Волинська Амазонка висихає: «Колись тут ходили пароплави, а тепер навіть човни сідають на мілину…»

18 жовтня 2026 р. 14:05

18 жовтня 2026 р. 14:05

З висоти пташиного польоту Прип’ять і досі зачаровує своїми неповторними краєвидами. Але зблизька відкривається сумна правда: води в річці меншає, а мілини дедалі сміливіше наступають на її русло…

Але навіть при нинішньому обмілінні Волинська Амазонка – річка Прип’ять – з висоти польоту... дрона вражає неймовірною красою

Разом із виконуючим обов’язки директора Національного природного парку «Прип’ять – Стохід» Олександром Сащуком, його заступником із наукової роботи Михайлом Химиним і, звичайно, безпосередньо вустами місцевих мешканців, із якими спілкувалися осіннього дня, ми розкажемо й покажемо нашим читачам, у якому стані зараз найбільша за площею басейну, довжиною і водністю права притока Дніпра.

«Колись із Пінська до Люб’язя  пароплави ходили»

Про те, що Прип’ять заросла, обміліла і в окремих місцях буквально пропадає, оскільки русло пересихає, наша газета останні десятиліття розповідала не раз. Так було і в 2004 році, про що свідчить публікація, надрукована 16 вересня. Тоді ми мандрували Прип’яттю із директором на той час ще регіонального ландшафтного парку «Прип’ять – Стохід» Юрієм Оласюком та Михайлом Химиним, який був головним спеціалістом  держуправління екоресурсів у Волинській області. Дійшли «моторкою» до села Лахвичі й далі не ризикнули, щоб не засісти на мілині. І тоді ж зустрілися з мешканцем села Люб’язь, уродженцем Хоцуня, Мефодієм Корцем, який не лише з розповідей знав, а й сам пам’ятав, що Прип’ять була судноплавною. З Пінська до Люб’язя  пароплави ходили. Чоловік пам’ятав, як за Польщі, «десь у 1938–1939 роках, нове русло прокопали за Люб’язем, – ще й сам «шарварок відробляв».

Про те, що Прип’ять була колись судноплавною, зараз можна почути хіба що жартівливі вислів: «То було давно і неправда», тобто це та подія з минулого, про яку не варт і згадувати. Але знаю, що ще не так давно ми з десантом журналістів волинських видань, які брали участь в організованому екологічному турі, сідали в  моторні човни за Люб’язем і пливли до Сваловичів, споглядаючи зблизька за річкою – її водними лабіринтами. Тож сподівалася, що й цього дня два зайці, як кажуть, за раз, уб’ємо – і Прип’ять побачимо, в якому нині вона стані, і з місцевими мешканцями унікального села Сваловичі, яких «жменька залишилася», зустрінемося – тими поліщуками, предки яких свого часу й поселялися, зазвичай, біля річки, бо вона і годує, напуває, й захищає. На жаль, моторним човном до Свалович нині  не пройти. Звичайним, на веслах, –  так.

На жаль, моторним човном до Свалович нині  не пройти. Звичайним, на веслах, –  так.

Але це ж вісімнадцять кілометрів – треба дві години, а то й більше, гребти. Оскільки такої розкоші не можемо собі дозволити (час кожному – дорогий), то залишається один варіант – їхати у Сваловичі автомобілем.

Але насамперед ми побували на Стоході, в районі стадіону селища Любешова. Тут течія річки – ледь помітна. Там, де колись можна було купатися й пірнати з місточка, – мілина («ще місяць тому біля села Зарудчі русло майже пересихало»). А це ж – найдовша й найчистіша річка Волині – права притока Прип’яті. І поки Стохід не буде повноводним, то й на Прип’яті ситуація в кращу сторону не зміниться.

Очільник  НПП «Прип’ять – Стохід» Олександр Сащук, коментуючи нинішній стан річок, каже:

– Їх зміління – загальноєвропейська проблема. На сьогоднішній момент ключову роль відіграє посушлива погода. І відгомін меліорації, яка була проведена колись, відчутний тепер. Вона порушила всі горизонти, стариці річки, водноболотні угіддя, які накопичували воду. На Поліссі ніколи не було такого, як у Карпатах, що дві години – і змило два села. Бо в нас який принцип паводків у регіоні завжди був? Вода місяць прибувала, місяць стояла на місці і ще стільки ж спадала. Тобто, дуже-дуже повільні процеси відбувалися, і болото акумулювало воду впродовж трьох місяців, тримало масу води як резерв. Хоча такі паводки, звичайно, призводили до негативних наслідків, тому що було підтоплення населених пунктів і сільгоспугідь. Це був, по суті, найунікальніший регіон України, а то й Європи.

