Милий поцілує – загоїть… Історія на вечір

11 жовтня 2026 р. 21:01

11 жовтня 2026 р. 21:01

Її рани ще боліли, але серце вже знало: поруч той, хто залишиться – щоб любити, чекати і загоювати поцілунками.

Коли поранена українська снайперка розплющила очі у шпиталі, то першою побачила над собою не лікаря. Біля її ліжка сидів чоловік, якому вона колись жартома пообіцяла: «Якщо повернуся – дозволю тобі мене поцілувати»

– Тільки мамі не кажіть, що я снайперка, – просила Олена журналістів ще кілька місяців тому. – Вона думає, що я десь при штабі з паперами сиджу.

Мама, звісно, давно все знала.

Матері завжди знають більше, ніж їм розповідають діти.

Олені було тридцять чотири. До великої війни вона викладала географію у школі, водила дітей у походи і сміялася, що може визначити сторони світу навіть із заплющеними очима.

Після 24 лютого її життя теж поділилося на сторони світу. Тільки тепер схід означав фронт, захід – дорогу поранених у шпиталі, північ – дім, де чекала мама, а південь…

На півдні вона зустріла Андрія.

Він був водієм у сусідньому підрозділі. Високий, неголений, завжди трохи сердитий на вигляд. Возив боєприпаси, воду, людей і чомусь постійно примудрявся привозити Олені каву.

– Ти що, кавовий волонтер? – одного разу запитала вона.

– Ні. Просто є одна вредна снайперка, яка без кави ще небезпечніша, ніж із гвинтівкою.

Так вони й познайомилися.

Їхнє фронтове кохання не мало ресторанів, квітів і довгих вечірніх прогулянок.

Мало десять хвилин біля машини.

Пів шоколадки на двох.

Його куртку на її плечах, коли раптом похолодало.

І короткі повідомлення:

«Жива?»

«Жива».

«Тоді все добре».

Щастя – це коли твої рани не лякають того, хто тебе любить.

Одного разу Андрій привіз їй маленький тюбик крему для рук.

Олена засміялася:

– Ти серйозно? На війні?

– А що, на війні руки не тріскають?

– Тріскають.

– От і масти.

– А якщо не допоможе?

Андрій подивився на неї і вперше сказав:

– Я поцілую – загоїться.

Вона аж почервоніла.

– Мрій.

– Я терплячий.

Відтоді це стало їхньою приказкою. Боліла спина після важкого спорядження – «поїду, поцілую – загоїться».

Подряпала руку – «не чіпай, це моя робота».

Навіть коли Олена одного разу застудилася, Андрій написав: «Кажуть, поцілунки піднімають імунітет».

«Кажуть, водії багато говорять».

«Бо снайперки мало цілуються».

А потім настав день, коли вона не відповіла на його «Жива?».

Не відповіла за годину.

За дві.

Увечері Андрій уже знав: позицію, де працювала її група, накрили вогнем. Є поранені.

Олена була серед них.

Її евакуювали спочатку до стабілізаційного пункту, потім далі. Вона мала складне поранення плеча й грудної клітки, втратила багато крові, але лікарі відразу сказали: житиме.

Андрій почув тільки одне слово.

Житиме.

До шпиталю його відпустили лише через кілька днів.

Коли він зайшов у палату, Олена спала.

Вперше він побачив її без бронежилета, без зброї, без смішної зеленої шапки, яку вона вперто носила навіть тоді, коли всі казали, що та їй не пасує.

Просто маленька втомлена жінка на великому білому ліжку.

На тумбочці стояла вода, лежав телефон і той самий тюбик крему для рук.

Майже порожній.

Андрій сів поруч. Взяв її за пальці. Вони були теплі.

І тільки тоді чоловік, якого побратими ніколи не бачили наляканим, опустив голову і заплакав.

Олена розплющила очі хвилин за десять.

Довго дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, сон це чи ні.

– Ти чого такий страшний? – ледве прошепотіла.

– Це ти мене до такого довела.

– Я?

– Я тобі скільки писав?

Вона ледь усміхнулася.

– Телефон… далеко лежав.

– Брешеш.

– Трошки.

Він хотів ще щось сказати, але не зміг.

Тільки гладив її пальці.

І тоді Олена раптом прошепотіла:

– Болить.

Андрій завмер.

– Сильно?

– Дуже.

Він підскочив:

– Я зараз лікаря!

– Сядь.

– Але ж…

– Сядь, кажу.

Він слухняно сів.

Олена подивилася на нього так, як дивилася колись там, на півдні, біля запиленої машини з двома пластиковими стаканчиками кави.

– Ти ж казав, що знаєш ліки.

– Які?

– Забув?

І лише тоді Андрій зрозумів.

Нахилився і дуже обережно поцілував її в чоло.

Олена заплющила очі.

– Ну як? – запитав він.

– Не допомогло.

Він розгубився.

– Зовсім?

– Мало.

Тоді поцілував ще раз.

У скроню.

Потім у щоку.

А вона раптом засміялася – тихо, бо від сміху ще боліло.

На той сміх прибігла медсестра.

– Що тут відбувається?

Олена серйозно відповіла:

– Реабілітація.

…Через два місяці вона вже самостійно ходила коридором.

Андрій приїжджав, коли міг. Привозив мандарини, каву і польові ромашки, одного разу зібрані просто обабіч дороги.

Перед черговою операцією Олена зізналася:

– Я боюся, що рука нормально не працюватиме.

– Працюватиме.

– А якщо ні?

– Значить, навчу тебе жити інакше.

– А якщо шрами залишаться?

Андрій довго мовчав.

Потім узяв її долоню.

– Олено, ти серйозно думаєш, що після всього, що я пережив, чекаючи звістки про тебе, мене можуть налякати твої шрами?

Вона відвернулася до вікна.

Бо заплакала.

…Навесні вони розписалися. Без білої сукні. Без ресторану.

Андрій був у формі. Олена – у простій світлій вишиванці, яка трохи приховувала рубець біля плеча.

Після церемонії вона раптом запитала:

– А пам’ятаєш крем?

– Я все пам’ятаю.

– Ти тоді казав: «По­цілую – загоїться».

– Казав.

Олена притулилася до нього.

– Знаєш… Не все загоїлося.

– Значить, – усміхнувся Андрій, – мені роботи ще на все життя.

І вона вперше за багато місяців подумала, що, мабуть, саме так і виглядає щастя.

Коли твої рани не лякають того, хто тебе любить.

Коли тебе не питають, якою ти була до війни.

Коли просто беруть за руку.

І залишаються.

Щоб цілувати.

Доки не загоїться.

Зореслав СТОЖАР.

Волинські