«Просто робимо те, що можемо»: як у Свійчеві підтримують захисників

09 жовтня 2026 р. 14:20

09 жовтня 2026 р. 14:20

Щомісяця по дві-три маскувальні сітки зі Свійчева відправляються у зону бойових дій, щоб захищати позиції та техніку наших військових від ворожих очей. Ці вироби, що здатні рятувати життя захисників, виготовляють при Домі молитви релігійної громади церкви євангельських християн-баптистів. «Ми усвідомлюємо потребу в такому виді захисту, тому налагодили безперервний процес створення сіток, до якого долучаються віряни церкви та жителі нашого села», – каже пастор Владислав Крикота.

Він – учасник бойових дій. Добровольцем у 21 рік він став на захист України на початку повномасштабної війни і боронив її у складі 14-ї бригади. Нині несе душпастирське служіння.

Маскувальні сітки і домашня випічка для захисників

Коли ми завітали до Дому молитви, в одній із будівель на церковному подвір’ї кипіла робота. Це приміщення досить довге й просторе – його розміри дозволяють на стіну розвісити сітку-основу, на яку вправні руки місцевих жінок вплітають смужки тканини.

Маскувальні сітки у Свійчеві почали плести три роки тому. Владислав Крикота розповідає, що місцеві жителі з перших днів повномасштабної війни старалися підтримувати захисників, а тоді узялися за створення маскувальних засобів, адже з розвитком дронів змінювався характер війни. Цінним став досвід інших людей, зокрема вірян з Турійська, які показали спосіб плетіння, а також закуповують та передають для такої роботи і сітку, й тканину, нарізану на смужки з допомогою спеціального станка.

– Зазвичай у місяць ми плетемо дві-три великі сітки. Здебільшого ці засоби маскування мають розміри 12 на 8 або 12 на 6 метрів. Інколи їх замовляють земляки, які нині воюють, буває, передаємо сітки через капелана Миколу Тріля з Сусваля, який періодично їздить у стабілізаційний пункт і принагідно відвозить та передає військовим й таку допомогу. Буває, відправляємо сітки «Новою поштою» – на Харківський, Запорізький та інші напрямки, – розповідає Владислав.

Кількість виготовлених у Свійчеві маскувальних засобів  не підраховують.

– Ми не вважаємо себе волонтерами. Просто робимо те, що можемо, – каже пастор.

А жінки розповідають, що як надходить замовлення на такі засоби захисту техніки й позицій від ворожих очей, то збираються разом і працюють від ранку до вечора кілька днів поспіль. Якщо ж термінових запитів немає, плетуть у спокійнішому темпі – по кілька годин, виготовляючи сітки наперед, щоб згодом передати їх туди, де вони будуть потрібні. Збираються за такою справою не лише віряни церкви, а й небайдужі жителі цього села.

Готову сітку складають і пакують так, щоб вона займала якомога менше місця. Для цього використовують… пилосос. Владислав розповів, що допомогою цього побутового приладу з упакування витягують зайве повітря, завдяки чому об’єм значно зменшується і компактно складену сітку вдається помістити навіть у невелику коробку.

Не лише маскувальні сітки передають жителі Свійчева захисникам. Домашнє печиво, пироги, пончики – усе те, що пахне домом,  завдяки капелану Миколі Трілю потрапляє до поранених воїнів у стабілізаційні пункти, де вони отримують найпершу допомогу одразу після евакуації з поля бою. Адже підтримка тут потрібна не лише у вигляді фахової допомоги лікарів, а й просто як щире спілкування з душпастирем й маленька приємність – смаколик від простих людей, які пам’ятають про них і хочуть підтримати у важку хвилину.

Допомагають свійчівці й коштами на дорогу, щоб капелани могли здійснювати такі поїздки до стабілізаційних пунктів і бути поруч із пораненими військовими. Адже, як каже Владислав, у таких місцях важлива не лише медична допомога, а й проста людська присутність.

Захисникам часто потрібно з кимось поговорити, виговоритися, відчути, що вони не самі, отримати відповіді на свої запитання. Тому капелани намагаються бути поруч, а іноді приїздять із гітарою чи гармошкою, щоб підтримати і розрадити.

