Урок, на якому не потрібен дзвінок: щоденник журналіста з Волині

11 жовтня 2026 р. 14:31

11 жовтня 2026 р. 14:31

Микола Остапюк (крайній праворуч) говорить із ліцеїстами там, де кожен портрет нагадує: захист України – не абстрактне поняття.

З чого насправді починається патріотизм і чому «Захист України» сьогодні вже не може бути звичайним шкільним предметом

Чим переймався і з чого дивувався впродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети «Волинь» Ігор ЛІСОВИЙ.

Тиша на Алеї Героїв

Є уроки, після яких учні закривають підручники, складають зошити у наплічники – і вже за кілька годин навряд чи згадають усе, про що говорив учитель.

А є такі, на яких навіть не потрібен дзвінок, аби запанувала тиша.

Бо сама тема, місце і людина, яка стоїть перед тобою, змушують слухати уважніше.

Саме таким був урок, випадковим свідком якого мені нещодавно довелося стати на Алеї Героїв у Нововолинську.

Перед ліцеїстами стояли Микола Остапюк та його колега Олег Сологуб. А навколо – портрети полеглих захисників України. Молоді чоловіки, чиї життя забрала війна, дивилися з фотографій на зовсім юних хлопців і дівчат.

Стояла дзвінка тиша.

У такі хвилини особливо гостро розумієш: про патріотизм можна багато говорити у класах, писати у підручниках, заучувати його визначення. Але зовсім інакше це слово сприймається тут, де за кожним портретом – конкретне ім’я, конкретна родина, конкретне життя, віддане за Україну.

Микола Остапюк знає, що таке війна, не з книжок. Воїн-афганець, він свого часу виконував так званий інтернаціональний обов’язок перед державою, якої сьогодні вже не існує. Пройшов Афганістан, був поранений, має бойові нагороди.

Після повернення обрав учительську професію. Згодом очолював управління освіти Нововолинської міської ради, а нині знову працює безпосередньо з молоддю – викладає історію та «Захист України» у ліцеї.

За його плечима – досвід військового, педагога й управлінця. І, можливо, саме тому його слова про війну, історичну пам’ять та відповідальність перед державою звучать для молодих людей зовсім не так, як звичайний параграф підручника.

Того дня не було дошки, парт чи звичного шкільного шуму. Але, дивлячись на обличчя дітей, я подумав: цей урок вони, мабуть, пам’ятатимуть значно довше за багато інших.

Бо поруч із ними говорила людина, яка сама пройшла війну.

А з портретів дивилися ті, для кого захист своєї держави перестав бути абстрактним поняттям і став ціною власного життя.

Війну знає не з підручника

Схожу тишу можна відчути й у Нововолинському електромеханічному коледжі.

Тут «Захист України» викладає ветеран російсько-української війни, прикордонник Назарій Ромашевський.

Для нього слова «оборона», «штурм», «евакуація», «тактична медицина» – не просто терміни з навчальної програми. За кожним із них стоїть власний бойовий досвід.

Саме тому студенти на його заняттях намагаються не пропустити жодного слова.

Коли людина розповідає про оборону позицій, знаючи, що означає утримувати їх у справжньому бою, це сприймається зовсім інакше. Коли пояснює принципи тактичної медицини не лише за методичками, а через ситуації, де від швидкості та правильності дій залежало людське життя, теорія раптом набуває дуже конкретного змісту.

Сьогоднішнім школярам і студентам випало дорослішати у країні, яка веде важку війну.

Вони знають звук повітряної тривоги. Знають, що таке укриття. Читають повідомлення про обстріли, зустрічають військових на вулицях своїх міст. У багатьох воюють рідні, знайомі, сусіди.

Тому «Захист України» сьогодні вже не може бути предметом «для оцінки». Це знання, які за певних обставин можуть урятувати життя – своє або людини поруч.

Навчитися діяти

Ще ґрунтовніше «Захист України» опановують учні гімназій Нововолинська, які займаються у місцевому ресурсному центрі.

Тут ставку роблять не лише на теорію. Важливо, щоб учень умів діяти: орієнтуватися у складній ситуації, працювати в команді, надавати допомогу, ухвалювати рішення і відповідати за них.

Результат такого підходу нещодавно отримав цілком конкретне підтвердження.

З 23 до 27 вересня відбувалися змагання в межах Всеукраїнського форуму «Захист України – 2026». Участь у них взяли 19 команд.

«Захист України» сьогодні вже не може бути предметом «для оцінки». Це знання, які за певних обставин можуть урятувати життя – своє або людини поруч.

Волинську область представляли нововолинці – і вибороли перше місце.

– Для мене ця перемога – підтвердження того, що сучасний «Захист України» має бути живим, практичним і спрямованим на формування готовності діяти. Коли бачиш, як учні застосовують набуті на заняттях навички, підтримують одне одного і не здаються у складних ситуаціях, розумієш: ми рухаємося правильним шляхом, – ділиться викладач, майор Віктор Поліщук.

У цих словах, мабуть, і є відповідь на запитання, яким повинен бути цей предмет сьогодні.

Не формальним.

Не відірваним від життя.

Не побудованим лише на тому, що учень має щось запам’ятати й відтворити.

Він має вчити діяти.

А перемога на всеукраїнських змаганнях – результат командної роботи дітей та їхніх наставників: Віктора Поліщука, Сергія Венгрина, Богдана Солоненка, Назара Янюка, Андрія Сороки, Володимира Кльофи.

Патріотизм без лозунгів

Ми звикли до слова «патріотизм».

За роки великої війни воно прозвучало тисячі разів у промовах, публікаціях, соціальній рекламі, на урочистостях.

Та, можливо, найпереконливіший патріотизм – конкретний.

Це коли ветеран приходить до класу і передає молодшим те, що знає сам.

Коли вчитель приводить дітей на Алею Героїв і говорить про війну там, де поруч – обличчя земляків, які з неї не повернулися.

Коли колишній військовий показує студентові, як діяти у критичній ситуації.

Коли школяр не просто запам’ятовує алгоритм першої допомоги, а десятки разів відпрацьовує його руками.

Коли команда вчиться не залишати слабшого, довіряти одне одному і доводити розпочате до кінця.

І знову перед очима постає та картина на Алеї Героїв.

Учитель. Ліцеїсти. Тиша. І портрети загиблих нововолинців.

Між тими, хто вже виконав свій обов’язок перед Україною ціною власного життя, і тими, кому доведеться будувати її майбутнє, того дня стояв ветеран і педагог.

Можливо, саме так і повинна передаватися пам’ять від покоління до покоління – не лише через дати й параграфи, а через живу розмову.

І, можливо, саме такі уроки потрібні сьогодні найбільше.

Бо справжній патріотизм починається не з гучних слів.

Він починається з пам’яті. Зі знань. Із відповідальності. І з готовності діяти.

Ігор ЛІСОВИЙ .

Зараз також читають: Чому путін намагається показово знищити Київ .

Волинські