Незавершені справи, нездійснені плани і невиконана обіцянка повернутися із завдання

26 жовтня 2026 р. 13:22

26 жовтня 2026 р. 13:22

Артур Кушнір – молодший лейтенант, командир стрілецького взводу 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Йому назавжди 26. Він мріяв повернутися додому, завершити власну справу й нарешті позбутися уламків, які нагадували про пережите на війні. Та останнє бойове завдання стало для нього справді фатальним, пише «VSN».

Мрії, які чекали свого часу

«Мамо, це останнє моє завдання, після якого мене відпустять до шпиталю», – написав Артур Світлані на початку серпня. Вона саме збиралася приїхати з Німеччини, аби бути поруч під час лікування. Йому мали видалити уламки, що застрягли біля сонної артерії та дедалі частіше давали про себе знати.

Молодший лейтенант Артур Кушнір народився 17 грудня 1997 року у Володимирі. Разом із ним у родині зростав старший брат Едуард. Обидва навчалися у гімназії № 3. Після її закінчення хлопець вступив до Луцького технічного університету, де здобував фах за спеціальністю «менеджмент».

До повномасштабної війни його життя було зовсім іншим. Разом із друзями започаткував власну справу, пов’язану з продажем цифрових товарів на американському ринку. Артур обіймав керівну посаду: аналізував ринок і продажі, стежив за наявністю товарів та організовував роботу команди. Умів не лише працювати з інформацією та цифрами, а й брати на себе відповідальність, знаходити рішення й допомагати іншим у роботі.

Мама згадує, що син добре розумівся на техніці. Навіть комп’ютер зібрав собі сам. Він і досі стоїть у його кімнаті – серед речей, які залишилися й тепер зберігають пам’ять про нього.

Друг дитинства Павло розповідає, що у 2021 році Артур захопився ідеєю створити власний ігровий проєкт. Зібрав команду фахівців і взявся за його реалізацію. Основна частина роботи була завершена, однак створення ігрового світу ще тривало.

Під час відновлення після поранення Артур повернувся до задуманого й завершив роботу над ігровою картою. Він продовжив підготовку до запуску, поступово наближаючи проєкт до втілення. Залишалися останні перевірки та організаційні питання, після яких проєкт мав відкритися. Артур хотів завершити розпочате після повернення додому. Не встиг…

Щоб пройти медкомісію, вивчив таблицю Сивцева

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, першим на захист України став старший брат Едуард. Артуру тоді ще не виповнилося 25 років. Рідні вмовляли не поспішати, до того ж мав проблеми із зором. Та рішення хлопець уже ухвалив.

«Аби пройти медкомісію, він вивчив на пам’ять таблицю Сивцева для перевірки гостроти зору» , – згадує Світлана.

Так Артур став до лав ЗСУ. Брати служили в різних підрозділах: Едуард у 100й окремій механізованій бригаді, Артур у 14й ОМБр, де розпочав службу розвідником. Військова справа, попри небезпеки й випробування, припала йому до душі.

«Зі слів сина, йому подобалася військова служба. Якось зізнався, що планує продовжувати військову кар’єру», – розповідає мама. Це були не просто слова. Після року бойового досвіду вступив до Одеської військової академії, де здобув офіцерське звання. Однак повернутися до підрозділу, у якому починав службу, йому вже не довелося. Артура призначили командиром стрілецького взводу. Відтепер відповідав не лише за себе. За ним стояли люди, їхні життя, долі, родини, які так само чекали на дзвінки й повідомлення від своїх синів.

Материнське серце чекало бодай на слово

Коли двоє синів на війні, материнське хвилювання перетворюється на щоденне випробування. «Син майже щодня давав про себе знати повідомленнями на мої прохання. Казала йому: «О котрій годині ти б не повернувся із завдання, хоч слово напиши. Те саме стосувалося й старшого. І вони писали, хай то було о другій ночі чи вранці». Про те, що відбувалося на фронті, не розповідали.

«Ви уявити не можете, що переживає матір, у якої двоє синів на війні», – говорить Світлана.

Вона чекала на коротке повідомлення, раділа звістці, що син повернувся з позицій, і, мабуть, щоразу подумки просила в долі лише одного: аби обидва були живі.

Під час одного з бойових завдань Артур зазнав поранення. Уламки снаряда влучили біля сонної артерії. Дивом не зачепили її, але лікарі тоді не наважилися їх видаляти. Здавалося б, після такого поранення потрібно зосередитися на лікуванні. Проте вже за три місяці Артур повернувся у стрій, відмовившись від реабілітації.

Про обставини поранення мама дізналася від сина згодом. Він розповідав, що отримав наказ виходити на позиції. Згодом з’ясувалося, що бійці на лівому та правому флангах відійшли, а їхні позиції зайняв противник, тому підрозділ Артура опинився під загрозою наступу з трьох сторін та оточення. Попри наказ залишатися на позиціях, прийняв рішення вивести своїх бійців із небезпечної ділянки, відходячи останнім.

Довівши їх до місця, звідки вони могли самостійно дістатися другої лінії оборони, повертався на позиції, щоб виконати наказ – «залишатись на позиціях». Однак під час стрілецького бою його поранило уламками снаряда РПГ, що розірвався поруч, після чого змушений поспіхом відійти. За те, шо прийняв рішення вивести бійців, не допустивши оточення, отримав догану.

