Поцілунок у грибний дощ

20 вересня 2026 р. 21:11

20 вересня 2026 р. 21:11

Під теплим осіннім дощем Марія вперше почула слова, які запам’ятала на все життя.

Марія не любила ходити по гриби сама. Не тому, що боялася лісу. Ліс вона знала змалечку: де під старими соснами ховаються маслюки, де біля беріз люблять тулитися підберезники, а де після двох теплих дощів можна натрапити на такого білого, що й різати шкода. Просто колись вони завжди ходили сюди удвох. Вона й Андрій. Ще тоді, коли їм було по сімнадцять…

Андрій ніколи не мав терпіння шукати гриби. Пройде сто метрів, знайде одного – і вже починає свистіти, ламати сухі гілочки або підкрадатися до Марії ззаду.

– Ти гриби збирати прийшов чи мені нерви псувати? – сердилася вона.

– А я найкращий гриб уже знайшов.

– Який?

– Тебе.

– Дурний.

– Зате твій.

Вона тоді червоніла й удавала, що не чує.

…Того вересневого дня дощ почався несподівано. Ще хвилину тому сонце пробивалося крізь сосни, а потім небо ніби хтось перевернув. Великі краплі застукали по листю.

Марія кинулася під старий дуб.

– Сюди! – закричала вона Андрієві.

А він залишився стояти посеред галявини.

– Андрію! Ти що робиш?!

– Мокну!

– Я бачу!

– Іди сюди!

– Ще чого!

Тоді він сам підбіг до неї, схопив за руку й витягнув просто під дощ.

– Ти здурів!

– Маріє, це грибний дощ.

– І що?

– Кажуть, якщо під таким дощем поцілувати дівчину, вона буде твоєю назавжди.

– Хто каже?

– Я.

Вона ще хотіла засміятися. Але не встигла.

Андрій поцілував її. Перший раз. Несміливо, коротко, майже по-дитячому.

А навколо шумів теплий дощ, пахло мокрою хвоєю, землею й осінню.

Марія потім усе життя пам’ятала той запах.

…Вони одружилися через п’ять років. Побудували хату. Посадили біля хвіртки дві яблуні. Виростили доньку й сина.

Сварилися через гроші, через город, через те, що Андрій вічно залишав чашку біля телевізора.

Мирилися.

Старіли.

І кожної осені, якщо починався теплий грибний дощ, Андрій виходив на подвір’я й гукав:

– Маріє!

– Чого тобі?

– Не піду, бо мокро!

– То я сам прийду!

Кажуть, якщо під таким дощем поцілувати дівчину, вона буде твоєю назавжди.

І цілував її. Навіть коли їм було вже далеко не сімнадцять. Навіть коли посивіло волосся. Навіть коли дорослі діти сміялися:

– Тату, ну ви як молодята.

А він відповідав:

– А ваша мама досі моя дівчина.

…Тієї осені Марія вперше пішла по гриби сама. Повільно. Зі старим Андрієвим кошиком.

Навіть ніж узяла його – той, із темною дерев’яною ручкою.

Ліс був майже таким самим, як сорок років тому. Ті самі сосни. Та сама стежина.

Тільки дуб, під яким вони колись ховалися від дощу, став величезним.

Марія знайшла під ним одного білого гриба. Присіла. Обережно зрізала.

І раптом на її руку впала крапля. Потім – друга. За хвилину над лісом уже шумів теплий грибний дощ.

Марія не сховалася. Підняла голову до неба.

Краплі текли по її обличчю, змішуючись зі слізьми.

– Андрію… – прошепотіла вона.

І сама усміхнулася.

Бо раптом дуже виразно почула в пам’яті його голос:

Марія притиснула до грудей старий кошик.

– Не збрехав ти мені тоді, Андрію…

Вона постояла ще трохи під дощем.

А потім тихо додала:

– Я й досі твоя.

І десь високо над соснами пробилося сонце.

Анна МОВ’ЯК.

Волинські