Втратила слух у два роки: що ми не знаємо про людей із порушенням слуху на Волині

23 вересня 2026 р. 09:45

23 вересня 2026 р. 09:45

Для багатьох розмова — це щось настільки звичне, що люди рідко замислюються над тим, як саме вона відбувається. Одна людина говорить, інша - слухає, ставить запитання, відповідає. Утім, для людей із порушенням слуху спосіб комунікації може бути зовсім іншим — жестова мова, читання по губах, повідомлення в телефоні або допомога перекладача.

23 вересня у світі відзначають Міжнародний день жестових мов . Цього дня привертають увагу до жестових мов та людей, які щодня ними користуються.

Лучанка Наталія Морозюк очолює Луцьку територіальну організацію Українського товариства глухих і щодня користується жестовою мовою.

У відвертому інтерв’ю журналістам ВСН жінка розповіла про те, як живеться людям із порушенням слуху, з якими труднощами вони стикаються у спілкуванні та взаємодії з оточуючими, як працює жестова мова та що змінилося в житті людей із порушенням слуху після повномасштабного вторгнення.

Під час розмови також була присутня перекладачка жестової мови Лілія Кузьмич.

Слух пані Наталія втратила ще у дворічному віці. Як розповідає жінка, тоді вона сильно захворіла — мала дуже високу температуру. Під час лікування їй зробили укол, а згодом, за словами Наталії, вона перестала чути.

Її батьки чують, тому жестової мови вони не знали. Відтак Наталія з дитинства звикала до іншого способу спілкування — навчилася читати по губах. Згодом вона навчалася у спеціальній школі в місті Володимирі , де й почала опановувати жестову мову.

Сьогодні пані Наталія каже, що читати по губах вона вміє дуже добре. Настільки звикла до цього, що під час спілкування зазвичай не відчуває труднощів. Водночас зізнається: якби батьки знали жестову мову, їй було б значно простіше.

За словами жінки, батьки спілкуються із нею переважно простими словами. Через це під час розмови частина складніших слів може залишатися незрозумілою, особливо якщо йдеться про іншомовні слова чи терміни.

«Розумієте, зі мною говорять на дуже такому легкому, примітивному рівні, тобто прості слова. Але ж наша мова дуже багата на різні слова іншомовного походження, вони багато цього випускають у нашій розмові. Я би хотіла знати більше».

Сьогодні жестова мова є невід’ємною частиною і родини Наталії. Жінка заміжня. Її чоловік також має порушення слуху, у подружжя є син і донька. У родині вони спілкуються жестами.

Її діти чують. Однак, згадуючи про спілкування у власній сім'ї, Наталія розповідає і про те, як її діти опановують жестову мову. Син, наприклад, краще знає дактиль, тоді як жестовою мовою володіє слабше. Донька ж натомість жестову мову знає дуже добре.

Тож що таке жестова мова і чим вона відрізняється від дактилю, цікавимося у співрозмовниці. Дактиль та жестова мова тісно пов’язані між собою, однак це різні способи комунікації.

Дактиль — це жестова абетка, коли кожній літері відповідає окремий знак рукою. Таким способом можна, наприклад, передати слово по буквах, якщо для нього не знають відповідного жесту, а також передати ім’я, прізвище чи іншу власну назву.

У жестовій мові ж один жест може передавати не одне слово, а цілу фразу — його значення залежить від ситуації, міміки та контексту.

Перекладачка жестової мови Лілія пояснює: людині, яка чує, іноді може здаватися, що співрозмовник показав лише кілька жестів, хоча насправді за ними стоїть повноцінна фраза.

Наприклад, один жест «кава» залежно від ситуації може означати «будеш каву?», «хочеш каву?» або навіть «давай підемо на каву». Додаткове значення передають міміка та ситуація, в якій відбувається розмова.

«В одному жесті може бути декілька слів. Вона один жест покаже, а для мене воно трошки в речення складається».

Тому жестова мова — це не буквальний переклад кожного слова рухом руки. Вона має власні правила, а один і той самий жест може набувати різного значення залежно від контексту.

Цікаво, що жести не є чимось новим чи штучно вигаданим. Багато з них походять із повсякденного життя та зрозумілі навіть людям, які добре чують. Наприклад, жест телефону чи жест, яким показують, що людина їсть.

Є й цікавіші приклади. Один із них — жест « стіл ». За словами Лілії, він походить ще з радянських часів, коли часто використовували розсувні столи. Відповідно до цього й виник жест: потрібно горизонтально скласти мізинці та вказівні пальці обох рук, з’єднавши їх кінчиками, а потім зробити рух, ніби розсуваєш стіл.

Лілія також розповідає, що подібні способи спілкування могли виникати безпосередньо під час роботи. Раніше на фабриках в одній бригаді могли працювати і люди з порушенням слуху. Усі були пов’язані одним виробничим процесом, тому з часом знаходили прості способи порозумітися між собою.

За її словами, для спілкування на виробництві навіть не обов’язково було знати жестову мову. Люди підбирали прості й зрозумілі рухи, які допомагали передати потрібну інформацію.

«От на підприємстві обідня пора починається, година обіднього часу. Ми говоримо: «Обід, їсти».

А чуючий підійде і каже: «Пішли» і показує жестом «Ам-ам». Тобто все зрозуміло: ложкою пора працювати — значить, обідня перерва.

Навіть такі примітивні жести, вони не зовсім правильні, але доступні для людей із порушенням слуху до розуміння».

Окрема проблема — поширені уявлення про людей із порушенням слуху. Одне з найпоширеніших — що якщо людина не чує, то вона автоматично не може говорити.

Насправді це не так.

Людина з порушенням слуху може говорити, однак її мовлення може відрізнятися від мовлення людей, які чують. Це залежить, зокрема, від того, коли саме людина втратила слух та чи могла вона чути й розвивати мовлення раніше.

Тому в УТОГ просять не використовувати слова «глухонімий» чи «німий» щодо людей, які не чують. Коректніше говорити «глуха людина» або «людина з порушенням слуху».

Ще один міф — що жестова мова однакова для всіх людей у світі. Насправді кожна країна має свою жестову мову, а всередині неї можуть бути свої особливості та відмінності.

Існує й міжнародна система жестів, яку використовують для спілкування людей із різних країн. Проте вона не замінює повноцінну національну жестову мову, а саме спілкування між людьми, які не знають мови одне одного, все одно може бути складним.

Тож навіть якщо людина знає жестову мову, це не означає, що вона автоматично зрозуміє жести людини з іншої країни.

Змінюється і сама українська жестова мова. За словами представників УТОГ, після початку повномасштабного вторгнення активніше почали переглядати жести, які вважають російськими або такими, що сформувалися під впливом російської жестової мови, та замінювати їх українськими відповідниками.

Цей процес відбувається поступово. Частина старих жестів досі використовується в повсякденному спілкуванні, однак у спільноті дедалі більше уваги приділяють саме розвитку української жестової мови.

Для людей, які щодня нею користуються, це не просто питання окремих жестів. Це їхня мова — зі своїми словами, правилами, особливостями та змінами, які відбуваються разом із суспільством.

Сьогодні на всю Волинь фактично працюють лише два перекладачі жестової мови — у Луцьку. Водночас, за словами представників УТОГ, в області живе близько 800 людей із порушенням слуху , приблизно 300 із них — у Луцьку.

«Ви можете собі уявити, щоб два перекладачі надали послугу 800 людям?» — каже Наталія.

У Ковелі та Володимирі перекладачів жестової мови немає. А потреба в їхній допомозі може виникнути у звичайних повсякденних ситуаціях: під час візиту до лікаря, у ЦНАПі, Пенсійному фонді, у нотаріуса, поліції, магазині чи навіть під час розмови з учителем або тренером.

Саме тому працює спеціальний додаток — Сервіс «УТОГ». Він доступний цілодобово. Якщо людина не може знайти перекладача, який фізично піде з нею, вона може зв’язатися з перекладачем через відеозв’язок.

Схема проста: глуха людина жестами пояснює перекладачу, що хоче сказати. Перекладач озвучує це тому, хто чує. Потім відповідь співрозмовника перекладач знову передає жестовою мовою.

«Людина глуха розповідає, я озвучую, він чує — і така тристороння йде співпраця».

Але навіть такий спосіб спілкування приймають не всюди. Представники УТОГ розповідають, що проблеми виникають, зокрема, у медичних установах.

Буває, що людина вже прийшла на прийом до лікаря і намагається скористатися сервісом перекладача через телефон. Проте замість допомоги може почути, що з телефоном її не хочуть слухати та просять прийти особисто з перекладачем.

«Не всі нас сприймають, не всі хочуть. «Заберіть телефон, що ви мені тут тикаєте? Заберіться, прийдете з перекладачем». А глуха людина вже прийшла на прийом. Ну це ж п’ять хвилин. Ну послухай. І тобі легше, ти допоможеш людині», — розповідають в УТОГ.

Для людини, яка чує, така ситуація може здатися незвичною. Для нечуючої людини це може бути єдиним способом пояснити лікарю, що її турбує, а лікарю — отримати відповідь пацієнта.

«Вона так само сидить і так само є учасником нашого спілкування. Вона повинна знати, про що ми з вами говоримо», — пояснює пані Лілія.

Тобто перекладач у такій ситуації — не просто людина, яка показує кілька жестів. Він допомагає двом людям повноцінно зрозуміти одне одного. І для багатьох людей із порушенням слуху така допомога є необхідною не лише в лікарні, а й у багатьох інших ситуаціях.

Проблеми виникають не лише під час звернення до лікарів. За словами представників УТОГ, людям із порушенням слуху буває складно і під час пошуку роботи. Причиною відмови може стати не відсутність навичок чи досвіду, а саме страх роботодавця перед тим, що він не знатиме, як спілкуватися з глухою людиною.

У представників УТОГ є чимало прикладів, коли роботодавець спочатку готовий взяти людину на роботу, але змінює рішення, щойно дізнається про порушення слуху.

«Глуха людина хоче працювати прибиральницею. Я набираю і кажу: «Доброго дня, вам потрібна прибиральниця?»

«Так-так, потрібна».

Тільки я починаю казати, що це людина з порушеннями слуху — відразу: «Ні, дякую, ні, ні. Як нам поговорити?» І це дуже часто».

Про те, що така реакція роботодавців може ставати окремою перешкодою, говорить і пані Наталія. Водночас у її житті був досвід, коли питання слуху не заважало працювати.

Жінка розповідає, що свого часу працювала за кордоном. Там, за її словами, вона не стикалася з таким бар’єром у працевлаштуванні, як це трапляється в Україні.

Сьогодні люди з порушенням слуху працюють у різних сферах — в магазинах, на швейних підприємствах та інших роботах. В УТОГ розповідають про підприємство, де працюють люди з порушенням слуху, а керівник навчився з ними нормально комунікувати.

Тож спосіб спілкування можна знайти, якщо є бажання. Це може бути жестова мова, дактиль, повідомлення в телефоні або звичайний текст.

Іноді найбільшою перешкодою для людини з порушенням слуху стає не сама відсутність слуху, а реакція людей навколо.

Про роботу та спілкування Наталія говорить не лише як головиня ТО, а й з власного досвіду. Вона сама щодня стикається з ситуаціями, у яких людині з порушенням слуху доводиться шукати інший спосіб отримати інформацію або порозумітися з людьми.

У Луцьку, каже Наталія, загалом їй комфортно. Водночас є звичайні міські речі, які для людини, яка не чує, можуть стати проблемою.

Наприклад, у громадському транспорті зупинки оголошують голосом. Людина, яка не чує, такого повідомлення просто не сприймає. На думку Наталії, вирішити це можна було б за допомогою електронних табло, де назви зупинок дублювалися б текстом.

Інша ситуація — повітряні тривоги. Люди з порушенням слуху не можуть почути сирену, тому орієнтуються на повідомлення в телефоні, смартгодинники або людей навколо.

Наталія розповідає, що іноді саме діти першими попереджають її та чоловіка про тривогу. Якщо ж телефона чи годинника поруч немає, залишається орієнтуватися на інших.

«Якщо всі кудись біжать, ну, ми, дивлячись на те, що всі кудись біжать, і ми біжимо. Тобто орієнтуємося на людей», — пояснює Наталія.

Під час тривог це особливо помітно і в самій організації. Люди приходять сюди в укриття, тому приміщення швидко заповнюється. Для тих, хто не чує, важливо не лише мати доступ до інформації про небезпеку, а й розуміти, що відбувається навколо.

У цьому допомагають сучасні технології. Водночас після початку повномасштабної війни потреба в доступній комунікації стала ще більш помітною.

До Луцька почали приїжджати люди з порушенням слуху з інших областей. У новому місті їм, як і всім іншим, потрібно було вирішувати питання житла, документів, роботи та медичної допомоги. Однак для них до цього додавалася ще й необхідність знайти спосіб комунікації.

Перші місяці війни були складними і для самої організації. 28 лютого пані Лілія прийшла на чергування до сервісу перекладу фактично одна — інші працівники виїхали. З Києва перевіряли роботу ліній, але з чотирьох перекладачів на зв’язок вийшла лише вона.

Попри це, сервіс продовжував працювати, адже потреба в перекладі нікуди не зникла.

Саме УТОГ для багатьох людей залишається місцем, де можна отримати інформацію, допомогу та поспілкуватися. Щочетверга тут проводять інформаційні години. Для старших людей такі зустрічі особливо важливі, адже не всі користуються Telegram чи Viber.

Попри всі труднощі, Наталія каже, що ставлення суспільства поступово змінюється. Особливо це помітно серед дітей та молоді: у школах говорять про безбар’єрність та інклюзію, а діти вчать жести, щоб спілкуватися з однокласниками, які не чують.

Для самої лучанки жестова мова давно стала частиною життя. Нею вона спілкується з чоловіком, друзями та людьми з УТОГ, а також щодня допомагає іншим людям із порушенням слуху.

Жінка переконана, що людина, яка не чує, не є менш здатною до роботи, навчання чи самостійного життя. Часто проблема виникає саме тоді, коли суспільство не знає, як із нею спілкуватися.

Наталія зізнається, що у таких ситуаціях сама намагається знайти спосіб порозумітися.

«Вона дуже комунікабельна, легко знаходить спільну мову. Навіть, якщо бачить, що щось не так, перелаштує не людину, а себе, щоб її сприйняли і зрозуміли так, як вона хоче і як бажає подати свою інформацію», — розповідають про Наталію в УТОГ.

Але для цього не обов’язково одразу знати жестову мову. Іноді достатньо просто не боятися контакту.

За словами пані Наталії, не варто підходити до людини з порушенням слуху зненацька зі спини — вона може не почути кроків і злякатися. Краще потрапити в поле її зору, легко привернути увагу або, якщо це зручно, написати повідомлення в телефоні.

Бо глуха людина — не «глухоніма», а жестова мова — не просто набір рухів руками. Це повноцінний спосіб спілкування. І якщо хтось не чує іншого, це ще не означає, що люди не зможуть знайти спосіб почути одне одного.

• «Освіта дає зміст, а квіти дають натхнення»: історія учительки жестової мови з Волині
• «Не консервувати традиції, а зробити їх частиною життя»: майстриня з Луцька розповіла, чому українську вишивку важливо зберігати
• 18-річна лучанка планує першою встановити жіночий рекорд України з бурпі

Волинські