Позичена куля… для коханої

17 жовтня 2026 р. 20:49

17 жовтня 2026 р. 20:49

Їхнє кохання мало закінчитися в криївці 1949-го. Але через десятиліття ім’я Дзвінки знову повернулося на війну – уже як позивний її правнучки.

Коли 25-річну бойову медикиню запитують, звідки в неї такий незвичний позивний – «Дзвінка», вона на якусь мить замовкає. – Я його не придумувала. Я його успадкувала

Майже вісім десятиліть тому Дзвінкою називали її прабабусю – юну зв’язкову Української повстанської армії. А хлопця, якого вона покохала, побратими кликали «Явором».

У родині про них мовчали понад сорок років.

Бо жінка, яку сусіди знали як Валентину Писарчук, насправді жила чужим життям і під чужим ім’ям.

«Якщо виживемо – посадимо явір»

Вони познайомилися во­сени 1947-го.

Їй було дев’ятнадцять. Дзвінка на псевдо «Василина» носила повстанцям ліки, записки, харчі. «Явір» був старшим на кілька років, небагатослівним і страшенно серйозним.

Спершу він її дратував.

– Туди не йди. Тут не затримуйся. Назад тією самою дорогою не повертайся.

Якось Дзвінка не витримала:

– Ти мені хто – командир чи чоловік?

Явір усміхнувся:

– Поки що командир. А там побачимо.

Так усе й почалося.

Їхні побачення інколи тривали десять хвилин. Замість квітів «Явір» приносив їй яблуко чи шматочок цукру. Дзвінка латала йому сорочку.

Одного разу вона сказала:

– От закінчиться все це – хочу маленьку хату.

– А біля неї що?

– Квіти.

– Тоді я посаджу явір.

– Чому явір?

– Бо «Явір» без яво­ра – смішно.

Вона засміялася.

Тоді вони ще вірили, що матимуть час.

Зима 1949-го

На світанку криївку оточили. Спочатку почули собак. Потім крики згори: «Виходьте!»

У підземеллі було кілька повстанців. Зав’язався бій.

Один за одним голоси побратимів стихали.

…І скоро їх залишилося двоє. Іванко – «Явір» і Дзвінка – «Василина».

Вони обоє розуміли: виходу немає.

– Кохана, я їм не здамся живим, – сказав «Явір». – Пущу собі кулю.

– І я… – промовила Дзвінка. – Але я не маю кулі. Позич мені, коханий…

За якусь мить у криївці пролунали два постріли.

…Коли енкаведисти почали виносити звідти загиблих, один із них помітив:

– Ця ще дихає.

Дзвінка була жива.

«Ця курва бандерівська ще й вагітна…»

Отямилася вона вже в лікарні. Не знала, скільки минуло – день, два чи тиждень.

І не одразу зрозуміла слова, які почула біля свого ліжка.

– Ця курва бандерівська ще й, виявляється, – вагітна…

Дзвінка заплющила очі.

Вагітна. Від «Явора».

У ту мить вона вперше після криївки заплакала. Не через себе. Поклала долоню на живіт і подумала тільки: «Іванку- «Яворе»… Ти залишився».

Її стерегли. Після лікування мали бути допити, слідство, вирок.

Але сталося друге диво.

Однієї ночі в коридорі почулися кроки, короткий шум – і двері палати відчинилися.

– Дзвінко, тихо. Свої.

Це були хлопці з лісу. За кілька хвилин її вже не було в лікарні.

Валентина Писарчук

Про наступні місяці її життя справді можна було б написати окрему книгу. Чужі хати. Лісові схрони. Нічні переїзди. Люди, прізвищ яких вона не знала й знати не мала.

А головне – живіт, який уже неможливо було приховати.

Незабаром Дзвінка Мельничук перестала існувати.

З’явилася Валентина Писарчук.

Були документи.

Був і чоловік – Микола Писарчук.

Через сім місяців саме він привіз молоду дружину до львів­ського пологового будинку.

У документах усе було бездоганно. Мати – Валентина Писарчук. Батько – Микола Писарчук.

Народилася донька.

Тільки сама Валентина знала, чиє серце продовжило битися в маленьких грудях.

«Вашого першого діда звали «Явором»»

Минали роки. Микола ніколи не розпитував дружину про те, про що вона сама не хотіла говорити.

Вони прожили життя. Виростили дітей.

А біля їхньої хати з’явився явір. Ніхто з дітей не розумів, чому мама так дорожить цим деревом.

Правду вона сказала вже після проголошення Незалежності України.

Посадила дітей і онуків біля столу. Довго мовчала.

Кохання пережило навіть кулю, яка мала поставити в ньому крапку.

А тоді промовила:

– Моє справжнє ім’я не Валентина.

Вони подумали, що стара мама щось плутає.

– Я – Дзвінка.

І вперше розповіла про криївку. Про «Явора». Іванка-«Явора».

Про лікарню. Про нічну втечу. І про дитину, яку носила під серцем.

Наприкінці сказала:

– Я пів життя боялася вимовити його ім’я. А тепер хочу, щоб ви його знали.

…Минуло ще три десятиліття.

Коли її 25-річна правнучка пішла служити бойовою медикинею, її запитали:

– Позивний який?

Вона вже знала відповідь.

– «Дзвінка».

Тепер молода медикиня носить із собою копію старої фотографії прабабусі.

А біля старої родинної хати досі росте явір.

– Я іноді думаю, – каже «Дзвінка», – якби тоді все склалося інакше, мене могло б не бути. Моєї мами. Бабусі. Цілої гілки нашої родини…

Вона торкається старої фотографії.

– Вони думали, що в тій криївці історія «Явора» і Дзвінки закінчилася. А вона тільки почалася.

Волинські