«Тепер напевно знаю: є речі, які можна відкласти, а є те, що відкладати не варто» – розмова з підприємицею, головою обласноої організації «Союзу Українок» Вірою Чайковською-Тарликовою

18 вересня 2026 р. 16:15

18 вересня 2026 р. 16:15

Кругла дата у житті – це нагода на мить зупинитися, озирнутися на пройдений шлях, згадати людей, які були поруч, і подумки подякувати долі за все, що подарувала. Для Віри Чайковської-Тарликової нині саме така мить пригадати про переплетені роки праці й пошуків, радості зустрічей, родинне тепло, дружбу, підтримку однодумців і, звісно, життєві випробування. За плечима – чимало зробленого, пережитого й усвідомленого, попереду – нові задуми та справи.

– Щиро дякую Богові за все, що маю: за дітей і онуків, друзів та однодумців, за людей, які зустрічалися на життєвому шляху. Одні чогось навчали мене, в інших навчалася я. Кожна зустріч була важливою і залишила щось своє у долі. Тому цей день сприймаю, радше, не як межу, а як певний відлік часу, упродовж якого вдалося багато зробити, пережити й досягти. Хоча є те, що затьмарює цю дату, – смерть чоловіка, мого Володі. Він був для мене всім: опорою, підтримкою, порадником і просто коханою людиною. Його дуже бракує, – зізнається керівниця ВПП «Фенікс», заступниця голови ВГО «Союз Українок», очільниця Волинського відділу ГО «Союз Українок», меценатка і благодійниця фонду «Віра в майбутнє» Віра Чайковська-Тарликова.

Напередодні її круглої дати поговорили з ювіляркою про роки, які залишилися позаду, людей, котрі назавжди вписані в її життєву історію,  моменти, що змінили і загартували, і те, що допомагає не зупинятися.

– Віро Анатоліївно, вас знають у місті й за його межами як успішну бізнес-леді, політикиню, громадську активістку, благодійницю. Очевидно, за цим – роки наполегливої праці, безліч справ, зустрічей, рішень. Ваше життя справді можна назвати насиченим. Як вдавалося поєднувати стільки різних сфер і водночас залишатися вірною собі та своїм переконанням?

– Усім, чого вдалося досягти в житті, передусім завдячую батькам, які змалку виховали в мені сильний дух, наполегливість і віру у власні сили. Вони завжди були поруч, підтримували й дбали про те, щоб у роки моєї комсомольської діяльності я не схибила, не зрадила своїм принципам і залишалася людиною. Батьки вважали: найголовніше, що можуть дати своїм дітям, – це добра освіта. І доклали всіх зусиль, аби  могла її здобути. Саме завдяки їм отримала знання, які згодом стали міцним фундаментом життя. Якщо озирнутися назад, розумію: у моєму вихованні, формуванні характеру і, зрештою, у всьому життєвому шляху батьки відіграли визначальну роль. Те, що вони заклали свого часу, я й досі несу крізь усе життя. Водночас своїми досягненнями значною мірою завдячую і своїй родині та чоловікові, який у потрібні моменти умів підказати, підтримати, спрямувати, а часом – і вчасно стримати. Його мудрість, розуміння та віра в мене допомагали приймати правильні рішення й упевнено рухатися вперед.

– Ви багато років займаєтеся бізнесом. Як вдається залишатися на плаву й розвивати власну справу, враховуючи політичні та економічні зміни, повномасштабну війну та всі виклики, які постають перед підприємцями?

– Працюючи заступником начальника військторгу у радянські часи, була вихована у Міністерстві оборони, і, мабуть, там сформувалося моє ставлення до роботи та відповідальності. Не боялася приймати рішення, брати на себе виклики й відповідати за результат. І цей період дуже мене загартував. Також великий поштовх дала Перша школа менеджерів Міністерства торгівлі колишнього союзу в москві, куди потрапила за направленням. Були ситуації, коли доводилося починати практично з нуля вже налагоджену справу. Найбільше запам’ятався випадок, коли згоріла наша будівля бази відпочинку. Це  складно, коли за одну мить зникає те, у що вкладено стільки сил, часу й душі, у будь-якої людини можуть опуститися руки. Але ми з чоловіком не дозволили собі здатися. Зібралися, почали все спочатку і відновили базу. Тепер думаю, що саме такі моменти й загартовують найбільше й вчать триматися на плаву і сприймати усі виклики. Коли в тебе забирають те, що створював, ти маєш вибір: опустити руки або піднятися знову. Ми обрали друге.

– Мабуть, недарма ваше підприємство має назву «Фенікс» – птах, який символізує незламність, відродження та здатність починати все спочатку після випробувань?

– Для мене «Фенікс» – не просто назва чи логотип, це частина історії, яку з чоловіком створювали роками. Після знищення приміщення туристичної бази, доводилося чути різне. Хтось казав: «Дурну назву придумала – то й маєш». Хтось, навпаки, говорив, що ця назва якраз і підтвердила наше життєве кредо – виживати та відновлюватись за будь-яких обставин. До речі, вона виникла  ще у 1990 році. Її запропонували наші партнери, ми підтримали. Цього року підприємству виповнюється 35 років – стільки ж, скільки незалежній Україні. Із них – 25 фактично на кредитних коштах. Кредит для бізнесу – це, передусім, можливість розвиватися, коли віриш у свою справу. Брали його, вкладали у підприємство, переживали складні часи та працювали далі. І найважливіше для мене те, що упродовж усіх років не здалися. Можливо, тому так ціную це підприємство. За ним – не просто цифри чи бізнес, а люди, ризики, непрості рішення, відновлення, перемоги, Світязь, який обожнюю.

– Ви багато років були у політиці, займаєтесь громадською діяльністю. Нині є заступницею ВГО «Союзу Українок» та очолюєте Волинський відділ цієї організації. На вашу думку, що може зробити одна жінка для громади?

– Чимало. Особливо якщо в неї є ідея, мета і команда однодумців. Переконана: жінка може зробити не менше за чоловіка, іноді й більше. Можливо, тому, що крім того, що є берегинею сімейного вогнища, всебічно підходить до будь-якого питання. Упродовж життя мала можливість долучитися до багатьох справ. Очолювала політичну силу «Наша Україна» та ГО «Союз Українок», була довіреною особою президента Віктора Ющенка, помічницею депутата ВРУ Володимира Карпюка, співголовою «Майдану Володимира», співголовами якого крім мене були ще дві жінки. Домоглася облаштування кімнати скорботи при соборі Різдва Христового, де люди можуть гідно попрощатися з рідними та близькими. Є авторкою програми туристичного розвитку міста, яка прийнята сесією міськради. Ініціюючи повернення місту його історичної назви, на жаль, коли була депутаткою, не змогла пробити ту прокомуністичну силу, яка тоді цьому опиралася. Тому  тішилася, коли історичну назву місту все ж повернули. Взагалі вважаю, що жіночі громадські організації – велика рушійна сила.

Свого часу доводилося чути, що після здобуття Незалежності «Союз Українок» уже не актуальний. Але з цим категорично не погоджуюся. Україна будується не лише законами чи рішеннями влади. Вона будується людьми – лідерами, які прагнуть змін і готові щось для них робити. Наприклад, наша міська організація «Союзу Українок» багато років займається увічненням пам’яті родини Арсена Річинського. До слова, його дружина у 1930-х роках у місті Володимирі очолювала міську філію «Союзу Українок» – найбільшої української жіночої організації того часу. Доглядаємо місце поховання, домоглися встановлення барельєфа на будинку, а нещодавно організували захід, присвячений цій постаті.

І це, на мою думку, якраз і є відповідь на запитання, що може зробити жінка. Вона може мотивувати, скеровувати, пояснювати, об’єднувати, берегти пам’ять і творити нове.

Наша громадська організація – це, по суті, обличчя української жінки. Так, торік до 140-річчя українського жіночого руху у Луцьку відбувся захід «Роль жінки в суспільстві», організований мною спільно з громадською організацією «Променисті». Подія була присвячена обговоренню історичного внеску та сучасних викликів, з якими стикаються жінки в Україні, а також розвитку жіночого активізму та лідерства.

– Ви особисто та організація «Союз Українок» активно підтримуєте українську церкву. За це отримали відзнаки від Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета та Волинської єпархії. Що для вас це означає?

– Насамперед хочу сказати, що собор Різдва Христового – наша родинна церква. Мої батьки свого часу допомагали її відновлювати. Вони дуже хотіли, щоб у нас була українська церква. Тому для мене підтримувати цей храм – продовжувати  справу батьків. Також була серед тих, хто долучився до процедури передання Успенського собору в користування громаді ПЦУ. Це питання не лише церковне, а й нашої державності, історичної пам’яті та права українців мати свою церкву. Переконана: в Україні мають право на існування усі конфесії і церкви, але повинні носити справжню назву, а не прикриватися українськими символами. І якби свого часу люди були активнішими й не відкладали ці питання, можливо, ми б не мали багатьох проблем, з якими стикаємося.

Мені й досі важко зрозуміти, як можна винести з Успенського собору речі, які десятиліттями були його частиною. Навіть ті лавки, на придбання яких давали гроші мої батьки та прості люди, які ходили до церкви задовго до Незалежності України. Це були їхні пожертви, їхня участь, їхня пам’ять. Вважаю, якщо вже щось і забирати, то те, що придбали власним коштом. А те, що створювалося спільними зусиллями громади, мало б їй залишатися. Але, все відбудуємо, відновимо. Бо храм – не лише стіни, лавки чи інше майно. Насамперед це люди, їхня віра і пам’ять поколінь. І я хочу, щоб ця пам’ять залишилася українською.

– Озираючись назад, про що жалкуєте?

– Мабуть, про те, що свого часу занадто багато сил і часу віддала політиці. Могла б спрямувати цю енергію на власну справу – розвивати її, будувати потужніше. Можливо, більше уваги приділила б дітям. Та й власному здоров’ю, якщо бути відвертою. Але не люблю жити з жалем. Усе, що було, – мій шлях. Політика дала величезний досвід, людей, знання, навчила приймати рішення і відповідати за них. Просто з роками починаєш інакше розставляти пріоритети. Тепер точно знаю: є речі, які можна відкласти, а є те, що відкладати не варто.

– Чим пишаєтеся найбільше?

– Батьками. Без сумніву. Усьому, що маю в житті, значною мірою завдячую їм. Вони дали виховання, цінності, любов до України, навчили працювати, не боятися труднощів і залишатися людиною за будь-яких обставин. І, мабуть, немає іншої відповіді на це запитання.

– Яким принципам ніколи не поступитеся?

– Є речі, у яких не може бути компромісів. Ніколи не поступлюся переконанням, що Україні бути. І кожен із нас має робити все від нього залежне, щоб наша держава вистояла, розвивалася і залишалася українською. Є ще один принцип, який особливо важливий: ніколи не дозволю говорити погано про моїх батьків. А найдорожче – моя родина. Усе інше може змінюватися: робота, посади, політика, обставини. Родина – те, що залишається твоїм справжнім тилом.

-Щоб хотіли побажати собі у свій ювілей?

– Здоров’я. Все інше в мене є.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські