Дорогою сказав сусідці «Я вже звідти не повернуся!»: молодий Герой з Волині майже рік вважався зниклим безвісти

13 вересня 2026 р. 08:36

13 вересня 2026 р. 08:36

9 жовтня 2025 року на війні загинув Герой з Волині Богдан Сергійович Гайдучик , 1991 року народження, житель селища Заболоття. Захисник майже рік вважався зниклим безвісти...

Історію Героя розповідає газета Ратнівщина .

Історія життя загиблого Богдана Сергійовича Гайдучика із Заболоття проймає до глибини душі. Хлопець, у якого в рідному селищі не було родичів першої лінії, не захищав на фронті дружину, дітей, братів, сестер. Він стояв на захисті своєї України. За неї і голову склав.

Стрілець-помічник гранатометника єгерського відділення 68-ої окремої аеромобільної бригади імені Олекси Довбуша десантно-штурмових військ ЗCУ (раніше 68-ф окрема єгeрська бригада), він загинув 9 жовтня 2025 року у Покровському районі на Донеччині під час виконання бойового завдання і майже рік вважався зниклим безвісти. 30 серпня підтвердилася його загибель. 2 вересня відбувся супровід і похорон захисника.

НЕПРОСТІ ДИТИНСТВО І ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ

Життя Богдана було складним з дитинства. Він народився у сім’ї Сергія та Марії Гайдучиків 29 травня 1991 року. Був єдиною дитиною в родині. Подружжя проживало з батьками Марії та її братом Сергієм. Усі вирізнялися особливою працьовитістю. Гайдучики збудували новий будинок. Практично все робили своїми руками. Та й загалом у домі, на подвір’ї, на городі завжди все було охайним і доглянутим у цієї родини. З часом батьки Богдана розлучилися. На початку 2000-х тато Сергій помер. Мама вдруге вийшла заміж у Білорусь. Богдан поїхав із нею. Певний час там жив, працював. Проте згодом повернувся в Заболоття – з сусідньої країни його депортували.

На строковій службі в армії Богдан не служив. Мав спадкову схильність до важкої хвороби ніг. Інвалідність з цього приводу мав дядько Сергій. Проблеми з опорно-руховим апаратом були і в мами. У хлопця все було не настільки погано, але всі довкола знали, що в нього теж хворі ноги.Коли Богдан повернувся з Білорусі в Україну, ще була жива баба Ярина. Тож проживав із нею і дядьком. Вів господарство. Заробляв по людях: комусь сіно скосити, а комусь згребти. Комусь дрова порізати, поколоти, а комусь поскладати, картоплю позбирати чи перебрати. Збирав на здачу чорниці, гриби. І з того жив. Сусіди розповідають, що такої доброї і безвідмовної людини годі було й шукати. Багато хто зловживав його допомогою. Разом із тим, Богдан легко піддавався чужому впливові, часто негативному, особливо після смерті бабусі. Відтоді проживав із дядьком, який мав інвалідність. Документів по догляду за ним як єдина рідна людина не оформляв.

CЛУЖБА. СЗЧ І ПОВЕРНЕННЯ У ВІЙСЬКО

Мобілізували хлопця приблизно наприкінці 2024-го – на початку 2025 року. Разом із побратимами потрапив на Пoкровський напрямок. Там воював на передових позиціях. Влітку 2025-го року прийшов у відпустку додому. По її закінченню назад на службу не повернувся. Та довго вдома не побув. Наприкінці серпня його повторно мобілізували. У поліцейське авто пішов спокійно, без спротиву. Дорогою сусідці Аллі сказав: «Я вже звідти не повернуся!» Вона підбадьорювала, що все буде добре, що він уже знає місцевість, спрацьований з хлопцями, має досвід, тому не треба налаштовуватися на найгірше. Інший сусід дав свою куртку хлопчині, бо йшов тоді в одній футболці, а день був прохолодний.Так більше він і не повернувся. Приблизно 2 місяці пройшло з тих пір, як у жовтні повідомили, що Богдан зник безвісти. Дядько Сергій, єдиний прямий родич на той момент уже помер. Тож і сповіщення фактично не було кому вручати. Телефоном повідомили сумну звістку мамі Марії. Дуже побивалася і досі небайдужа тітка Ніна, яка мешкає теж у Білорусі.

ІЗ ФРOНТОВОЇ КУП’ЯНЩИНИ ПЕРЕЇХАЛА ДВОЮРІДНА ТІТКА – ЄДИНА РОДИЧКА

Ще раніше у батьківський дім хлопець дозволив поселитися переселенцям. Будинок дідуся і бабусі Богдана, де жив він із дядьком, остаточно спорожнів. І так було до червня цього року, коли сюди приїхала жити племінниця баби Ярини , двоюрідна тітка Богдана Мирослава Лифар. Змінити місце проживання цю мужню жінку змусила війна.

Мирослава Анатоліївна з чоловіком проживали у Куп’янському районі на Харківщині. Фронт підсувався дедалі ближче до їхньої домівки. Щодня над ними літало з обох сторін, але залишати нажите вони не хотіли. Жахіття війни бачили щодня на власні очі, але вірили, що росіянам не вдасться захопити їхнє село. ЗСУ стояли на смерть за кожен клаптик української землі.

Одного дня на їхньому подвір’ї приземлилася касетна фосфорна бомба. Мирослава Анатоліївна каже, що горіло все – навіть трава зелена. Її чоловік тоді дістав сильні опіки, опинився у лікарні. Вона винайняла житло у Харкові та доглядала за ним. Процес йшов надзвичайно складно, і після тривалої боротьби лікарів за життя її чоловіка він усе-таки помер. Донька з дітьми із фронтової зони також виїхала в Харків. З болем у голосі й тугою в серці Мирослава пригадує ті страшні події. Каже, що мала все і все втратила. Винаймати житло в місті було непідйомно дорого. Тоді двоюрідна сестра Ніна (тітка Богдана з Білорусі) запропонувала їй переїхати в Заболоття, у будинок, де жили Богдан і Сергій. Все-одно там давно вже ніхто не проживав.

У червні Мирослава приїхала сюди вперше за багато років. Оглянула обійстя і вже невдовзі переїхала у селище на зовсім. Доклала жіночі руки до порядків на господарстві, перепрала все, довела до ладу, адже довгий час там ніхто не жив. Каже, що руку дбайливого господаря Богдана побачила з першого погляду. У гаражі були гарно складені всі механічні та електроінструменти. Все було, як в музеї, як під лінієчку, посортоване.Мирослава Анатоліївна внутрішньо прийняла думку про те, що сюди вона приїхала на постійно. Там, де жила, йде війна. Ніхто не знає і немає в кого запитати, чи хоч щось від їхнього обійстя залишилося. Довгий час вони разом з чоловіком трималися за останні ниточки надії, що ворог відступить і в їхньому селі запанує тиша. Місяці без електроенергії, у постійному страху за життя і здоров’я, під звуки канонад зброї… Нікому не побажаєш такого життя. А зараз мусить вчитися жити по-новому. З великою вдячністю приймає допомогу від сусідів, які підтримують її продуктами харчування. Хоче влаштуватися на роботу, бо соціальної виплати внутрішньо переміщеній особі навіть на найнеобхідніше не вистачає.

Звістка про загибель двоюрідного племінника стала для неї черговим потрясінням. Хоч за життя бачила Богдана лише кілька разів, бо їх розділяли сотні кілометрів, та знала про нього тільки хороше. У глибині душі сподівалася, що колись він таки знайдеться живим. А тут принесли сповіщення, в якому чорним по білому було написано, що 9 жовтня 2025 року він загинув у Покровському районі на Донеччині. Факт загибелі підтвердила експертиза ДНК.

КОЛИ ЩЕМИТЬ ПО-ОСОБЛИВОМУ…

За майже п’ять років війни всі ми звикли до похоронів загиблих захисників. Та бувають такі випадки, коли щемить по-особливому. При згадці про похорон Богдана жителі селища з нотками смутку кажуть: «Заболоття плакало!» Плакало від того, що шкода було цього доброго і нехитрого, фактично одинокого хлопчину. Він не знав справжнього щастя у житті, не мав моделі повної сім’ї, де панують любов і злагода. Змалечку багато працював, доброго здоров’я не мав, не було когось, хто б скерував його вміння й особисті якості у правильне русло. Усі тужили за Богданом. Ридала у слухавці мобільного телефону мама. Плакала тітка Ніна, яка в різні періоди життя племінника турбувалася про нього, цікавилася ним. Відспівування і прощання з Богданом їм показували по відео-зв’язку. Супровід захисника відбувся 2 вересня. Того ж дня був і похорон. Відспівали воїна Богдана у храмі ікони Божої Матері «Невипивана Чаша» священники Заболоттівського благочиння.

Єдина в Заболотті родичка Богдана Мирослава вдячна, що селищна рада та місцеві активісти належним чином організували поховання її племінника. Дуже підтримали сусіди і просто небайдужі люди. Хоч, по-суті, вона тут чужа, але пам’ять про Богдана вшанували гідно. Він не був ідеальним. Мав свої слабкі, але водночас і сильні сторони. Багато наших захисників ідуть служити, щоб ворог не прийшов сюди, у їхні, у наші родини. Богданові Гайдучикові не було кого захищати з родичів. Ті, хто прийшов на похорон, усвідомлювали і казали, що «Богданчик там захищав нас…» Він віддав своє молоде життя за Заболоття, за Україну.

Марія ЛЯХ

• «Не хотів, щоб кохана стала вдовою» : історія 25-річного Героя з Волині, який загинув на Запоріжжі
• Лікарі назвали його симулянтом, а він повернувся на фронт : історія воїна з Волині Олександра Білецького
• Пройшов найтяжчі бої та втратив руку на війні: захисник із Волині боровся за життя до останнього

Волинські