«Як постаріли, то ще більше нерозлучні стали»: подружжя з Волині відзначило 50 років спільного життя

03 жовтня 2026 р. 13:33

03 жовтня 2026 р. 13:33

Валерій та Галина Данилевичі із Заболоття 28 серпня відзначили 50-річчя подружнього життя. За ці роки вони виховали трьох дітей, мають п’ятьох онуків, багато працювали й разом вели велике господарство. Навіть сьогодні подружжя зізнається: якщо кудись іти чи щось робити, то краще удвох. За пів століття спільного життя були і труднощі, і втрати, і непорозуміння, але вони завжди залишалися поруч.

На перший погляд, історія цієї родини типова – жили, народжували і виховували дітей, працювали кожен на своїй роботі. Але є у них щось особливе, притаманне тільки їм. Історію подружжя розповідає газеа Ратнівщина .

НА ЗАРУЧИНИ МОТОЦИКЛОМ ІЗ КОЛЯСКОЮ

Валерій Васильович родом із Облап на Ковельщині. Галина Миколаївна - із Заболоття. Чоловік з ноткою романтики в голосі пригадує, як познайомився з коханням усього свого життя. Каже, що його однокласник одружився на заболоттівчанці. Запросив до себе в гості. Тоді й зустрів свою Галину. Після нетривалого зустрічання вирішив зробити пропозицію. І дівчина сказала заповітне «Так». У тому далекому 1976 році все було зовсім по-іншому, ніж зараз. Валерій Васильович пригадує:

- Був у мене мотоцикл з коляскою. Взяв маму, хрещеного батька і хрещену маму та й приїхали на заручини. Я без батька. Вона без батька. Словом, обоє бідаки-небораки!»

Весілля зіграли 28 серпня 1976 року. Спочатку в Заболотті. Потім в Ковелі. Валерій Васильович прийшов у прийми. І досі вони живуть на обійсті тещі. Галина Миколаївна каже, що їм не було кому допомагати спинатися на ноги. Працювали удвох, як могли і скільки здужали. Що нажили власною працею, те й мають. Але завжди були разом, укупочці.

БУДЕННЕ ЖИТТЯ ПОДРУЖЖЯ: РОБОТА, ДІМ, ГОСПОДАРСТВО

Валерій Васильович здобув сільськогосподарську освіту. Після закінчення Володимир-Волинського сільськогосподарського технікуму продовжив навчання у Рівненському інституті водного господарства. Свій трудовий шлях розпочав із бригадира тракторної бригади у Здомишельському колгоспі. Потім пішов працювати автомеханіком на Заболоттівський деревообробний завод. Згодом – водієм у селищну раду. Пізніше – водієм у Бресті. Та працювати на відстані від сім’ї було непросто. Тож уже згодом був інженером тракторної бригади у Заболоттівському колгоспі, керуючим, парторгом і врешті-решт головним інженером. На цій посаді допрацював аж до заслуженого відпочинку. Кілька скликань був депутатом Заболоттівської селищної ради.

Натомість Галина Миколаївна 38 років свого трудового стажу присвятила Заболоттівському деревообробному заводу. У її трудовій книжці – одне-єдине місце роботи. Була на різних посадах – від майстра до завідуючої складом, але все життя на ДОЗі. Протягом одного скликання була депутатом обласної ради.

Данилевичі дали життя трьом дітям: Олені, Сергієві та Ірині. Хто годував дітей з невеликою різницею у віці, той знає, як це складно. Проте матір з любов’ю в голосі каже: «Мої діти не залізли мені за шкіру, як-то кажуть. З Оленкою було важко до трьох місяців. Далі вона була спокійною, доброю дівчинкою. Через два роки народився Сергій. Він був спокійний. Не раз заглядала, чи хоч дихає, коли довго спав. Через три роки після Сергія народилася Іринка. І вона була доброю дитиною. Тож усяке бувало. Всього вистачало. Але зараз якось усе й забулося. Ніби й не було того всього з нами…»

Валерій Васильович додає:

- Мене багато вдома не було. Робота. Відрядження. Коли приходив з роботи старався помагати, як міг. Ночами і на руках дітей носив, і колихав. Галі було важко. Коли друга дитина народилася, я так і казав: «Уже твоя робота кінчилася!», - але вона справлялася скрізь. Тільки декрет закінчувався, виходила на роботу.

Данилевичі завжди тримали велике господарство – корів, биків. Обробляли до двох гектарів землі. Галина Миколаївна каже, що запорукою їхнього успіху завжди було те, що не ділили роботу на «твою» і «мою». Вечорами, після роботи будували удвох літню кухню. Вона вагітна була, але не зважала на можливі ризики. Погреба надвірного так само «під лампочку» робили. Та все удвох. У поле – разом. Автомобіль ремонтувати – Галина перший помічник. Валерій Васильович на чергове навчання їде, а вона косою овес косить, бо треба, бо час на місці не стоїть і всьому треба лад дати.

