Їжа з відходів, побої і знущання: волинянин Павло Літвін про 50 місяців у неволі (відео)

26 жовтня 2026 р. 14:19

26 жовтня 2026 р. 14:19

Павло Літвін – волинянин, захисник України. Ще юнаком вирішив пов'язати своє життя з військовою службою. Згодом став морським піхотинцем. Попереду були оборона Маріуполя, російський полон і довге очікування повернення додому.

Про це йдеться у сюжеті телеканалу Конкурент Волинь .

«Застосовувалась фізична сила кожного дня по декілька разів на день. Пів року ми могли не виходити з приміщення, не бачити вулицю, не бачити природи. До нашої мрії залишилось буквально декількасот метрів. Моя чаша наповнилась і я все-таки проявив свої емоції і заплакав».

Воїн пригадав своє дитинство, а також те, як обрав свій шлях.

«Я народився в Гіркій Полонці поблизу Луцька. Провів там все своє дитинство і робив перші кроки в навчанні. Пішов у 2005 році у Гіркополонківську школу, яка зараз є ліцеєм. І коли час підходив до вибору своєї професії, задумався над тим, щоб поєднати своє життя з військовою службою. 2013-2014 – це були складні роки, складні періоди в нашій країні. І мені якимось чином захотілось допомогти своїй країні. Для нас війна почалася ще раніше. Тобто не було такого: от є війна, а вчора її не було. Тобто ми завжди були готові до війни. Для нас це не було якось в новизну. Так, звичайно, коли почалось повномасштабне вторгнення, посилились обстріли, більше було тиску, складніше було, але все ж ми були до цього готові».

Повномасштабне вторгнення Павло зустрів на бойових позиціях Донеччини. Згодом разом із побратимами отримав наказ відійти до Маріуполя та продовжити оборону міста.

Попереду були російські місця несвободи, серед яких – Таганрог, Кашин і Мордовія. Побиття, голод, ізоляція та щоденне очікування звільнення.

«Це така більш складніша була точка, ніж попередніше, тому що застосовувалась фізична сила кожного дня по декілька разів на день. Ну, це, звичайно, побиття руками, ногами, застосовували спецзасоби, собаки, ну і тому подібне, яке є в них в наявності, спорядження, – розповідає експолонений. – У мене думки були такі, що потрібно пройти сьогоднішній день, а за сьогоднішнім днем буде завтрашній. Ми дійшли до того, що потрібно більш простіше сприймати ту складність, яка в нас є, і правильно діяти з тим, що в нас є. Тобто елементарне – пройти цей день, пройти наступний день – і з кожним днем ти будеш ставати ближче до точки, коли станеться твій обмін і ти знову будеш на своїй території.

Не може Павло Літвін не згадати про те, як годували у полоні.

«Раніше я думав, що гірше, що може бути – це якась каша, як сказати, без нічого. Але потім згодом ми почали навіть чекати, коли нам цю кашу дадуть, тому що давали завжди якусь незрозумілу воду, капусту, якусь незрозумілу нарізку. Все воно перемішується з рибою, з костями – і воно зовсім не має якогось апетитного вигляду. Таке відчуття, що відходи злили – і там міг бути і сніданок, і обід. І це дають тобі, наприклад, на вечерю».

У полоні наші захисники мріяли не лише про нормальне харчування, а навіть про те, щоб подихати свіжим повітрям.

«Були такі періоди, що пів року ми могли не виходити з приміщення, не бачити вулицю, не бачити природи. Якщо якась прогулянка – прогулянкою це важко було назвати. Це в основному відбувалося в положенні раком, руки за спину і повинні були бути закриті очі, щоб ти їх не бачив. Випрямитися, розслабити руки – це вже додатковий привілей, який тобі надають у разі позитивного розташування тих охоронців, які були у нас. І це не можна назвати спокійною прогулянкою, коли ти йдеш, відпочиваєш, думаєш про щось своє – а ти завжди в тривозі, ти чекаєш десь якогось удару підступного, десь якесь питання провокативне, щоб тим самим тебе якось додатково морально подавити і показати те, хто ти є і, що ми повністю тобою управляємо».

Павло Літвін намагався допомагати та підбадьорювати інших полонених.

«Коли бачив, що хлопцям складніше пройти якийсь період – ти бачиш, що він дуже хоче їсти – десь якийсь шматочок хліба, десь якоїсь додаткової від себе давав йому добавки – щоб підбадьорити його. І показати тим самим приклад доброти, що навіть у таких складних ситуаціях треба залишитися людиною, треба підтримати іншого і показати десь якимось чином, що він не один і в разі необхідності я допоможу».

Воїн поділився – були дні, коли бувало дуже важко.

«Критичні були ситуації, важкі дні. І тоді підтримував свій дух написанням вірша:

Вечір надворі, сонце зайшло.

Скільки за день було всього!

Важко фізично, морально – мовчу.

Важливо: я цей день проживу.

Сплю, мені знову сниться війна

Не може забути пам'ять моя

зруйноване місто, розбите життя...

Жахливою завжди була вона.

Творчість давала Павлу надію на вільне майбутнє.

«Це давало мені надію на те, що це станеться в майбутньому. А це, що я зараз маю тут – буде в минулому. Так, я хочу, щоб все склалось – здійснився обмін і ми всі опинились на території України. Додаткової якоїсь радості не було, тому що потрібно було тримати себе до кінця і тим самим не дати собі розслабитися до того моменту, поки тебе не обміняють».

Волинянин зізнається: як і в кожного полоненого були страхи, що обмін не здійсниться.

«Коли ми перетнули кордон, хотілось якомога швидше поїхати від тієї точки кордону, щоб раптом в когось не з'явилась така думка: «Давайте назад». І було тільки бажання: «Давайте швидше, швидше – від'їжджаємо, тікаємо». Потім ми здійснили першу зупинку, вийшли, перевели подих, вийшли всі з автобусів, почали один одного обіймати. Були люди – ті, кого я знав, ті, хто знав мене. Це особливо було приємно. Було багато і тих людей, кого я бачив перший раз. Проте неважливо було кого обіймати. Головне, що це було щиро».

Звісно, найбільше зраділи звістці про обмін і повернення додому рідні та друзі експолоненого.

«В когось були сльози, у когось було просто мовчання в трубку. Вони не знають, що тобі сказати, не знають, чим поділитися. Кажуть: «Багато чого сказати, багато чим поділитися. Ти стільки всього пропустив – але нічого, Паша, ми все наздоженемо, все буде».

Про те, що його фото – на стенді зниклих безвісти, що на Театральному майдані Луцька, Павло Літвін знав ще у полоні.

«Мені давали читати ті листи, які я не отримав, тому що листів писалось набагато більше, ніж я насправді отримав: друзі, знайомі, рідні ділилися тією інформацією, яку вони хотіли передати за той час, що між нами була розлука – і десь якісь плани для майбутнього. А цей стенд, я не знаю чому, став таким от кінцевим в плані того, що моя чаша наповнилась і я все таки проявив свою емоцію і заплакав. Коли я приїхав до Луцька – це 25 вересня – я тільки на Театральному майдані дізнався, що я перший, хто буде знімати цю фотографію».

Тепер, коли полон позаду, у волинянина нове життя і нові плани.

«Навчатися, розвиватися, зустрічатися з тими, кого давно не бачив. І відчуття того, що потрібно прожити це життя краще, тому що є таке відчуття, що життя було «до» і «після». Наче моє життя минуле вже завершилося, а зараз мені дають другий шанс розпочати його по-новому, або продовжити своє старе життя, тільки вже з новим підходом, з новими думками, ідеями. Більше зрозумів для себе, чого мені хочеться, де мені потрібно більше говорити так, а де мені потрібно більше говорити ні».

Нагадаємо, у Луцьку 25 вересня на Театральному майдані зустріли захисника з Боратинської громади Павла Літвіна, який після оборони Маріуполя провів 50 місяців у російському полоні. Військовослужбовець повернувся в Україну 26 червня, а через три місяці вперше після звільнення приїхав на рідну Волинь.

• Допомагали триматися думки про сім'ю: історія звільненого Захисника з Волині (фото)
• У Володимирі відбулася акція на підтримку полонених і зниклих безвісти захисників (фото)
• Додому через два роки полону: у селі на Волині зустрінуть Героя (фото)

Волинські