«Станом на 2-ге жовтня Прип’ять мінусує 12 сантиметрів від історичного мінімуму»

З 2014-го року, за словами Олександра Івановича, почалися проблеми, які з кожним роком все глибші й глибші. Нинішній рік – піковий, коли маленькі річки-притоки Прип’яті, попересихали. Повністю висохла річечка Бистриця. Пропало русло річки Цир, зокрема біля села Бірки. Й це зафіксовано на фотознімку, яке надав Олександр Іванович зі свого архіву. Дивишся і враження таке, ніби людина йде піщаною дорогою. Така ж ситуація на Коростинці.  Все це дзеркально відобразилося на тому, як почувається Прип’ять. За офіційними даними, станом на 2-ге жовтня цього року, Прип’ять мінусує 12 сантиметрів від історичного мінімуму. Й про це говорить сам ландшафт у селі Сваловичі (ми зупинилися біля стаціонарного екологічного та рекреаційного пункту Національного природного парку «Прип’ять – Стохід», від якого лічені метри до русла річки). Катер, який стояв колись біля берега, але, звісно, у воді, тепер – на суші. Так само – й декілька веслових човнів. Неподалік – затока, де, зазвичай, ростуть водяні лілії. Якби не таке посушливе цьогорічне літо, то й осінньої, ще теплої, пори де-не-де, мабуть,  ми побачили б їх. На жаль, місцина так обміліла, що видніється тільки якась трав’яниста рослинність й та вже потьмяніла. Побілілі стебла очерету, що при березі стоїть стіною, свідчать, наскільки впала вода.

Але навіть при нинішньому обмілінні Волинська Амазонка, як називають  річку Прип’ять, з висоти польоту... дрона вражає неймовірною красою. Так-так саме дрон, яким керував заступник начальника Любешівського природоохоронного відділення НПП «Прип’ять – Стохід» Іван Чесак, виручав нас того дня, коли постало питання: «От би такий знімок, із висоти пташиного польоту, мати для публікації!»

Не високо – на сто метрів – піднімав пан Іван безпілотника. І на панорамних світлинах, які бачили на моніторі в реальному часі, можна було персвідчитися, що, слава Богу, є ще трохи води. Фото коментує Олександр Сащук:

– Прип’ять має різні заглиблення. І там, де глибше, вода ще все-таки залишається. Відповідно й у місцях, де – звуження русла. З точки, де зараз ми запускали дрон, захоплюємо і Рівненщину: це ж відстань – півтора – два кілометри. Видно, що в сусідній області трохи більше води, бо там – нижче, річка ж пливе зверху вниз.

Отак дрони, які на фронті роблять свою справу заради Перемоги, використовують і природоохоронці. Тільки там «підчіплюють те, що треба для знищення ворога». Той дрон, що є на «озброєнні» Національного природного парку, по суті, розвідувальний.

– Використовуємо його у щоденній роботі, – додає Іван Чесак, – для виявлення порушників і навіть обліку лісових мешканців. Бувало, піднімали тепловізор, включали його й бачили, скільки, де і яких звірів є. Щодо виявлення порушників природоохоронного законодавства – браконьєрів, котрі незаконно полюють, рибалять, то, коли є фотознімок (доказова база), вже нікуди не дінешся від відповідальності.

«Надіємося тільки на саму природу»

Мова, звичайно, й про те, до яких наслідків призводить зміління річок.

– Наслідки дуже серйозні, – каже Олександр Сащук. – У першу чергу страждають водоплавні птахи. Крім того, пропадають різні молюски, адже коли в річці меншає води, то висихають затони, що є ідеальним середовищем існування хребетних і безхребетних. Ми втрачаємо водні живі ресурси – ті ж  риби, черепахи. Так само це негативно відбивається на рослинному світі. Русло заростає саме такими видами, які небажані, – лозою, очеретом.

–  На сьогодні зменшалася чисельність водоплавних і навколоводних птахів (качок, лиски, куликів, мартинів та крячків), – додає заступник очільника з наукової роботи НПП «Прип’ять – Стохід» Михайло Химин. – І досить відчутно: у порівнянні з ситуацією 20-літньої давності – приблизно у 8 – 10 разів. В останні роки спостерігається також зменшення деяких видів бабок та інших комах, які є об’єктами живлення багатьох видів тварин. Як наслідок зміни гідроекологічного стану – збіднення кормової бази окремих видів тварин і порушення колообігу природних процесів, зокрема ланцюгів живлення різних організмів. А все це призводить до зменшення їх чисельності.

За останні двадцять років чисельність водоплавних і навколоводних птахів у цих краях зменшилася приблизно у 8–10 разів. І це лише одна з багатьох втрат…

– Це, як кажуть, – констатація факту. А що в ідеалі мало б змінитися, чи що треба (можна!) зробити, аби перераховані негативні моменти були менш відчутні? – не втримуюся від, може й дилетантського, запитання. І відповідь очільника НПП «Прип’ять – Стохід»  Олександра Сащука коротка:

– Ми тут надіємося тільки, як кажуть, на саму природу. Є моменти, які вона сама регулює. І ми повинні приймати всі блага від неї – і хороші, й погані.

Трохи сумно таке чути, але маємо те, що маємо. І Олександр Іванович так коментує свої слова:

– Хтось спитає: «А чому б не почистити річку?»  Тим часом чистити доцільно тоді, коли вона заростає при повноводді. А зараз – низький рівень води – низька рослинність. Річка сама себе відрегулює. Коли рівень води піднімається, то рослини, які сьогодні виросли на мілководді, пропадають, і їх місце займають інші види. А ось те, що нещодавно на окремих ділянках чистили Стохід у Любешові, то це було зроблено в межах пляжу – для поліпшення умов відпочинку населення. Там працювала наша самохідна машина-амфібія, моделі «Труксор».

Сьогодні НПП «Прип’ять – Стохід», за словами Олександра Сащука, плідно працює із Франкфуртським зоологічним товариством (штаб-квартира його – в німецькому місті Франкфурт-на Майні). Ця співпраця почалася ще в регіональному ландшафтному парку, створеному на території тодішнього Любешівського  району. Власне, саме тут товариство започаткувало свою природоохоронну діяльність в Україні.

– І сьогодні ми відновили цю співпрацю й очікуємо її розширення, – розповідає Олександр Сащук. – Під час повномасштабної війни Франкфуртське зоологічне товариство, яке плідно працює над різними проєктами в Карпатах, почало допомагати поліським паркам, в тому числі й нашому. Зокрема, у такий непростий час забезпечує нас пальним, засобами спостереження, які потрібні для служби охорони, для наукового відділу, відділу екологічної освіти та рекреації.

– Крім цього, –  Олександр Іванович ділиться планами на майбутнє, – в нас сьогодні працює Міжнародний європейський проєкт по збереженню найрідкіснішого співочого птаха Європи очеретянка прудка, котрий включений до «Червоної книги України». В межах села Бірки, впродовж десяти років, очікується розчищення деградованих осокових боліт, де,  зазвичай, гніздиться очеретянка, від лози й очерету. І, до речі, понижений рівень грунтових вод, а відповідно й води в річці, не сприяє для заселення цього виду. Адже ідеальні умови для цих птахів – зволожені, й навіть трохи перезволожені, осокові болота. Вже починаємо працювати в рамках  запланованого. Закладено шість гідропостів. Три з них будуть діяти в онлайн-режимі. Тобто зможемо, принаймні, моніторити рівень грунтових вод на території, передбаченій проєктом.

«Якщо сьогодні будемо рибалити, незважаючи на правила, то завтра нічого не зловимо»

Звичайно, хотілося зустрітися з рибалками. Бо хто, як не вони, можуть зі свого досвіду сказати про річку – яка вона була, якою стала, чим багата? Та біля берега Прип’яті у Сваловичах, від якого так помітно відступила вода, човни стояли без діла. Відпочивальників того дня не було, а місцевих мешканців тут жменька, і то переважно – бабусі поважного віку. Яка їм рибалка! Та все ж нам пощастило – з-за  очеретяного лабіринту виплив човен. Ось він уже – на відстані голосу, і, щоб не упустити удачу (може ж і розвернутися), прошу чоловіка-кермувальника причалити.

За мить – ми вже знайомимося. У «моторці» – тезки: два Володимири Боснюки – дідусь і онук із Любешова. Перша думка, що, може, вони таки ризикнули  й добралися до Свалович  човном. Але – ні. Так, як і ми, вкругову приїхали автомобілем й пересіли на «моторку».

– І тут, – говорить старший Боснюк, – у деяких місцях глушили двигун, виходили з човна й перетягували його, веслом підпихаючись.

І та ж сама думка вже не від спеціаліста-природоохоронця, а людини, яка живе в поліському краї й знає впродовж багатьох літ, якою була Прип’ять і якою стала. Й ці переміни – справа не сьогоднішнього дня:

– Будуть опади – буде в річці вода. І поки в Стоході не добавиться води, то і в Прип’яті її не буде.

Почувши, що для газети «Волинь» беру в них інтерв’ю, рибалки не закрилися, як то буває, коли журналіст просить висловити свою думку, а, здається, навпаки, ще охочіше спілкувалися. Й улов показали – онук Володимира Боснюка ще й попозував із щукою, яку того дня вони з дідусем зловили.

– Головне, – каже Боснюк-старший, – пам’ятати таке: якщо сьогодні будемо рибалити, незважаючи на правила, то завтра нічого не зловимо. І на вудочку ловимо, й більше трьох кілограмів не беремо (мова не йде про трофейну рибину). І якщо клюне маленький щупак, то випускаємо його в річку – хай нагулює вагу...

І ще на одне знайомство пощастило того дня – із Василем Шукаловичем. Коріння чоловіка – у Сваловичах, й він ніколи від нього не відривався, хоч  багато років жив і працював зв’язківцем у Любешові. Коли ж вийшов на пенсію, то повернувся з дружиною в батьківську хату. І Прип’ять для нього – така знана й рідна. Почувши, що якраз річкою, її станом цікавлюся, говорить:

– Що вам розказати – невипадково ж люди з давніх-давен селилися біля води – вона й напувала, й годувала. Бо ж і рибу ловили, й сіно для корів заготовляли – пам’ятаю, що колись в нашому селі їх було до ста! Води в річці було багато. Влітку вона часто в заплаві стояла – шукали сухіші острівки й косили траву. А потім човном вивозили на берег. Вже звідти гуртом, сім’єю, на носилках доправляли до хати: мама чи батько – спереду, а ми, пацани, ззаду, так і несемо до хліва. То тяжка робота. А що зробиш, як у сім’ї  – шестеро дітей.

І рибу Василь Шукалович ловив завжди для своїх потреб. А про те, що річка обміліла, краще, як чоловік вважає, не говорити, а колодязя, з якого не одне покоління їхнього роду пило воду, показати. Он вона – криниця-журавель,  така традиційна для поліських сіл («це – батьківська, а є на обійсті ще й дідівська»). Відро причеплене, але воно вже геть поіржавіло, й ним давно ніхто не користується, бо нема що в колодязі брати.

Відро причеплене, але воно вже геть поіржавіло, й ним давно ніхто не користується, бо нема що в колодязі брати.

– У минулі роки ще підкопував, – каже Василь Іванович, – то трошки прибувало води. А кінчилося тим, що пробили свердловину й провели воду до хати. Хіба могли колись подумати, що річка, біля якої живемо, от так зміліє, а з нею – й колодязі?!

А ось щодо того, чи стане колись у Прип’яті більше води, то думка та ж, яку не раз того дня чула:

– Все від Бога залежить. Повірте, – не від нас.

На прощання, побажавши нашому екіпажу щасливої дороги, Василь Шукалович сказав:

– Головне, щоб була перемога, щоб наші хлопці не гинули, не страждали діти!

Катерина ЗУБЧУК ,заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Після удару по Маневичах на Волині жителів «тридцятки» закликають тимчасово залишити домівки .

Волинські