Незламне волинське Підгаття: від героїв УПА – до мисливця на ворожі дрони

26 вересня 2026 р. 20:08

26 вересня 2026 р. 20:08

Староста Цмінівського старостинського округу Наталія Красьоха веде нас стежками історичної пам’яті Підгаття, а 21-річний Роман Пилипчук уособлює вже нинішнє покоління його захисників.

У цьому селі на Маневиччині зареєстровано 143 осіб, хоча фактично – не більше сотні мешканців. Тут нема ні школи, хоч колись була початкова, ні ФАПу, ні магазину. Вже років два, як клуб закритий. З чого в такому випадку починати знайомство? Питання вирішилося само собою: староста Цмінівського старостинського округу, до якого належить це невеличке село, Наталія Красьоха привела, насамперед, на те місце, що є символом духу села – до двох пам’ятників Героям ОУН-УПА, котрі віддали своє життя за Україну

«Ініціював зведення пам’ятників, взявши на себе й фінансові витрати, Сергій Басюк»

Ці пам’ятники стоять поряд із хрестом-оберегом. На одному, судячи з напису, – портрет Степана Лінніка, який був крайовим провідником ОУН. На другому – більше десяти прізвищ односельців – учасників ОУН-УПА, які полягли в боротьбі за Україну. На місці Пам’яті – свіжоскошена трава:

– Стараються мешканці села тримати тут порядок, – каже, зауваживши, що хтось похазяйнував, Наталія Леонтіївна. – Не знаю наразі, кому й дякувати, бо, коли не приїду, то тут – порядок.

І як коментар до такого пошанування місця історичної Пам’яті:

– Село Підгаття – виключно з нашим, рідним, глибоко проукраїнським корінням. Тому-то не було тут тут якихось «не таких», жодних проблем, коли ставилося питання про зведення пам’ятника. Навпаки, всі підтримали цю ініціативу.

А про самого ініціатора, – то цікава історія, яку й переповіла староста:

– Зініціював, організував їх зведення, взявши на себе й фінансові витрати, Сергій Басюк (було це ще в той час, коли Цмінівську сільську раду очолювала Наталія Оксенюк). Знаю, що Сергій Кирилович – уродженець Малої Ведмежки. Жив із батьками у Цмінах, на «Станції Чарторийськ», як зветься той куток. Сталося так, що доля завела Сергія Кириловича в Херсон. Чоловік жив там, а, приїжджаючи сюди, займався спорудженням пам’ятників у Підгатті. А ще він збудував на кладовищі села Мала Ведмежка надмогильний пам’ятник... собі. Адже заповів, щоб після смерті його тіло привезли й похоронили на малій батьківщині. І волю цю було виконано...

У цій історії ще багато такого, що свідчить про унікальність і неповторність життя кожної людини. І якби мені свого часу пощастило зустрітися з Сергієм Басюком, то він розповів би більше не лише про те, що спонукало його на добру справу з увічнення пам’яті земляків-борців за Україну, а й про особливу прив’язаність до того місця, де закопана пуповина. А, може б, і про своє кохання. Адже Сергій Басюк, зі слів старости, співмешкав із жіночкою, яка була родом із Цмінів, а мешкала в сусідньому Вараші:

– У них був, як тепер модно казати, гостьовий шлюб. Це була хороша пара такого зрілого віку, яка час від часу з’їжджалася. Я завжди милувалася цими людьми. На жаль, ще будучи при доброму здоров’ї, як, у всякому разі, здавалося, чоловік помер. Якось зовсім непередбачувано. А в земляків залишилася добра згадка про нього.

