Тримаючи невидимий, але міцний зв’язок між фронтом і домом

24 вересня 2026 р. 13:02

24 вересня 2026 р. 13:02

Їхня діяльність розпочалася ще у 2014 році – у час, коли після анексії Криму росія розгорнула збройну агресію на Донбасі. Тоді чимало чоловіків із ще Іваничівського району залишили свої домівки, взяли до рук зброю і стали на захист України. Серед них був і син Надії Рубан. Він пройшов найгарячіші напрямки сходу. Служив у батальйоні «Волинь», 14-й ОМБр імені князя Романа Великого. Та війна для нього не закінчилася. Коли у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, він знову став до лав захисників у складі 100-ї ОМБр.

Для матерів і дружин тих, хто вирушив на фронт, це був час тривоги, безсонних ночей і постійного очікування звістки від найдорожчих. Але водночас саме ця спільна біда об’єднала їх і дала сили діяти.

– Тоді ми з дружинами та матерями об’єдналися заради підтримки і допомоги нашим хлопцям, які здебільшого несли службу у славетній  51-й ОМБр.  Разом із тим саме у цей час створювався батальйон ТРО «Волинь», до складу якого увійшли й жителі Іваничівського району. Його командиром став наш земляк Сергій Козак, – пригадує засновниця ГО «Спілка матерів військовослужбовців Іваничівщини» Надія Рубан.

Жінки не хотіли залишатися осторонь. Поки їхні сини, чоловіки та рідні боронили країну зі зброєю в руках, вони шукали можливості підтримати їх усім, чим могли: допомагали, збирали необхідне, гуртували навколо себе небайдужих. Згодом стало зрозуміло: допомога має бути не випадковою, а організованою і постійною. Тож у березні 2015 року вирішили офіційно зареєструвати свою спілку. Так народилася організація, яка об’єднала матерів військовослужбовців Іваничівщини – жінок, чиї серця відтоді б’ються в унісон із серцями тих, хто захищає Україну.

За роки АТО Іваничівщина втратила чимало своїх синів. Їхні імена назавжди залишилися в пам’яті земляків, а біль утрати – у серцях рідних. Саме тому в «Спілці матерів військовослужбовців Іваничівщини» виникла ідея увічнити пам’ять полеглих захисників, встановивши пам’ятний знак на їхню честь. Та шлях від задуму до його втілення виявився непростим. Надії Миколаївні та іншим матерям довелося долати чимало бюрократичних і організаційних перепон, переконувати, шукати можливості й не опускати рук. Адже для них це був не просто пам’ятник – це мало стати місцем пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну, і нагадуванням усім наступним поколінням про ціну нашої свободи.

– Це був перший на Волині пам’ятний знак «Герої не вмирають» у пам’ять про загиблих Героїв Майдану та захисників України, – з гордістю та водночас із болем говорить Надія Миколаївна.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Надія Рубан не стала чекати, поки хтось скаже, що робити. Вона одразу взялася організовувати допомогу для захисників, розуміючи: на фронті потрібне все – від маскувальних сіток до домашньої їжі, приготовленої з теплом і думками про тих, хто тримає оборону. Так на Іваничівщині почали гуртуватися люди, готові працювати задля спільної мети. Одним із таких напрямків стали волонтерські групи «Іваничівські господиньки». Разом із ними розпочала діяльність україно-чеська спільнота «Свободна Україна», у складі якої є син Галини Дзеньків. Олександра Шептор-Крась створила команду, яка плете сітки. До допомоги долучилася й ініціативна група «У поміч нашим захисникам» на чолі з Богданою Смаль та Петром Грисюком. Хтось плете сітки, хтось готує домашні страви, хтось пакує, сортує, шукає необхідне чи допомагає коштами. У кожного – своя ділянка роботи, але мета одна – підтримати наших воїнів.

–  Це такий собі клуб «60–70 плюс», – жартома усміхається одна з учасників спілки Марія Мазурок, маючи на увазі вік людей, котрі допомагають. – Колись були задіяні й молодші, але з часом їх поменшало. Тож залишились найстійкіші.

Від самого початку війни жінка активно підтримує захисників. Серед тих, за кого найбільше переживає і кому прагне бути корисною, – її син, зять та двоє племінників. Марія зізнається: їй ніколи не доводилося пояснювати, що саме потрібно робити. Вона й сама добре знає та відчуває потреби військових. Тож щойно надходить черговий запит із фронту, жінка без зайвих слів береться до справи. Бо за кожною потребою, кожним повідомленням і кожною посилкою бачить конкретних людей – своїх рідних, знайомих, земляків, тих, хто нині захищає Україну.

Особливо тепло Марія відгукується про Надію Рубан. Каже, що саме завдяки її вмінню об’єднувати людей багато добрих справ вдається реалізувати.

– Вона має авторитет і високу довіру у громаді. До неї дослухаються, їй довіряють, її підтримують, – говорить Марія.

І, мабуть, саме в цій довірі – одна з найбільших сил спілки. Адже роками жінки не просто допомагають військовим – вони створили справжню спільноту, де кожен готовий підставити плече іншому. Тут не питають, чому ти прийшов і скільки можеш зробити. Тут просто виконують те, що потрібно.

– У нас задіяні всі, – каже Надія Миколаївна. – Це і лікарня, на базі якої готують страви для благодійних заходів, печуть паски, продуктами для цього зазвичай забезпечуємо ми. Не залишаються осторонь підприємці та фермери. Долучаються працівники дитячого садочку, школи. Навіть із Шептицького нам передають матеріали для плетіння маскувальних сіток.

Ця допомога давно переросла межі однієї організації. У кожного – своя невелика, але важлива справа. Старші жительки Іваничівщини плетуть теплі шкарпетки для військових. Активно співпрацює спілка з БФ «Незабудки», який очолює Сніжана Горбачук. Окрім підтримки військових, фонд опікується внутрішньо переміщеними людьми, допомагаючи їм пережити складні часи та адаптуватися на новому місці.

Кожен із волонтерів має свій напрямок. Галина Дзеньків підтримує тісну співпрацю з чеськими волонтерами, завдяки чому вдається отримувати необхідну військову амуніцію разом з іншими запитами, що мають важливе значення на фронті. Вона ж організовує пошиття постільної білизни, балаклав, рукавиць та інших необхідних речей для захисників. Петро Грисюк з Богданою Смаль узяв на себе виготовлення тушкованок та паштетів – поживної домашньої їжі, яку військові можуть узяти із собою на позиції. Перевага такої продукції – реторт-пакети, у яких вона довше зберігається, не потребує холодильника та зручна для транспортування. Олександра Шептор організувала плетіння маскувальних сіток, разом із тим сушать овочі для супів швидкого приготування.

– Хлопців годують непогано, але є ситуації, коли наша допомога справді стає незамінною. Особливо тоді, коли вони перебувають безпосередньо на позиціях і немає можливості вчасно доставити їжу, – пояснює Марія Мазурок. – У такі моменти у пригоді стають ті ж тушкованки Петра Грисюка. А ще бібліотекарі формують поживні вітамінні перекуси, фасуємо їх у невеликі пакетики, щоб хлопці могли покласти їх у кишеню чи рюкзак і взяти із собою.

Та допомога, кажуть жінки, не обмежується лише продуктами. На фронт передають усе, що може стати у пригоді військовим: від молотка, цвяхів та плівки для облаштування й утеплення бліндажів – до маскувальних сіток, амуніції та інших необхідних речей. Доставляють зібране на передову волонтери. Останнім часом чимало посилок відправляють поштою, а іноді необхідне забирають самі військові, коли приїздять на Іваничівщину у справах. Так допомога знаходить шлях до тих, кому вона потрібна найбільше.

– У нас багато підрозділів, яким допомагаємо. У більшості з них воюють наші земляки, – розповідає Надія Рубан. – Але телефонують і військові з інших бригад, просять, зокрема, маскувальні сітки. І ми не відмовляємо. Бо якщо можемо допомогти – допомагаємо.

За цю працю волонтери не раз отримували слова вдячності, грамоти, подяки, прапори. Є у спілки й особлива відзнака – медаль. Та, зізнаються жінки, найціннішою нагородою для них залишається зовсім інше – звістка від військових, що допомога дійшла, стала у пригоді, а їхні земляки тримаються.

Окрім щоденної волонтерської роботи, «Спілка матерів військовослужбовців Іваничівщини» організовує благодійні та тематичні заходи, об’єднуючи навколо допомоги військовим усю громаду. А також доглядає трояндові клумби у парку.

Нині жінки знову готуються до чергової роботи. Попереду – заходи до Дня захисника, а ще свіже замовлення з фронту. Тож знову закипить робота: жіночі руки міситимуть тісто, ліпитимуть голубці, готуватимуть інші домашні смаколики. Пекти будуть із думкою про тих, хто далеко від рідної домівки – на передовій. А волонтери згодом повезуть ці гостинці нашим захисникам.

– Насамкінець хочу подякувати кожному, хто підтримує нас і не відмовляє у допомозі, – каже пані Надія. – Окрема вдячність Галині Ілик, Ользі Прокопчук, Аллі Кулай, Ірині Богуш – жінкам з інших громад, які безперервно допомагають нам ще з 2014 року. Зараз усім непросто. Але хлопцям найважче. І ми маємо зробити все можливе, щоб їх підтримати.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські