Професія, яку не залишив навіть у 83: історія ветеринара Максима Штуля

28 вересня 2026 р. 12:32

28 вересня 2026 р. 12:32

Майже пів століття Максим Штуль з села Войнин Затурцівської сільської ради Володимирського району лікував тварин. Його трудовий шлях розпочався ще у 1965 році й завершився лише у 2013-му. Та, мабуть, правильніше сказати – офіційно завершився. Бо й тепер, коли Максимові Павловичу вже 83, до нього приходять і телефонують люди з навколишніх сіл: запитати поради, проконсультуватися про недугу домашнього улюбленця, попросити допомогти.

Упродовж цих років працювати доводилося вдень і вночі. Бували вечори, коли ветеринар повертався додому пізно, ледве встигав переступити поріг і зігрітися після дороги – за ним знову вже приїжджали. Десь захворіла корова, десь у кобили почалися перейми, десь свиня чи кінь потребували допомоги.

«Усякі випадки були. Бувало, приходить людина і просить, аби корову оглянув, бо не їсть нічого, а реве. То як відмовиш? Це ж живе створіння, мусиш допомогти», – розповідає Максим Павлович.

Одного разу довелося ставити корові зонд. Тварина кілька днів нічого не могла їсти, а господарі не могли зрозуміти, що з нею. Коли зонд витягнули, ветеринар не повірив власним очам – у ньому було 28 цвяхів. З’ясувалося, корова випадково з’їла передню частину старого чобота, підбитого цвяхами. Тварину вдалося врятувати. Ще трохи – і вона могла загинути.

Максим Штуль народився у 1943 році – за два роки до закінчення Другої світової війни. Його дитинство припало на непрості повоєнні роки.

Повертаючись зі школи, хлопчаки, серед яких був і він, часто збирали на полях гільзи. Висипали з них порох, а сам метал здавали у Шельвові чоловікові, який скуповував мідь. За це отримували кілька копійок. Снарядів не чіпали – за ними приїжджали сапери.

Ще  підлітком Максим почав допомагати місцевому ветеринару. Треба було відробляти трудодні – тодішню систему обліку праці в колгоспах.

«Коли потрібно було каструвати кабана, ми з хлопчаками його тримали, а ветеринар проводив операцію. Так я і почав набувати досвіду», – пригадує чоловік.

Можливо, саме тоді й зародилася його майбутня професія. Ще малим Максим спостерігав за роботою старого сільського ветеринара, який понад тридцять років  працював у селі. Пам’ятає, як той приїжджав до них лікувати поросят на білому коні. Сам Максим був тоді зовсім малим, але вже з цікавістю стежив за кожним його рухом. Згодом на місце ветеринара прийшов молодий, кремезний чоловік Леонід Шпур. Максим став допомагати йому. Спочатку – просто тримав тварин, подавав необхідне, спостерігав. Потім уже знав, що і як робити. Так поступово набирався досвіду. Тоді ще й гадки не мав, що ця дитяча цікавість переросте у справу всього його життя.

Першим місцем роботи Максима Штуля було місцеве поштове відділення. Згодом  вступив у Рожищенське училище, де здобув ветеринарну освіту. Пробував навчатися і у Львові. Вступив до вишу, але кілька разів його не відпустили з роботи на сесію, через що хлопця відрахували.

Так Максим Штуль став дільничним ветеринаром. Обслуговував Шельвів, Гранатів, Войнин, Марковичі, Міжгір’я. Але фактично його знали далеко за межами дільниці.

«Приїжджали й з інших населених пунктів. Навіть уночі їхали, коли щось ставалося з тваринами», – згадує він.

На території громади тоді працював величезний тваринницький комплекс. Понад 1200 корів, а ще коні, барани, вівці, свині, кози, кролі, гуси, кури – ціле господарство. Був там свій штатний ветеринар із помічниками. Але й без Максима Штуля там часто не обходилися.

«Днював і ночував на тому комплексі – коротко говорить він. – Приймав пологи, лікував, оглядав, рятував тварин. Іноді доводилося працювати годинами без перепочинку. За таку відданість роботі сільська рада навіть обіцяла виділити землю. Але поки вирішували питання, документи чомусь зникли. Разом із ними зникла й обіцяна земля».

Максим Павлович не став шукати правди, натомість, продовжив працювати.

У ті часи кар’єрне зростання часто було пов’язане з партійністю. Максима Штуля до партії кликали, але, за його словами, так і не прийняли. Причина була одна – його родина в усі часи підтримувала українську державність, тодішня система до таких ставилася насторожено. Та й без партійного квитка Максим мав те, чого не можна було записати в жодній анкеті, – довіру людей.

До нього їхали, коли не знали, що робити. Телефонували, коли боялися втратити тварину. Кликали серед ночі, бо знали: Максим Павлович може допомогти. Їздив не лише селами своєї дільниці, а й в інші райони. Допомагав колегам, зокрема жінкам­ветеринаркам, яким не завжди було під силу впоратися з важкими випадками.

Одного разу до нього звернулася жителька сусіднього села: у господарство почав навідуватися лис. Нападав на собак, поводився агресивно. Було схоже на сказ. Оголосили полювання. Зрештою лиса впіймали й знищили. Тварина мала всі ознаки сказу. А собак, які контактували з нею, на жаль, довелося приспати.

Такою була його робота – без красивих кабінетів і зручного графіка. Тут не існувало «робочого дня до п’ятої». Була лише тварина, якій потрібна допомога, і людина, яка не могла пройти повз.

Здавалося б, у 83 роки Максимові Павловичу вже давно час відпочивати. Але професія, якій він віддав майже пів століття, нікуди не зникла. До нього й досі приходять люди. Хтось приводить кота чи собаку, хтось розповідає про хвору корову, хтось просто телефонує, щоб запитати: «Максиме Павловичу, а що з нею може бути?»

Попри проблеми із зором, він не відмовляє. Мабуть, тому, що упродовж усіх років так і не навчився залишатися байдужим до живого створіння, якому болить.

Фото авторки.

Жанна БІЛОЦЬКА, VSN

Волинські