«На наш Новий рік мені кінчилося 92»

Сьогодні у Підгатті зареєстровано 143 особи, а фактично мешканців тут – не більше сотні. У селі нема школи, хоч була початкова. І, за словами старости, її закриття – справа не теперішнього часу: років п’ятнадцять тому її розформували. І учнів, а їх в цьому році, зокрема, – 13, доставляють шкільним автобусом у Цміни. І ФАПу, магазину нема, вже років два, як клуб закритий. Де це все було – і школа, й магазин, ФАП, можна й сьогодні побачити. Ще досить добротне приміщення колись належало споживчому товариства, а згодом його орендували під ці заклади. Тепер воно – на замку. Тож якщо говорити про те, чи є в Підгатті якесь громадське місце, де можуть зібратися його мешканці, то це лише – Дім молитви, облаштований громадою євангельських християн-п’ятидесятників...

Про те, яким було село колись, як тут жилося, хочеться почути насамперед від старожилів. А тут ще й така пора, як сказала староста, що одні картоплю копають, інші – малину збирають, то ж не всіх застанеш удома.

Онисія Чернюк, ніби чекала, що хтось зайде до неї – сумно самій сидіти на подвір’ї, а піти нікуди не може, бо якщо б і ноги були слухняніші, то очі «вже років два не бачать». А от слух, Богу дякувати, у неї добрий. Тож поки ми розпитували в її сина, Василя Чернюка, котрий живе по сусідству, й, власне, привів на батьківське обійстя, про те, скільки ж матері років, Онисія Сидорівна сама відповідала:

– На наш Новий рік мені кінчилося 92.

Значить народилася вона 14 січня 1934 року, на Василя за старим стилем. Онисія Сидорівна з приводу цього каже:

– Мати розказувала, що до церкви збиралася йти, а тут якраз роди почалися. Всього ж у моїх батьків було четверо дітей – три сини і я, одна дочка...

Дитинство Онисії припало на війну. Після війни в школу ходила, але не багато, як пригадувала, – чотири класи закінчила в Підгатті. Як трохи підросла, то робота почалася. А от з приводу того, де працювала, то є що згадати:

– І смолу в лісі збирала, й на посадки ходила, а потім – у колгосп. І у ланці була, і в штаті робила – корів доїла.

Село тримається не будівлями й установами, а людьми, які не покидають свою землю, працюють на ній і захищають її.

Заміж Онисія Сидорівна, а тоді юна Онися, вийшла за хлопця з хутора Ковлі (то вже село Новосілки), Івана Чернюка. Четверо дітей Бог їм дав. Жінка розповідає про те, що врізалося в пам’ять замолоду й на все життя:

– Як я ходила на роботу, то гроші в матері держала, в сундуку. Батьки, з якими ми по сусідству жили, вдома були, а мені треба було ланку полоти, то боялася, що покину саму хату й ще хто гроші забере. А гроші ми з чоловіком мали, бо він у штаті робив – і доярем був, і буряки для худоби різав, затірку коровам зимою варив, гноївку качав. Складала, складала, аж мій батько якось каже: «Треба робити хату, бо обвалиться в тебе сундук». Тож ми і дітей годували, і хати їм будували. Так колись у сім’ї мого свекра було, що всім синам побудував хати, так і в нас. Щось самі зробили, щось купили, аби діти мали де жити зі своїми сім’ями.

Згадуваний уже найстарший син Чернюків, Василь, слухаючи це, каже:

– І пару років тому, як матері було під 90-х, то в неї ще рух був – свиней кормила.

Почувши ці слова, Онисія Сидорівна підключається до розмови:

– О, ми худобу держали. Мали по дві корови.

І тут же – думка про те, яким було колись Підгаття:

– І школа була, й магазин, а зараз – нічого. А життє яке – одна морока, де соляр­ки взяти, бензину. Колись же запрягали коні й орали. Бригадир по черзі коней давав по хатах.

Слухаю Онисію Сидорівну, яка розміняла десятий десяток літ, і думаю, чого в цих словах більше – жалю за минулим життям, коли так добре було, – «бригадир по черзі коней давав по хатах», як наставала пора обробітку городів, чи за чимось іншим? Мабуть, все-таки – за тим «іншим», яке зветься молодістю, й усім, що в цій молодості життя дарує людині.

