«Моліться за мене, бо я, мабуть, не вернуся»: історія полеглого Героя з Волині, якого майже рік вважали зниклим безвісти

19 жовтня 2026 р. 08:35

19 жовтня 2026 р. 08:35

21 вересня завершилася земна історія захисника із села Височне на Волині, стрільця 42-ї окремої мехaнізованої бригaди Івана Михайловича Левонюка, 20 січня 1975 року народження. 27 жовтня 2025 року він загинув в районі населеного пункту Нoвопавлівка Дніпропетровської області та майже рік вважався зниклим безвісти. Йому навіки 50! Лише 21 вересня цього року він повернувся у рідне село в домовині…

Спогадами про Героя поділилася газета « Ратнівщина ».

ЗРОСТАВ У БАГАТОДІТНІЙ СІМ’Ї

Іван Михайлович – із багатодітної сім’ї Левонюків Михайла і Варвари, які мешкали на хуторі Великий Острів (тепер його перейменували у вулицю села з ідентичною назвою). Батько був родом із Самарів. Матір – місцева жителька. Подружжя народило і виховало десятьох дітей.

Непросто було підіймати їх на ноги. Але всі виховувалися у праці. Робили все, що потрібно було по господарству. Підставляли руки батькам. Варвара Степанівна їздила на роботу у Малориту на Білорусі. Голова сім’ї працював на будівництві у Кобрині, в Осій.

Іван після закінчення Висчненької дев’ятирічки здобув професію електрозварювальника у Камінь-Каширському професійно-технічному училищі. З досягненням повноліття пішов на строкову службу в армію. Після демобілізації доля закинула його в Білорусь. Там одружився. Там народилася донька. Але підступна лейкемія забрала життя у дружини. Після її смерті він повернувся назад в Україну. Проживав із батьками у Височному. Доля розкидала Левонюків по світу: четверо у селі, один брат в Одесі, сестра в Сумах, решта – в Білорусі.

Батько родини Михайло Левонюк помер у 2013 році, а три роки тому, уже під час війни відійшла у засвіти і матір Варвара Степанівна.

ЦУКЕРКА – ДЛЯ КОЖНОЇ ДИТИНИ

Про добру веселу позитивну вдачу Івана розповідають брат Леонід і його дружина Ольга. Кажуть, що в нього було гарне почуття гумору. Він ніколи нікого не ображав. Навпаки був швидкий на допомогу не тільки рідним, а й зовсім чужим людям.

Особливо любив дітей. Ніколи не приходив з порожніми руками. Бодай одна цукерка, але мусила в нього в кишені бути. А зазвичай він виймав пригорщі цукерок, і діти з задоволенням розбирали їх – які хто любить. З тими цукерками дядько їм досі асоціюється.

В Україні Іван Михайлович на життя заробляв своєю працею. Їздив на заробітки в Польщу. За потреби допомагав із щоденною буденною роботою односельчанам. Але, рідні зауважують, що без копійки не сидів. Лікарські рослини збирав, будь-якої роботи не цурався. Вмів і знав, як заробити.

«МОЛІТЬСЯ ЗА МЕНЕ, БО Я, МАБУТЬ, НЕ ВЕРНУСЯ!»

Мобілізували Івана Левонюка навесні 2025 року. Після проходження базової військової підготовки у навчальному центрі на Чернігівщині він потрапив у 42-у окрему механізовану бригаду. Але так як не мав належним чином оформлених документів про громадянство України, бо тривалий час жив і працював у Білорусі, приїхав отримувати паспорт і на службу не повернувся. У серпні 2025 року його повторно мобілізували. Відтоді до моменту загибелі виконував бойові завдання у штурмовому підрозділі на Дніпропетровщині.

Саме у той період, з серпня до жовтня 2025 року, російські війська здійснювали постійні атаки та намагалися покращити своє тактичне положення в районі Новопавлівки Синельниківського району. Їхнім завданням було прорватися на цьому напрямку та форсувати річку Солона. Українські позиції тримали підрозділи 42-ї ОМБр. Там серед інших захисників був і наш земляк Іван Левонюк.

Пізно ввечері 1 жовтня він зателефонував братові Леоніду і попросив: «Моліться за мене, бо я, мабуть, не вернуся! Нас відправляють на позицію. Я третій чи четвертий у черзі. Всі, хто пішли, повертаються або «трьохсотими», або «двохсотими».

Брат відповів йому: «Молися, Бог тебе проведе!» Іван щиро зізнався: «Я молюся, але, мабуть, не вернусь! Тут головне зайти туди і вийти звідти. Якщо благополучно зайду на позицію, подзвоню тобі…» Але так більше рідним і не подзвонив. Натомість 27 жовтня Леонідові принесли сповіщення, що брат вважається зниклим безвісти і за матеріалами досудового розслідування тіла на місці події не виявлено.

ПОВЕРНУВСЯ ЧЕРЕЗ РІК У ДОМОВИНІ

А далі був рік невідомості і чекання бодай якихось звісток. І тільки нещодавно Леонідові зателефонував слідчий зі Львова та повідомив, що за результатами експертизи ДНК виявили збіг зразків останків тіла загиблого з його рідними. Тіло надійшло в Україну за обміном під час чергових репатріаційних заходів. 16 вересня надійшло офіційне сповіщення про підтвердження загибелі.

А 21 вересня його тіло назавжди віддали землі. Після супроводу з Ратного у Височне кілька годин труна постояла у батьківській хаті. Далі відбувся чин відспівування у місцевому храмі святих мучениць Віри, Надії, Любові і їхньої матері Софії, який звершили священники Гірниківського благочиння. Поховали загиблого воїна Івана на Кортеліському кладовищі.

Кажуть, брати і сестри з багатодітних сімей – як пальці на руках. Вони існують кожен окремо, але вкрай погано, коли котрийсь із них зазнає ушкоджень. Левонюків було десять, як пальців на обох руках. Зараз вони мусять змиритися з тим, що одного втратили, якого любили, цінували і чекали з війни живим і неушкодженим. А повернувся він додому в домовині через рік після загибелі.

Марія ЛЯХ

• Створив власний ігровий проєкт, який мав запустити після повернення з війни. Спогади про захисника з Волині
• Важкі поранення, отримані в бою, виявилися сильнішими за життя: Герой з Волині воював ще з часів АТО і знову став до лав ЗСУ
• Побратими два дні не могли врятувати пораненого воїна: історія 23-річного Героя з Волині

Волинські