ДВА ВНУКИ ЗAХИЩАЮТЬ УКРАЇНУ

Час швидко збіг. Виросли діти. Олена з сім’єю проживає у Заболотті. Практично на одному обійсті з батьками. Сергій – в Ратному. Донька Ірина мешкала в Проході. Але 10 років тому важко хвороба відібрала здоров’я й забрала життя. Пекучим болем відгукуються ці події у серцях батьків, які втратили 35-річну доньку. Та мусили вчитися жити далі попри нестерпний біль і розпач вічної розлуки.

Мають Данилевичі п’ятьох уже дорослих внуків. Найстарший Максим – офіцер, командир роти, захищає Україну на Запорізькому напрямку. Олександр слyжить у прикордонному загоні. Він також учасник бойових дій на Схoді країни. Однолітки Назар і Павло цьогоріч закінчили Заболоттівський і Ратнівський ліцеї. Вступили до університетів. Неабияк радіють і тішаться дідусь та бабуся єдиною внучкою Веронікою. Їй лише 10. Вона щиро своїм серденьком горнеться до найрідніших людей.

Повага, підтримка, товариськість у родині Данилевичів передаються з поколінні в покоління. Галина Миколаївна каже, що завжди привчали своїх дітей бути дружніми, підтримувати один одного. І внуки в них виросли добрими свідомими людьми. Посміхається і жартома зізнається, що внуки, коли приїжджають в Заболоття, спочатку біжать привітатися й обійняти діда і бабу, а вже тоді ідуть додому.

ЩО Б НЕ СТАЛОСЯ, ЗАВЖДИ РАЗОМ!

За 50 років спільного життя траплялися різні ситуації. Жінка каже, що в них завжди діяло правило: «Як би ми не ображалися, ніколи не карали один на одного мовчанкою. Не було такого, що місяцями чи тижнями не говоримо. Це життя. Бували й сварки, й непорозуміння. Але щоб не говорили один до одного – ой, ні. З’ясували одразу, що кому не подобається, і живемо далі! В нас не було все ідеально. Але уступали один одному, пробачали. Не ждали, щоб хтось другий за мене чи за нього зробив.»

Запитала у Данилевичів, чи не було такого, що до них зневажливо ставилися через те, що постійно вони удвох. Галина Миколаївна пригадала, як якось поїхали на зустріч випускників чоловіка. Усі однокласники були по-одному, лише вони приїхали удвох.

- Ми посідали за стіл, - пригадує жінка, - і однокласниця Валери каже: «От, тільки ти з жінкою приїхав! Ми всі самі!» А вчителька їхня як відрізала: «Правильно зробив. Хоч один приїхав з дружиною!» То я й пояснила, що ми завжди разом скрізь були: і ходили, і робили. Якщо нас запрошували в гості і мені не виходило йти, він не йшов сам. І я так само. Хіба якісь посиденьки на роботі, то міг бути виняток. У нас досі так: або йдемо разом, або не йдемо разом.

З особливим позитивом пригадують Данилевичі, як колись по путівці поїхали на море.

- Прийшли в наш цех і кажуть: «Є путівка на море. Хто поїде?» - Я й вигукнула: «Я!» Потім і забула, що тоді «якнула». А через трохи кажуть, що дійсно на мене оформлена путівка на відпочинок. Мене як хтось кип’ятком обдав. Вдома ж господарство. Яке може бути море. Але сусідка підтримала, сказала, що буде поратися. Так-то ми з Валерою на морі побували. Приємно було…

ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ!

Цьогоріч обом з подружжя Данилевичів – по 75! Посміхаються і кажуть, що як постаріли, то ще більше нерозлучні стали. Шпортаються собі удвох по господарству. Доньку Олену підстраховують, коли вона на заробітки їде. А загалом Галина Миколаївна дякує Богові за такого чоловіка, що розуміє навіть без слів, підтримує, допомагає. А Валерій Васильович стримано посміхається і теж навздогін дякує Богові за прожиті з дружиною роки та підсумовує, що життя прожити – не поле перейти. Усі свої життєві дороги, всі труднощі і радощі вони завжди проживали і проживають удвох.

- Я дякую Богові за чоловіка, за дітей, за внуків, - продовжує жінка. – Прошу тільки Бога, щоб війна закінчилася і внуки благополучно повернулися до цивільного життя.

Коли спілкуєшся з людьми, які життя разом прожили, опиняєшся у їхній реальності. Вони доповнюють один одного. Дружина каже, що чоловік – її перший захист, найкращий друг і її найбільша підтримка, а чоловік, що дружина – його терпіння, опора, спокій і затишок. Разом підсумовують, що все у них в стосунках було рівномірно і буденно, але за тією буденністю ховається надзвичайна мудрість обох, терплячість, розуміння, вміння поступатися і бути меншими. Дійсно настає усвідомлення, що сім’я існує в любові уже 50 років завдяки зусиллям двох.

Бажаємо Валерію Васильовичу та Галині Миколаївні дочекатися Перемоги і в доброму здоров’ї в колі родини зустрічати «діамантове» весілля.

Марія ЛЯХ

• «Не робити нікому зла і вірити в Бога»: жителька Волині відзначила 101-й день народження
• Подружжя з Херсонщини знайшло прихисток на Волині
• На Волині подружжя відзначить смарагдове весілля : пара прожила разом 55 років

Волинські