«Я не міг інакше. Бо хлопці могли загинути», – зізнався потім рідним. У цих словах – увесь Артур, яким його знали близькі та друзі: принциповий, відповідальний, здатний ухвалювати непрості рішення й брати на себе відповідальність. Він міг ризикувати собою, але не хотів наражати на небезпеку побратимів. Бо розумів: за кожним із них теж стоїть чиясь мама, дружина, діти, які чекають бодай на коротке повідомлення.

Остання відпустка

Наближався Великдень. Світлана збиралася приїхати додому й дуже хотіла, щоб Артур також отримав відпустку. Певний час син нічого не міг відповісти, адже рішення залежало не від нього. Та за кілька днів до свята повідомив, що командир роти відпустив його. Тоді мама помітила зміни. Артур став мовчазнішим, ніби замкнувся в собі. Його дедалі більше турбували уламки, що залишилися в тілі.

Світлана просила сина звернутися до лікарів. Він погодився, але вирішив зробити це згодом. Потрібно було знайти медзаклад, де могли б провести операцію. Відпустка закінчувалася. Артур мав повертатися до служби. Це була остання зустріч матері із сином.

Світлана знову й знову прокручує в пам’яті ті дні, намагаючись пригадати кожну розмову, кожен погляд, кожну мить. Чи могла тоді бодай щось змінити? Чи відчувала, що це прощання? Материнське серце може тривожитися, але не здатне передбачити всього, що приготувала війна.

На початку вересня 2024 року Світлана знову збиралася до України. Питання щодо місця проведення операції для сина вже вирішили. Залишалося дочекатися, коли Артур повідомить, що його відпустять. «З кожним днем йому ставало дедалі гірше. Уламки давали про себе знати частим запамороченням – аж до втрати свідомості. Син не приховував, що потребує лікування», згадує мама.

Одного дня написав, що має йти на позиції. Після цього командир роти обіцяв відпустити його. «Піду на останнє завдання, і тоді – поїду до шпиталю», – повідомив Артур Світлані. Це було його останнє повідомлення. Згодом зателефонував старший син.

«Мамо, сталося найстрашніше». Спершу навіть не подумала про Артура. У голові промайнули інші тривожні припущення, але думки про те, що біда могла спіткати молодшого сина, не було. Аж потім стало відомо, що Артур та ще двоє його побратимів загинули того дня внаслідок артудару 3 серпня  2024 року на Харківщині.

«Мені, як мамі, це болить»

Напередодні загибелі сина Світлана відправила Артурові посилку з дорогою військовою амуніцією, яку  просив придбати. Вона знала, що посилка дійшла до адресата і син отримав усе необхідне. Артур дбав не лише про власне забезпечення на фронті, а й про побратимів. Він розповідав матері, що за власні кошти придбав ноутбук, планшет, ноктовізор та обладнання для інших військових.

Згодом Світлана дізналася, що майже всі гроші син витрачав на потреби фронту. Йшлося про значні суми не одну тисячу доларів. Артур самостійно купував усе необхідне, намагаючись забезпечити не лише себе, а й тих, хто воював поруч. Він не звик просити допомоги в інших, намагався вирішувати проблеми власними силами.

Після загибелі сина їй повернули лише телефон. Інших особистих речей, техніки, а також тієї амуніції, яку отримав незадовго до смерті, родині не передали. Жінка зверталася до бригади, навіть до Держбюро розслідувань. У відповідь, за її словами, отримала повідомлення, що цих речей у них немає.

«Знаєте, якби хтось зателефонував і поцікавився, чи можна ці речі залишити? Я б не відмовила. Нехай би залишилися там, де найбільше потрібні. Але ж ніхто не подзвонив із тих військових, із ким служив мій син, і не запитав. Навіть не висловили співчуття. Мені, як мамі, це болить».

Для неї йдеться не лише про матеріальні речі. За кожною з них – історія сина, його рішення, його турбота про побратимів, його прагнення забезпечити себе та інших усім необхідним для виконання бойових завдань.

Побратими розвідники були шоковані загибеллю Артура

Після загибелі Артура рідним зателефонували побратимирозвідники, з якими починав службу. Вони були шоковані звісткою, що його більше немає. Про Артура говорили як про мужнього, відповідального та відважного воїна, на якого завжди можна було покластися.

Таким його пам’ятає і друг дитинства Павло. Під час однієї з відпусток Артур розповів йому, що хоче перевестися до іншого підрозділу. Деякі речі у військовому середовищі його не влаштовували, змиритися з ними не міг і не хотів. «За характером він був принциповим, справедливим. Головною його рисою була надійність. Ніколи не підводив, якщо пообіцяв – дотримає слова. А ще був добряком», – згадує Павло.

Артур умів помічати чужі труднощі й не проходити повз них. Міг допомогти людині, навіть якщо бачив її вперше. Не раз купував на вокзалі квитки незнайомцям, які просили грошей, аби дістатися додому, не вимагав пояснень. Таким було його ставлення до людей і на війні.

Павло пригадує історію, якою поділився Артур, і яка багато говорить про нього як про командира. Одного разу боєць із його взводу самовільно залишив частину. Артур не поспішив засуджувати підлеглого, а зателефонував йому, щоб з’ясувати причину. Хотів зрозуміти, чому людина так вчинила і чи не було в цьому його провини як командира. У відповідь почув, що той два роки не бачив дитини й просто втомився.

«Це його рішення, можливо, згодом передумає. Просто хотів зрозуміти причину», – сказав Артур.

Він не виправдовував чужих учинків, але прагнув зрозуміти людей. Не відмовлявся від відповідальності й не шукав винних лише для того, щоб самому залишитися осторонь. Можливо, саме тому побратими розвідники й запам’ятали його людиною, на яку можна було покластися.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські