого страшного». Він уже сестрам деколи дзвонив. Казав: «Поговоріть зі мною. Сидимо в засідці, як у тій норі, й кіно не подивишся. Спостерігаємо...» Я вакуумувала, як просив син, маленькими порціями домашній голландський сир (дві ж корови тримаю) й відправляла «Новою поштою» на місто Шевченкове, куди хтось міг виїхати. Його скидали дронами на позицію, коли хлопцям доводилося сидіти тривалий час у таких от засідках, «як у тій норі».

«Вибачте, що я не зберіг вашого сина»

У жовтні минав рік контракту. Іван мав приїхати у відпустку, приурочивши це дню народженню своєї тезки – племінниці Іванки, який припадає на 8 жовтня. На жаль, цього дня його вже не було в живих.

– У мене передчуття було якесь недобре, – каже жінка. – Два – три дні Іван не виходив на зв’язок. Ніби все, як і раніше, – то ж війна. Але цього разу на душі було дуже неспокійно. Прийшла до дочки, Галі, й кажу: «Доця, вже два дні Іван нічого не пише. І в мережі його нема». «Ну, мам, що то перший раз?», – вона мене заспокоює. Мовляв, може, старлінк не ловить, чи світла нема. Я їй своє: «Доця, щось не так...» Бачу, що вона теж вже почала в телефон дивитися. Це було 6 жовтня – того дня Іван загинув. Як потім дізналася, їх троє їхало в машині, коли ворожий дрон влучив. Іванові під бронік залетіло збоку – так, що не було ніяких шансів на порятунок. Тільки шофер вижив. Він потім трошки спілкувався з нами. Я зрозуміла, що відчуває вину. Казав: «Вибачте, що я не зберіг вашого сина». Я його заспокоїла: «Ти не винуватий». Бо яка вина? Це ж війна!

Сповіщення Наталії Горбач принесли восьмого жовтня. Якраз у внучки – день народження. Зранку рідні вітали іменинницю, тішилися нею. Ждали від Івана, хресного, привітання – він, за словами жінки, ніколи не забував, яка це дата. Не дочекалися. Не могли дочекатися...

– Скоро рік, як загинув Іван, – каже Наталія. – А мені все не віриться, що його нема. Оскільки син останнім часом був далеко й ми жили в розлуці, то й зараз дні минають в очікуванні, що от-от він напише чи подзвонить, а то й несподівано приїде – любив вражати сюрпризами.

В останній путь проводжали Івана Горбача 1-го жовтня. До реальності повертає печальна картина на місцевому кладовищі, де похоронений Іван, а поряд із ним – четверо ровесників із паралельного класу.

«Я завжди відчувала його турботу, яку нічим не заміниш»

Наша розмова з пані Наталією про шлях її сина на війні, звичайно ж, була пересипана спогадами жінки, з яких постає її Іван таким, яким залишиться назавжди в серці матері:

– В ньому я відчувала надійне плече. Іван завжди дуже турбувався про дівчат-сестер. Треба щось їм купити для навчання, чи одягнутися, взутися, то казав: «Мам, візьми, скільки треба...» А якось, два роки тому, довелося купляти коника (мій заслаб, і я його здала). Грошей трошки не вистачає. Я до нього: «Синочку, поможи». Він сміється: «Мам, всі нормальні пенсіонери ( Наталія в 50 років пішла на пенсію як багатодітна мати, до речі, – Мати-героїня. – Авт. ) їдуть на відпочинок, а ти коня хочеш купляти». «От така в тебе мати ненормальна», – я йому говорю, знаючи, що Іван виручить».

Або такий ви­­падок-­сюрприз:

– На моє 50-річчя Іван не приїхав – якраз війна почалася. Син скинув гроші сестрі, Галі, мені на подарунок. Подарунок – цільовий, на його замовлення. І от вона привезла мені... скутер, щоб мені легше було возити молоко своїм замовникам у Колки. Якось син дзвонить і питає, де я. Кажу, що їду в Колки. Дізнавшись, що вєліком добираюсь, здивувався, чому не скутером. На моє пояснення: «Пальне ж дороге», – сказав: «Мам, ми ще заробимо на бензин. Бережи здоров’я, бережи ноги». Я завжди відчувала його турботу, яку нічим не заміниш.

...Слово за словом, і розмова мимоволі переходить до того прикрого випадку, що хтось солому забрав із поля вдови:

– Після того, як змолотили жито, я рішила, що хай солома полежить. А в неділю приїжджаємо, щоб забрати, а поле – порожнє. Зразу подумала, що не на своє потрапила. Але я не могла помилитися. Це ж покоси лежали, і хтось не полінувався зібрати, а то ж – тридцять соток. Не про матеріальну втрату кажу – я вже купила: на моє замовлення солому привезли з училища, де колись вчився Іван. Просто прикро, що таке ставлення. Це ж зробив хтось із місцевих, в кого є трактор (коней в Старосіллі мало хто тримає). І, думаю, він знав, що це моє поле. Та не подивився, що я – вдова, сама жінка з дітьми, у якої син поліг на війні.

А це вже своєрідне звернення Наталії Горбач через нашу газету до її кривдників:

– Так і хочеться сказати: «Мій син загинув, вас захищаючи... Ви сидите вдома і ще таку от пакість зробили». Всі нібито виходили на похорон, співчували. А щоб помогти, то – нема... Ніхто мене не спитався: «А як ти живеш? Чи ти справляєшся?» І після тої ситуації з соломою одна жінка – така ж сама вдова – спитала: «Може, тобі щось помогти?» Діти кажуть: «Мамо, не переживай. Тобі ж гірше, бо ти своє здоров’я гробиш». Я сама це розумію, але вже, знаєте, нерви – «не ті».

Наталію зрозуміють жінки, які пережили таку ж утрату, які знають, що це – похоронити дитину.

Волинські