«Три кіло мнєса за дві таблетки?!». Історія на вечір

29 вересня 2026 р. 22:00

29 вересня 2026 р. 22:00

У селі можна заховати гроші, самогон і навіть мішок картоплі. Але якщо тебе побачила Манька Поліщук – заховати новину вже неможливо.

Дід Степан мав сімдесят років, три яблуні, дві груші, бабу Галю і непохитне переконання, що бачив у житті вже все. Як виявилося – не все

Того ранку він поїхав дизелем «до Ковлє» продавати яблука й груші. Торг ішов так жваво, що до обіду від двох повних сумок залишилися самі газети «Волинь» і «Цікава газета на вихідні», якими Степан перестеляв дно.

– Ото я комерсант! – задоволено промовив він і, сховавши гроші у внутрішню кишеню піджака, рушив до вокзалу.

До дизеля лишалося сорок хвилин.

А тут, як на гріх, припекло сонце, ноги загуділи, наче два старі трансформатори, і Степан вирішив зайти кудись у холодок.

Побачив двері, над ними – яскрава вивіска. Щось англійською.

«Магазин, певно», – подумав.

І зайшов.

За прилавком стояла молода продавчиня.

– Добрий день!

– І вам здоров’я. А шо у вас тут?

Дівчина кліпнула.

– Секс-шоп.

Степан зняв кашкета.

– Шо-шо?

– А-а-а… – протягнув дід таким тоном, ніби все зрозумів.

Не зрозумів нічого.

Очі його тим часом побігли по полицях і тут-таки почали спотикатися. Там лежало таке, чого Степан не бачив ні в сільмазі, ні на базарі, ні навіть у гаражі сусіда Петра, де, за чутками, можна було знайти запчастину до будь-якого трактора від Хрущова до Зеленського.

Дід ткнув пальцем у якусь рожеву коробочку.

– А шо то таке?

Продавчиня пояснила.

Степан почервонів до кольору борщового буряка.

– Йой…

Перевів погляд на іншу полицю.

– А ото?

Почув відповідь – перехрестився.

– Матінко Божа…

Ще через хвилину він уже ходив уздовж стелажів, як екскурсовод у музеї технічного прогресу, тільки після кожного експоната питав одне й те саме:

А продавчиня дедалі більше кусала губи, щоб не розсміятися.

Нарешті вона поставила перед ним маленьку коробочку.

– А це для чоловічої впевненості.

– Якої ще впевненості? Я он у сімдесят сам на базар їжджу!

– Ну… для романтичного настрою.

– Пані, в мене романтичний настрій тоді, коли Галя вареники з сиром робить.

– Кажуть, діє краще, ніж ваше сало і часник.

Степан аж кашкет поправив.

– Краще сала?!

Це вже було серйозне звинувачення.

Він узяв коробочку двома пальцями, наче районний прокурор речовий доказ, подивився на ціну – й мало не сів просто на підлогу.

«Дві штучки – як три кіло мнєса! – підрахував він. – Або чотири кіло сала! Та за такі гроші Галя мене сама любити буде, ще й борщу наллє!»

Але продавчиня так переконливо розповідала про «подарунок для подружнього життя», що Степан махнув рукою:

– Давайте вже. Хай буде. Тільки в газету мою загорніть.

Вийшов із магазину, тримаючи пакуночок під пахвою, і тут почув:

– Ой, дядьку Степане!

У нього всередині все впало нижче п’ят.

На тротуарі стояла сусідка Манька Поліщук. Та сама Манька, яка могла почути новину в Ковелі о дванадцятій, а о дванадцятій десять про неї вже знали три вулиці їхнього села Велика Груша, фельдшерка, листоноша Іван Почуй-Зубрицький і дві корови біля магазину.

Манька глянула на вивіску.

Потім – на Степана.

Потім – знову на вивіску.

І її брови поповзли вгору, як ціна на домашні яйця перед Великоднем.

– То ви… сюди ходили?

– Та я… холодку шукав.

– Ага-а-а…

Оце її «ага» було страшніше за допит.

Усю дорогу в дизелі Степан думав тільки про одне: де сховати коробочку від Галі?

У сараї? Знайде.

У вулику? Бджоли рознесуть.

Під картоплею? Галя завтра копатиме.

За іконою? Господь побачить.

«Сховаю в кишені зимового пальта!» – нарешті вирішив він.

Ледь переступив поріг хати, як Галя запитала:

– Ну шо, продав?

– Продав.

– Купив шо?

– Нє.

І саме в цю мить двері розчахнулися.

На порозі стояла Манька. Задихана, щаслива й така урочиста, ніби несла результати президентських виборів.

– Ой, Галю! А твій Степан сьогодні теж до Ковлє їздив!

Усю дорогу в дизелі Степан думав тільки про одне: де сховати коробочку від Галі?

Степан зблід.

– Знаю, – спокійно сказала Галя.

Манька аж підстрибнула від нетерплячки:

– А ти знаєш, де він там по магазинах ходив?!

У хаті стало тихо. Навіть муха на шибці перестала терти лапки – теж слухала.

Галя повільно повернулася до чоловіка:

– Степане?

Дід зітхнув, витягнув коробочку й поклав на стіл.

Баба Галя прочитала напис. Глянула на Степана. Потім – на Маньку.

– І скільки це чудо коштувало?

Степан назвав ціну.

Галя аж сіла.

– Та за ті гроші можна було три кіло мнєса купити!

– Я тоже так рахував! — ожив Степан.

– Або чотири кіло сала!

– І це рахував!

Манька вже задкувала до дверей.

– Ну, я побігла… Мені ще корову треба…

– Яку корову? – примружилася Галя. – Ти ж корови вже років із п’ять не тримаєш.

– То… Палажчину провідаю.

І щезла.

Степан кинувся до вікна.

Манька вже летіла через город навпростець, не розбираючи грядок, – тільки капці ляскали та кури розбіглися.

– Галю! – простогнав дід. – Вона ж зараз Палажці скаже!

– Уже сказала, – спокійно відповіла дружина.

– Як?!

– Бо Палажка он стоїть коло хвіртки й телефонує Парасці.

Степан визирнув.

І справді.

Баба Палажка тримала телефон біля вуха, другою рукою хрестилася і щось гаряче пояснювала.

Дід повільно сів на лавку.

– Все. Завтра все село знатиме.

Галя поклала коробочку в буфет.

– Завтра? Степане, ти оптиміст. До вечора знатимуть у сусідньому селі.

А з вулиці вже долинув голос Палажки:

– Параско! Ти тільки нікому не кажи, але Степан із Ковля таке привіз…

Степан заплющив очі.

Ото поїхав чоловік яблука і груші продати.

Степан ЧЕРЕШНЯ.

Волинські