У хазяйстві Захарчуків – «модні» вівці породи «дорпер», батьківщина яких – Південна Африка

– За рахунок чого живе маленьке таке село – люди мають десь копійку заробити? – запитую старосту Наталію Красьоху, перш як зустрітися з тими, сім’ями, життя яких сьогодні, за словами Онисії Чернюк, – «одна морока, де солярки взяти, бензину».

– За рахунок людей із золотими руками, – каже Наталія Леонтіївна. – І це – не пафос, гучні фрази. Вирощувати малину, картоплю, як і загалом вести сільське господарство – непросто. Люди мають вже трохи техніки, й це якоюсь мірою полегшує працю. Але щоб придбати цю техніку – зерно- чи картоплекомбайн, то треба добре потрудитися, й не один рік. Ще в нас є підприємство «Хайберрі», яке виручає. Воно вирощує овочі, фрукти, ягоди. Має морозильні камери. Й на цьому підприємстві люди працевлаштовані цілорічно.

Ми напросилися на розмову в багатотодітну сім’ю Світлани й Миколи Захарчуків. На щастя, і батьки, і їхні четверо синочків були вдома. Бо хоч і збирали того дня малину, росте вона неподалік від хати. Там і застали за роботою главу сімейства Миколу, старших синів-школярів Матвія й Тимофія і навіть дошкільника Арсена. Лише дворічний Дамір ще не збирає малину, але й він нерозлучний із старшими братами.

Подружжя настільки привітне й відкрите, що за кілька хвилин ми вже говорили про те, як Світлана й Микола познайомилися, ще як були школярами, суто по-сучасному, – в інтернеті. Вона – місцева, а він – із села Рудка. До десяти років спілкувалися («розходилися і сходилися»), а в 2017 році одружилися. І, судячи з того, як охоче розповідали про знайомство, яке переросло в шлюб, як тішаться своїми синочками («дочеч­ки ще нема»), ніколи не пошкодували, що їхні життєві шляхи злилися в один. А про те, що подружжя гарно й успішно хазяйнує (між декретними відпусками Світлана повертається до своєї улюбленої роботи – вона має спеціальність вчительки початкових класів), свідчить і добротний будинок, і краса біля нього. І дизайнер – свій: оформлення ландшафту – справа рук і смаку Світлани.

Почувши, що Захарчуки ще й худобу тримають – корову, три бички й шестеро овець і що ця череда пасеться неподалік дому, звичайно ж, ідемо на вигін – ще за одним знімком. Трохи дивним було застереження, що треба бути обережними. За мить – пояснення хазяйки, і все стає зрозумілим. Захарчуки, виявляється, – такі новатори, що встановили електропастуха. І тепер худоба не потребує постійного нагляду. До того ж вона така розумна, як Світлана каже, так звиклася з тим, що є електропастух, що тепер не йде навіть туди, де протягнутий звичайний шпагат.

А ще ж у хазяйстві Захарчуків – «модні» вівці породи «дорпер», яких ну мусово було побачити, навіть якби дорога до вигону була й дальша. Адже йдеться про овець, котрі походять із Південної Африки.

– Вони самі линяють прямо на пасовищі, – каже Світлана. – А м’ясо подібне до телячого. Я вже того не знаю, але думаю, може, це – результат схрещення в процесі виведення нової породи. Якось ми побачили таких овець в інтернеті. Зацікавилися найперше тим, що їх стригти не треба, бо вовна нам і не потрібна, й придбали.

Якщо в подружжя Світ­лани й Миколи Захарчуків – нині уже два учні, то в Олени й Григорія Янчишиних, на обійсті яких ми також того дня побували, – п’ятеро (тобто лише із двох хат – сім пасажирів на шкільний автобус). А всього в Янчишиних – дев’ятеро синів і дочок. Дві доньки вже закінчили школу, одній – п’ятий рік. А цьогорічного літа, 21 серпня, народився ще один синочок, Арсен.

Дуже хотілося б показати це гарне сімейство, але, оскільки пані Олена не погодилася на світлини для газети (що ж – це її право), то ілюстрації не буде. …Тим часом так і напрошувався кадр, у якому був би глава сімейства, в котрого, за словами дружини, – золоті руки, – за кермом потужного трактора, що стоїть у дворі. Щоб купити його, Григорій Янчишин на заробітки їздив і у Львів, і в Київ. А потім «перебрав все своїми руками, довів до ладу – він же не такий зразу був». Є тепер чим поле орати, обробляти. адже в господарстві Янчишиних – чимало землі. Два гектари засівають зерновими, а, крім цього, садять картоплю, городину, вирощують малину. І це ще один приклад того, що, як казала староста Наталія Красьоха, «маленьке село живе за рахунок людей із золотими руками».

«За вісім місяців я збив 445 «крил» – багато врятованих життів було»

Того дня у Підгатті була ще й така зустріч, яка засвідчила, що велика війна торкнулася й цього невеличкого села. Що дух свободи й мужності, про який промовляють імена, викарбувані на пам’ятниках Героям ОУН-УПА, й сьогодні тут живе. Ця думка не покидала, коли розмовляла із Романом Пилипчуком. Йому лише 21 рік, а за плечима юнака – чималий бойовий шлях, відзначений нагородами. По правді, приємно було бачити ці нагороди, зокрема відзнаки очільника нашої держави «За оборону України» та Головнокомандувача Збройних Сил України – «Хрест хоробрих», в руках самого захисника-Героя. На жаль, часто – це посмертні нагороди, які отримують їхні рідні...

Роман, закінчивши Цмінівський ліцей, вчився в Маневичах на автокранів­ника. А коли йому виповнилося 18 (це був 2023-й) пішов у Нацгвардію, підписавши контракт на три роки. Був у Вараші – у військовій частині Рівненської атомної станції.

Молодий чоловік розповідає, як все складалося:

– Служив у батальйоні охорони – просто в мене була робота, яку й не рахував військовою службою. А згодом перевівся у військову частину 3028 «Червона калина». Це одна із бригад корпусу «Азов». І з льоту, як кажуть, поїхав на Донбас. Потрапив у піхоту, виконував бойові завдання. Затим перевівся в підрозділ безпілотників, пройшов навчання. І вже моїм завданням, як пілота дронів, було збивати в небі ворожі об’єкти – розвідувальні дрони, баражуючі, ударні. За вісім місяців я збив 445 «крил». А якось був рекорд – 20 «крил» за один день. Одне слово, багато врятованих життів було.

Роман мав осколкове поранення в голову. Але, як каже сьогодні, полежавши трохи в госпіталі, вертався назад на позиції – до своїх хлопців. Суто на Донбасі він був рік. А цього року навесні, 16 травня, звільнився зі служби: оскільки закінчився контракт, то в нього була для цього законна можливість.

Мова зайшла про плани Романа на майбутнє. І ось що він сказав:

– У мене була мрія вивчитися – здобути вищу освіту і знайти нормальну роботу. Але перш треба адаптуватися – спочатку було тяжко звикати до життя не на війні.

А ось чому так (ти ж удома, все добре!), то Роман розмірковує:

– Може, тому, що тут люди не розуміють тебе – того, що ти там побачив і які в тебе взагалі після пережитого погляди на світ. Вони не розуміють, як то жити одним днем, не знаючи, чи ти завтра будеш... Не знаю навіть, як це пояснити. Коротше, одне одного можуть зрозуміти тільки ті люди, які були там. І не дай Боже нікому відчути те, що відчули військові, коли хоронили, відправляли додому побратимів, друзів.

...Ми прощаємося з Романом. Так і хотілося сказати: «Мрій! Ангелики почують твої думки – і все збудеться!»

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські