«Краще загину, ніж здамся в полон»: батько з Волині розповів про сина-розвідника, який віддав життя за Україну

27 жовтня 2026 р. 14:37

27 жовтня 2026 р. 14:37

«Мій поранений син зі ще трьома піхотинцями під час окупації міста два тижні переховувались у неї в підвалі, плекаючи надію повернутися до побратимів. А, коли піхотинці стали переконувати його здатися в полон, з гордістю відповів, що краще себе застрелить, аніж живим потрапить в руки ворога».

Азербайджанець Руслан Байрамов народився 9 травня 1993 року в селі Дмитрівка Новоайдарівського району Луганської області. Його батько - Гусейнгулу Аббасгулу огли, який народився і проживав у тодішньому селі Фахрало (тепер – Талавери) Болніського муніципалітету краю Квемо-Картлі в Грузії, після переїзду на Луганщину працював у колгоспі слюсарем із ремонту доїльних апаратів.

Мати - Лала Могамед кизи, була дояркою. Крім Руслана, в родині було ще троє дітей – два брати (старший – Абел , середній  - Асиф ) і сестра – Шахназ . Була також невістка – Васале та внучка Лале .

Українську мову знав набагато краще, ніж азербайджанську

За словами батька, Руслан змалечку ріс добрим, спокійним та співчутливим до людей хлопцем. Поруч із ним завжди було багато друзів, які любили й поважали його за веселий і життєрадісний характер та готовність протягнути руку допомоги другу у будь-якій ситуації. Він захоплювався спортом, дуже любив музику, чудово грав на гітарі і сам складав пісні. Українську мову знав набагато краще, ніж свою рідну азербайджанську.

Навчався хлопець у тодішній Новоохтирській загальноосвітній школі, де закінчив 11 класів. Після того став студентом факультету інформаційних технологій та електроніки на кафедрі комп’ютерно-інтегрованих систем управління Східноукраїнського нацуніверситету імені Володимира Даля у Сіверськодонецьку. Закінчивши там два курси, юнак повідомив рідним, що має бажання перевестись на заочне навчання і йти на військову службу у ЗСУ.

Перший контракт і бої на Світлодарській дузі

Перший контракт із 53-ю ОМБр імені Володимира Мономаха Руслан підписав 29 вересня 2016 року. Після місяця загальної військової підготовки він прибув на передову на посаді номера обслуги кулеметного підрозділу, в обов’язки якого входило забезпечення безперебійної роботи кулеметника під час бою, доставка боєприпасів, чищення зброї, пошук і виявлення цілей, коригування вогню та спостереження за діями ворога, а в разі потреби чи у випадку поранення кулеметника – самостійне ведення вогню.

На той момент підрозділи бригади вели важкі кровопролитні бої в районі смуги: Авдіївка – Верхньоторецьке –Новгородське (Нью -Йорк), а також на одній із найгарячіших ділянок фронту того часу – Світлодарській дузі. Зазнаючи тяжких, болючих утрат, попри безперервні артилерійські обстріли та  численні диверсійні групи, бійці відбивали постійні атаки ворога в районі Світлодарського водосховища, зумівши стримати просування проросійських сил на Донеччині.

На початку листопада 2017 року 53-я бригада була виведена із зони бойових дій на відпочинок, переоснащення та відновлення боєздатності на полігон у селищі Черкаське, що на Дніпропетровщині.

Руслан використав цей період, аби відновити навчання у своєму виші. Тож з 1 вересня 2018 він був заочно зачислений на третій курс університету за спеціальністю «Комп’ютерна інженерія», який закінчив, поєднуючи навчання зі службою в армії, 30 червня 2020 року, отримавши ступінь бакалавра.

Нова бригада і нова посада

Прибувши після отримання диплома у грудні 2018 року у місто Гайсин, юнак знову підписав контракт на службу в армії. Цього разу із командуванням 59-ї окремої мотопіхотної бригади (з 6 травня 2020 року - 59-та окрема штурмова бригада імені Якова Гандзюка, відома як «Степові Хижаки»), яка в цей період проходила етап перегрупування, ротацій і облаштування постійного пункту дислокації в зоні відповідальності, що охоплювала ключові ділянки – від узбережжя Азовського моря до Луганської області (Попасна, Станиця Луганська, Світлодарська дуга).

Бійці бригади неодноразово залучалися і до виконання завдань на лінії розмежування та бойового зіткнення, зокрема в Бахмуті, Світлодарську, Миронівці та Троїцькому.

Наказом командира бригади Руслана Байрамова із позивним «Вайени» (Вітчизна) відправили на навчання в 49-й навчальний центр, де він освоював спеціальність оператора взводу радіоелектронної розвідки.

Після навчання воїн на деякий час приїхав до батьків

Повернувшись із відпустки, 25 квітня 2021 року, він, згідно направлення Томашпільського РТЦК, прибув на місце дислокації свого підрозділу в Бахмут, маючи за плечима майже 2 роки бойового досвіду. Того ж дня після підписання третього контракту молодий воїн отримав призначення на посаду розвідника-радіотелефоніста відділення збору й обробки розвідданих взводу управління розвідувальної роти 4-го розряду і приступив до виконання службових обов’язків.

А 6 жовтня його знову відкомандирували в 49-й навчальний центр, звідки 25 листопада вже військовий розвідник Руслан Байрамов, пройшовши курс фахової підготовки, повернувся із сертифікатом спеціаліста 3-го класу.

За словами Гусейнгулу огли, командування частини потім неодноразово пропонувало його синові іти вчитися на офіцера, але він щоразу відмовлявся, обираючи фронт.

Напівоточення і прорив

За офіційними даними, напередодні повномасштабного вторгнення частина підрозділів 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка перебувала на полігоні «Олешківські піски» та прилеглих територіях Херсонщини.

24 лютого 2022 року командування бригади отримало наказ - зупинити прорив ворога, який наступав з тимчасово окупованого Криму поблизу адмінмежі  та Рикового і на підступах до Херсона на напрямках: Армянськ-Херсон і Чаплинка-Каховка. До виконання завдання були  задіяні 10-й та 11-й мотопіхотні батальйони, які о 4-й годині ранку залишили польовий табір і під масованими артилерійським та авіаційним ударами окупантів почали рух у визначені райони зосередження, а звідти - на рубежі в напрямку Чонгар-Чаплинка.

Певний час батальйони перебували на рубежах, але згодом, за командою, почали відходити, спочатку - в район Брилівки, а потім - Великих Копанів. На той момент ординці намагалися не вступати у пряме зіткнення, а обходили із флангів, беручи українські сили у кліщі і просуваючись на Олешки і до Нової Каховки.

Близько 14-ї години дня, внаслідок висадки з гелікоптерів ворожого десанту у районі Антонівського мосту, Антонівки та Садовогольйони, бригада фактично опинилася в оточенні.

Перед розвідниками роти, які першими зафіксували рух колон ворога і прийняли нерівний бій, було поставлене завдання - виявити обхідні маршрути колон ереф, які намагались затиснути бригаду в кільце в районах Брилівки та Великих Копанів, аби забезпечити організований відхід її основних сил через Антонівський та Каховський мости за Дніпро для уникнення повного оточення.

Краще смерть, аніж полон

У перші дні бійці бригади вели важкі оборонні бої в районі Олешківських пісків і змогли прорвати оточення, відійшовши через Антонівський міст у Байрамов, виконуючи бойове завдання командира, отримав поранення і не зміг вийти з оточення, залишившись на окупованій території.

«Коли я телефонував до сина, він нічого ніколи не розповідав. Казав лише, що в нього все добре і просив йому не телефонувати, оскільки в той час може бути на завданні. Тож я мало що знаю. Лише через пів року після його загибелі до мене зателефонувала жінка з Херсона й запитала,чи я батько Руслана? Потім розповіла, що мій поранений син зі ще трьома піхотинцями під час окупації міста два тижні переховувались у неї в підвалі.

Потім піхотинці стали переконувати Руслана, що їм усім краще здатися в полон. На те він відповів, що через пару днів спробує пробратися до своїх. А, якщо йому, мовляв, не пощастить, то краще себе застрелить, аніж живим потрапить  в руки ворога (зброю він не кинув). Згодом Володимир - син тієї жінки, провів Руслана через ворожі блокпости і допоміг добратися у свій підрозділ» - згадує Гусейнхулу Аббас огли.

Після розмови з жінкою він зв’язався з командиром Руслана й попросив розповісти про все, що сталося з сином далі. Той повідомив, що після повернення Руслана в частину, він спочатку надав йому десять днів на відпочинок, а потім відправив на нове завдання. Виконуючи його, воїн знову потрапив в оточення, але через день побратими зуміли його витягти.

Звільнення Миколаївщини і наступ на Херсон

У березні розвідники бригади, серед яких був і оператор радіоелектронної розвідки 11-го окремого штурмового батальйону Руслан Байрамов, активно працювали на підступах до Миколаєва. Вони виявляли приховані позиції артилерії та командні пункти орків на кордоні Миколаївської та Херсонської областей, коригували вогонь бригадної артилерії, що дозволило знищити штурмові колони ворога, які намагалися обійти обласний центр, а також здійснювали контрдиверсійні заходи у сірій зоні, завдяки чому просування  росіян  на цьому напрямку було повністю зупинено.

Відійшовши на нові рубежі, бійці 59-ї бригади під керівництвом полковника Вадима Сухаревського (призначений навесні 2022 року) стали стіною на захисті Миколаєва

Після стабілізації фронту навесні та влітку 2022 року розвідники вели запеклі бої в районах пунктів Посад-Покровське, Зелений Гай та Благодатне. Прориваючи оборонні рубежі росіян, хлопці штурмували ворожі окопи та утримували позиції під щільним вогнем рашистських «Градів» та важкої артилерії а також здійснювали регулярні виходи за лінію зіткнення, брали «язиків» та знищували техніку окупантів, коригуючи вогонь артилерії за допомогою перших дронів.

Під час цих боїв в останню декаду травня Руслан отримав осколкове поранення у груди, в результаті якого лікарі Миколаївської міської лікарні №3 виявили в нього переломи двох ребер, пнемофіброз, петрифікати лівої легені (ділянки змертвілої тканини внаслідок потрапляння інородних тіл) та множинні осколки у лівому грудному м’язі.

Йому зробили операцію й рекомендували пройти більш детальне обстеження, але розвідник відмовився і 6 червня, виписавшись з лікарні, повернувся у стрій.

Останній бій Руслана Байкарова

29 серпня 2022 року розпочався масштабний контрнаступ українських військ на Херсон. Розвідувальні групи бригади йшли попереду основних штурмових батальйонів, виявляючи мінні поля, засідки та шляхи відходу російських зайд, а вночі вони першими заходили у ворожі опорні пункти, зокрема в Зелений Гай та вивісили жовто-блакитний прапор у Благодатному.

1 листопада Руслан Байрамов знову потрапив терапевтичне відділення першої міської лікарні Миколаєва з діагнозом: «Мінно-вибухова травма, контузія, цефалгія». Ушкодження він отримав під час мінометно-танкових та касетних обстрілів, виконуючи  важливе завдання в районі населеного пункту Тернові Поди. Та, пролікувавшись три дні, попри застереження лікарів, 4 листопада захисник уже був поряд із побратимами.

11 листопада бійці 59-ї бригади у складі передових батальйонів ЗСУ увійшли у Херсон.

На жаль, відважний азербайджанський Багатур (сильний і мужній воїн) цього вже не побачив: 6 жовтня 2022 року у бою поблизу селища Тернові Поди він загинув, отримавши з ворожого коптера смертельне поранення в голову (відкритий перелом кісток черепа) .

«Як розповів мені потім командир взводу, Руслан зателефонував йому з госпіталю, повідомив, що добре себе почуває й попросив, аби той забрав його на передок, бо, мовляв, побратими ідуть на завдання, і він теж хоче бути з ними. Переговоривши з медиками, командир виконав прохання. І це був останній бій сина…», - витирає нишком скупу чоловічу сльозу 67-річний батько воїна, який нині мешкає в Нововолинську.

Похований Герой у місті Гайсин Вінницької області 10 жовтня 2022 року, а стела з його іменем установлена на площі Чорновола в шахтарському місті.

За мужність, сміливість та відданість народу України, проявлені у боях з російськими ординцями за незалежність, територіальну цілісність та щасливе майбутнє української держави 29-річний азербайджанський Витязь ще за життя був відзначений медаллю «Учасник АТО», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», а також нагрудними знаками Головкома ЗСУ «Честь і пам’ять» та «Комбатівський хрест» - посмертно.

Валентина САВЧУК

• Пережив сирітство, став на захист України й загинув заради майбутнього сина: історія Героя з Волині Степана Гученка
• Побратими два дні не могли врятувати пораненого воїна: історія 23-річного Героя з Волині
• Лікарі назвали його симулянтом, а він повернувся на фронт: історія воїна з Волині Олександра Білецького

Волинські