Вірянка Альона Пальонка приходить плести сітки відтоді, як у Свійчеві розпочали цю справу. Каже, долучається щоразу, коли триває така робота, хіба лиш через нагальні домашні справи не вдається знайти можливість. Як і її односельчанки, пече для воїнів солодкі гостинці.

– Кожен з радістю долучається, чим може, щоб хоч трохи уваги і тепла передати захисникам, – каже Альона.

За її словами, разом із наданням практичної допомоги для захисників громада об’єднується і в молитві за них. Зокрема, у молитовному домі є стіна із прикріпленими сердечками, на яких написані імена захисників.

– Я особисто знаю, що таке сила молитви, і як важливо, коли хтось молиться за тебе. Я був у найгарячіших точках, але маю лише кілька легких контузій. Бог беріг – і я це відчув, – каже Владислав Крикота. – Коли звільнився, побачив ідею з сердечками, на яких пишуть імена людей, за яких моляться. Вирішив перейняти її. Ми написали імена своїх рідних, знайомих, односельців, а також кількох моїх побратимів. Молимося за кожного з них».

Макарів став особливим спогадом про війну

Владислав добровольцем став на захист України. За три місяці до початку повномасштабної війни він демобілізувався зі строкової служби, а вже 24 лютого пішов у військкомат, щоб знову стати до лав захисників. На той час йому був 21 рік.

Півтора року служив у 14-й бригаді. Князівські воїни у той період відбивали атаки ворога на Київщині, Житомирщині, вели бої на Миколаївщині й Донбасі, брали участь у звільненні Харківщини, де згодом тривалий час тримали оборону на Куп’янському напрямку.

Владислав пригадує початок повномасштабної війни і як відбувалася оборона Київщини, зокрема визволення Макарова. Каже, що попри усю важкість воєнних буднів саме цей період найбільше йому запам’ятався. Згодом на честь цього міста він сина назвав Макаром.

У Макарові Владислав був близько місяця – від 1 березня, коли українські війська зайшли в місто й укріпилися в ньому, і до 1 квітня, коли всю Макарівщину звільнили. Пригадує, що весь той час військові, цивільні та лікарі жили однією сім’єю: кожен виконував своє завдання, але водночас усі підтримували одне одного. За словами Владислава, такого відчуття єдності він більше ніде не зустрічав.

Пропозиція і одруження під час війни

Якими б страшними і виснажливими не були військові будні, у його житті було й те, що дарувало сили триматися, – світле почуття кохання.

– 14 лютого 2022 року я сказав Богдані про свої почуття. Ми навіть не встигли зустрітися, спілкувалися лиш телефоном. І почалася війна. Вона побачила мене лиш на кілька хвилин тоді, коли я вже від’їжджав із нашої частини на фронт, – розповідає Владислав.

Коли він вийшов із Макарова, зміг зв’язатися з коханою.

– Тоді нам здавалося, що війна ось-ось закінчиться, що довго це не триватиме. Та бойові дії велися безупину. Ми стали мріяти про зустріч і молилися, що вона відбулася на Пасху – 24 квітня. Ніс службу на Миколаївщині, згодом нас передислокували на Донецький напрямок. Потім ми зупинилися у Новомосковську на Дніпропетровщині. І саме на Пасху Богдана сказала: «Я їду до тебе». Я купив каблучку і там, у Новомосковську, зробив їй пропозицію. Богдана сказала «так», – розповідає Владислав.

Якось дівчина з волонтерами приїхала до коханого у  Куп’янськ-Вузловий за вісім кілометрів від фронту – просто побачилися. А наступна зустріч закоханих відбулася через кілька місяців – восени, як Владислава забрали до шпиталю, адже його стан здоров’я погіршився. Хоча наречені планували весілля після закінчення війни, все ж згодом вирішили не відкладати цю подію.

– Я зателефонував до батьків, попросив благословення. Потім подзвонив своєму другові – пастору. Він сказав, що приїде повінчати. Богдана їхала до мене, а я тим часом бігав Харківським центральним ринком, купував нареченій сукню. Так ми одружилися. Разом були лише п’ять днів, доки я був на лікуванні, а потім знову довелося роз’їхатися, – пригадує Владислав.

Пізніше Владислава перевели до місця постійної дислокації. Згодом він звільнився зі служби. І у 2023 році став пастором церкви у Свійчеві. Разом із дружиною вони виховують двох діток – Надію й Макара.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Волинські