«Сійте в головах, думи вольнії…»

14 вересня 2026 р. 17:03

14 вересня 2026 р. 17:03

Дослідивши біографію Івана Франка, ми мимоволі постаємо перед питанням: ким він є для нас сьогодні? Відповідь схована в його книгах. Творчість Франка – це не застигла класика, а живий організм, який досі пульсує. Тож починаєм читати те, чим жив і дихав великий письменник.

«Вічний революціонер. Гімн» – цей вірш був відповіддю поета на арешти урядом молодих людей. У центрі твору образ вічного революціонера, що веде боротьбу проти гніту і насильства, протягом віків «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Хто ж такий «вічний революціонер»? У чому його сила? Сила його в тому, що підтримує його народ, котрий вистраждав і виробив цей дух у багатовіковій боротьбі з тираном. Ніякі пануючі класи не змогли зупинити наростання протесту народу: «Ні попіївські тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані». Звичайно, не в королівських палацах витають революційні думки, а «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз». Гасло революціонера: «Не ридать, а добувати…» Як вулкан, як кара за знущання над народом «гряне грім» правителям невідворотну загибель: «Розвалилась зла руїна…». Поет робить акцент на великій силі «науки, думки, волі», які здатні протистояти тій «пітьмі», що з давних-давен принижувала людину. Поезія «Гімн» покладена на музику Миколою Лисенком.

«Товаришам із тюрми» – у цьому вірші звучить голос протесту проти рабства і неволі. Борців кидають у в’язниці, як злочинців. Після ув’язнення Івана Франка колишні «друзі» обходили його при зустрічі, боялись вимовити ім’я письменника. І тільки по-справжньому вірні товариші йшли за ним. Автор вірить, що це «остання війна» і «наша ціль – людське щастя і воля», наголошуючи на неминучості перемоги «ні на крок не вертатись назад».

Одним із кращих віршів збірки «Зів’яле листя» є вірш «Чого являєшся мені у сні?» написаний у формі монолога, сповіді зраненої душі героя. Його серце, сповнене великих і чистих почуттів, страждає від нерозділеного кохання: «Ідеш по вулиці – минаєш…» Покохавши «без тями», хлопець тамує «пекучий біль», ховає його на дні свого серця. Герой запитує свою кохану: «Чого являєшся мені у сні?». Вона згордувала юнаком, принесла йому багато переживань. Проте він не може її не кохати і звертається до неї з проханням з’явитися хоч уві сні, бо тільки тоді оживає його зранене серце. У коханої «німі уста», очі, «немов криниці дно студене», а серце хлопця «що в турботі. Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засиха…» Вранці чарівний образ коханої зникає і юнак знову буде чекати. Вірш покладено на музику.

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня» – незвичайна врода коханої бентежить душу юнака, а нерозділене кохання важким тягарем лягає йому на душу. Автор малює красу дівчини, вдачу, яка протистоїть її характеру. Вона невеличка «з горіха зерня», але приносить юнаку велике горе, бо серце у неї – «колюче терня», «устонька – тиха молитва», а слово її «остре, як бритва», у неї очі «темніші ночі», але «хто в них задивиться, й сонця не хоче». Напевно, Іван Франко писав про себе, бо тричі не зміг бути з тими, кого любив. «Чому твій усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе».

«Іван Вишенський» – поема розповідає про останній період життя сина українського народу філософа, богослова Івана Вишенського. Йдеться про його перебування в Афонському монастирі. Автор описує це місце: «Скрізь тиша, і скрізь мовчання, сірий одяг, хід повільний, і худі, понурі лиця, непритомний сонний вид». Це мешканці монастиря. Проте, найвищий ступінь, до якого повинна прагнути душа віруючого, усамітнення у «норах». Саме у таку нору, порвавши всі зв’язки зі світом, спускається Іван Вишенський.  Він провів 40 років на святій горі Афон, дотримуючись суворих традицій. У зверненнях до народу закликав використовувати «руську», тобто українську мову. Виступав на захист православ’я, але критикував православне духовенство, був противником римо – та греко-католицьких церков.

У глибокій печері світ набуває для Вишенського нового значення: «Камінь тут довкола мене – се тверда, незламна віра», «хрест от сей – то мій товариш, мій повірник у дні смутку», «небо синє – се надія», «сонце ясне – се великий Божий Дух», «те море лазурове – се життя земного образ». Але в той час душу праведника залишену наодинці із собою починають тривожити сумніви. Ще більше болю додають маленькі вишневі пелюстки, як вони з’явились у норі? Втім, монах розуміє, з якого краю вони прилетіли: «О, скажіть, ви з України, із далеких рідних селищ, що тепер вишневим цвітом скрізь обсипані стоять?». Здається, рідна земля – єдина ниточка, тонка павутинка, що прив’язує Івана Вишенського до «мирського». Останнє випробування, яке випало на долю ченця – це посланці з України – роздертої чварами, католицизмом. Вони просять: «Поверни ти на Вкраїну, зігрівай нас своїм словом, будь між нами, мов та ватра у кошарі пастухів». Але, злякавшись зрадити свою клятву Богові, Іван не відповідає їм. І лише у фіналі поеми розуміє, що «заповіт отой найвищий: свого ближнього любити, за рідню життя віддать». У цьому полягає уся суть поеми. Любов до Батьківщини, бажання вмерти заради неї – це найвищий подвиг, на який здатна людина. Тому в останню свою хвилину Вишенський прямує за човном посланців – у смерть і вічність: «Він нічого вже не бачив, тільки шлях той золотистий і ту барку ген на морі – і ступив, і тихо щез…»

Серед тисяч творів Івана Франка є одна особлива, про яку довгі роки мовчали. Мова йде про брошуру «Біблійне оповідання про сотворення світу», видану у Львові у 1905 році. Франко підійшов до Біблії як науковець і дослідник. Він відверто пише: чому в Книзі Книг немає однієї  правди? Чому на одній сторінці пишеться одне, а на наступній – зовсім інше? Франко зауважив, що Біблія – це передусім історія та релігія єврейського народу («жидівська Біблія»), а справжній Бог мав би єднати людство, а не роз’єднувати його на «обраних» та «чужих». Тогочасні львівські священники злякалися, як прочитали. Вони викупили весь наклад (500 примірників) і спалили всі книги. Але все спалити не вдалося. Іван Франко одну книгу подарував історику Олександру Сушку, який невдовзі виїхав до Канади. Там, за океаном, простий український робітник дав власні кошти на її перевидання. Так книга вижила в еміграції – її друкували в Канаді, США, Австралії. І лише після смерті Франка та відновлення нашої незалежності вона повернулася в Україну. В радянський період цей текст не увійшов у 50-ти томник.

«В тих  книгах, Бог виступає як Бог самих тільки Жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавалися богам тих інших народів. Виходить так, що той жидівський Бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все таки бачить обік себе якихось інших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народу кланявся їм. Усе це були оповіді, як собі хочете, але певно не вияви найвищої мудрості і найвищої правди».

«Найбільша частина приписів, поміщених у Мойсеєвих книгах, належить до обрядів, празників, одежі, постів та інше. Велика частина тих ніби божих слів, переданих нам у книгах Мойсея і пророків, містить погані прокляття на різні народи, погрози, по нашому розумінню, зовсім негідні божого імені».

Не всім буде приємно читати наукові дослідження Франка. Не всі будуть думати як Франко. Автор дає тверезий погляд на створення світу. Застерігає нас від сліпої звички казати: «Якщо наші предки так вважали, то і ми будемо». Він закликав бути далекоглядними, а не жити минулим.

Про багатогранну творчість Івана Франка можна розповідати безкінечно. Але жодна стаття не замінить особистого знайомства з його спадщиною. Головне, відкривати  маловідомі книги, адже величезна кількість його творів досі залишаються непрочитаними. Згадуймо та вшановуймо Франка не лише у дні його народження. Нехай його думка, спонукає нас мислити вільно та любити Україну так, як любив її великий Каменяр.

Тетяна ГІЛЕВИЧ,

Бібліотекарка бібліотеки-філії № 2

Волинські